втеча в д реальност

Дощ. Люблю дощ. Трохи сумно, але люблю. Така дивна самотність. І чим більше людей навколо, тим гірше. Відчуття, що ти піщинка, яка загубилася…
              Рятує інтернет, … нет… інет… як його тільки не називають. Відкриваєш, тут тобі і друзі і знайомі гг хтось в коханні признається… Маячня! Спочатку ти поринаєш у це з головою, цілодобово спілкуєшся і все ніби чудово, ти тікаєш з реального життя яке й так не дуже тримало. Проходить місяць, другий, третій і ти починаєш розуміти, що все це ілюзія, примара… цього не існує! Це ніби паралельний світ, в нього можна вірити, можна навіть зазирнути але в ньому не можливо жити.
             Ти спілкуєшся з людиною яка живе за сотні тисяч кілометрів. Спочатку просто цікаво, потім ти звикаєш і з'являється ідіотське враження ніби він поряд, живе через дорогу чи в сусідньому будинку… і ти закохуєшся… да, да… по справжньому. Все по справжньому, божевільна посмішка, радість в очах, безсонні ночі… ревнощі навіть, непорозуміння, сум, сльози в подушку…
           І майже до ранку нет- інет. Гг… як вдало сказано «нет» справді нічого не має… пустота… 
            
       
        сіре місто, камінь, мури
        не привітне, зле, похмуре
        зле, холодне і байдуже
        ти мені потрібній, дуже.
        чуєш кисню вже не має
        все біжить, усе зникає
        завмирає вся планета
        вже не має сил для лету.
        стишує ходу година
        і секунда вже хвилина
        стишує ходу вже час
        та ця вічність не для нас…
       
       
        Який дивний нік Каспер:). Ніби нормальний хлопець, справжній в усіх розуміннях цього слова - та й симпатичний. Одне погано з іншої держави, ну так то й так, але ж який…
        Так, аналізуємо:
1. розумний
2. співрозмовник… цікавий
3. сміливий (начебто я не помилилася)
4. …та й симпатичний.
        Мій аналітичний центр дає добро.
        Нууу, я ж нічого не втрачаю, просто ще один друг, це ж все не по справжньому.
       
               
        Він… він… Ні не будемо про це!!! Все буде добре. Все минеться. (А сама своїм словам не вірю…)
        Як же я боюсь за нього… Даа… сама не помітила, як він став найдорожчою людиною. Я ж жити без нього не зможу!!!
       
               
        Борзєєм. Вірту ти хочеш. А ще чого?! Ща! розігналась. Ні, я може й розумію, що ти цього хочеш, а про мене не подумав?
        Хоча… а що я втрачаю? відповідає він все менше і коротше, й так розбіжимося скоро, хоча й жаль. А все було так добре…
        Ой… Була не була! згодна! Тільки тут я zero, досвід відсутній.
       
                 
        Дааа… Хм… Не погано… Збуджує…
        Блін, телефон дзвонить… Як ти друг мій вчасно…
        Поговорили називається. Настрій паскудний… а…інтернет… Дочекався! Ні чого собі! Це я писала?! А він… Йо-майо… Ні, ні, ні… я пас… пішла я спати, перша година ночі.
       
               
        Ууу… на роботу… бошка чугунка ніби й не лягала… А вчора… розумною мене ніхто не назве…
        Так, так, так… просто "УДАЛИТЬ КОНТАКТ" чи "В ЧОРНИЙ СПИСОК"? Просто удалю.
        А все було так добре, навіщо я вчора погодилась?
        Так, так повідомлення… совість моя совість, виявляється ти ще жива… "УДАЛИТЬ". Ну й дурна була, сама все зіпсувала.
        Ги,повідомлення… "Я ТАК И ЗНАЛ"…-"ЧТО ТЫ ЗНАЛ?". Що ти можеш знати…
       
        Що? колись ще спробувати? "МОЖЕТ БЫТЬ КОГДА НИБУДЬ" (гг, тобто ніколи :))
       
         
        Що? знову? Ні я точно божеволію! І головне я сама цього майже хочу, дурдом…
        … сторінка не обновлюється… в контакт зайти не можу… вийшла тепер зайти в нет не можу… Ого! Майже пів на другу ночі. Нет втомився…
       
               
        "УШЛА. И ОПЯТЬ НА САМОМ ИНТЕРЕСНОМ МЕСТЕ" ммм… що ж я могла зробити… "У МЕНЯ НЕТ ЗАВИС. СОВСЕМ ПРИЗНАКОВ ЖИЗНИ НЕ ПОДАВАЛ" Я ж вже говорила тобі, що не зникну. Я вже життя без тебе не уявляю, як же я тепер зникну.
       
                Це найщасливіші дні в моєму житті, вдень робота, дім, сім'я, а ввечері він Каспер і пів ночі в мене інше життя, інша я і життя наповнене змістом, тільки вночі моє життя має сенс, бо я йому потрібна. Він не вірить, що існує кохання… я доведу йому це! Відігрію, мого тепла на двох вистачить… Здається могла б, в цю ж хвилину поїхала, полетіла до нього…
        Але душевний порив розбивається об буденність. Віза. Відстань. Робота. Батьки.
        Та він ніби поряд, здається досить лише простягнути руку щоб торкнутися "БЫЛ БЫ ТЫ НЕМНОЖКО БЛИЖЕ Я БЫ ТЕБЯ КРЕПКО КРЕПКО ОБНЯЛА И ПОЦЕЛОВАЛА"
        О, був би ти хоч трошки ближче.
        Моє життя ніби розділилося, я проживаю ніби два життя: реальне з сірою буденністю і віртуальне сповнене кохання і щастя.
        По сто разів заходжу на сайт і радію як дитина коли він он-лайн.
        Та щастя було не довгим, ніщо не допомогло, ні вірт нічний, ні кохання моє ніщо… Ти відповідаєш все менше, відповіді все коротші і в нет заходиш рідше, але я намагаюсь цього не помічати.
       
                       
         Ти зник. Зайшов. Прочитав. Не відповів. Вийшов. І все.
        Пройшла доба. Тебе немає. Ти в нет не заходиш. Я ж вже божеволію. Може в тебе щось сталося. Ні, ні тільки б з тобою все добре було. Я вже не витримую. Я не знаю що робити. Я не знаю куди подітись і як бути… Що ж мені робити?!
       
               
        Ти з'явився в неті. Яка я щаслива!... Неначе величезна гора впала. Я найщасливіша!
       
        Я мабуть чогось не розумію. Ти спілкуєшся наче нічого й не сталося. Я ледь не збожеволіла. Ну невже не знайшлось хвилинки, щоб сказати, що з тобою все гаразд! "СЕКРЕТ" і знову "СЕКРЕТ" це вже занадто "ХОРОШО Я БОЛЬШЕ НЕ БУДУ БЕСПОКОИТЬ ЗАСЕКРЕЧЕНЫЙ ОБЬЕКТ", що? а да, да я злюка…
       
               
        Все добре! Так все добре. Справді. Ейфорія змінилась стабільністю. Все нормально. Жити буду. Не думала, що ти для мене будеш скільки значити. Не знала, що ти станеш для мене наскільки важливим. Я здається закохалася. Парадокс, нісенітниця, бред? Так. Але я нічого на можу з собою зробити. От так то.
        Ти пишеш все менше. Все рідше. І просто відповідаєш на запитання. Здається я втомилася.
       
       
        Блііін. Ідіотська звичка. Ні. Це не перевірка. Я просто написала тобі з іншої анкети.  Ти так спілкуєшся!  Як зі мною… колись… давно. "НЕ НАШОЛ ЗДЕСЬ КОГОТО?" –– "НЕТ, Я ЗДЕСЬ И НЕ ИЩУ. Я ЗДЕСЬ ПРОСТО УБИВАЮ ВРЕМЯ ЧТОБЫ НЕ УМЕРЕТЬ СО СКУКИ"……………………………………………………………………………………………………              
               
        Вже нічого не відчуваю. Мучилась? Так. Ревіла? Так. Жити не хотіла? Теж правда.
        А зараз так порожне. Здається, що всередині нічого не має, що я нічого не відчуваю. День. Ніч. Робота. Дім. Клятий інет. Хотіла назавжди зникнути з нього, та це павутиння не відпустило. І була надія, надія на диво. Що я прокинусь і це все виявиться сном. Безглуздим нічним кошмаром.
        Парадокс. Я продовжую з тобою спілкуватися. Звичайно багато змінилося в наших стосунках. Але я тобі так нічого й не сказала.
       
        Ггг. Ти знову зник. Пройшло більше доби. Я знаю, ти з'явишся, знову нічого не поясниш і зробиш вигляд, що все як і раніше. Та я вже так не зможу. Я втомилася. Десята година вечора, тебе не має, хоч ти завжди в цей час буваєш. "Я ЗАВТРА ЗДЕСЬ ПОСЛЕДНИЙ ДЕНЬ. ЭТО НА СЛУЧАЙ ЕСЛИ ЗАХОЧЕШЬ ЧТО ТО СКАЗАТЬ" От і все, назад ходу не має.
       
        Вставати. Перший рух телефон. Заходжу в нет, а тебе не має. І не хочеться нікуди йти, нічого робити. От так би лежати і дивитися в стелю. Але треба жити далі. Сніданок на швидкоруч, робота, папери і вічність.
        Майже обід. Заходжу в нет вже без найменшої надії. Ти написав! "НУ И ПОДАРОК ТЫ МНЕ СДЕЛАЛА. У МЕНЯ ТЕЛЕФОН НАКРЫЛСЯ" Хто ж знав що в тебе день народження. І справді подаруночок. І знову чудово спілкуємося все добре, але сил вже не має "КАК СКАЖЕТ НОВОРОЖДЕННЫЙ ТАК И БУДЕТ, Я ОСТАЮСЬ В НЕТЕ ИЛИ НЕТ?" Тільки змусь мене залишитись. Будь ласка! "КОНЕЧНО ОСТАЕШЬСЯ" О, яка я рада. І знову я не сплю майже до ранку, і знову я в неті.
       
        Але ранок вносить свої корективи. Зранку завжди краще все розумієш. Знову дзвонила совість, а я зробила вигляд. що нема нікого дома.
        І кожен ранок показує все яснішу картину. З кожним ранком все стає зрозуміліше.
       
        От зараз ти знову зник. Я розумію, що повинна прийняти рішення. Я навіть знаю яке це рішення…………………………………………………………………………………………………………………………
             
               
               

         Ти йдеш по вулиці сьогодні, завтра, завжди. Кожний день ніби ідіотське повторення попереднього...  ті ж вулиці на зустріч ідуть ті ж самі люди… І так проходить день за днем… місяць за місяцем.. рік за роком… ми чогось прагнемо за чимось гонимось і в цій гонці пріоритетів проходить все наше життя. Ми не встигаємо озирнутися як проходить життя і ми розуміємо що насправді нічого не досягли… можливо ми покращили своє матеріальне становище чи здобули респектабельний вигляд, але… чи ж це головне? невже ми цього прагнули коли говорили про щастя?
         Ти немов білка у колесі чим швидше ти біжиш чим швидше ти гонишся за життям тим швидше все повторюється: зустрічі, почуття… і втрати. Тільки здається що знайшов близьку людину  і тут же її втрачаєш і чим швидше ти хочеш щось наблизити тим швидше воно пролітає. Ти йдеш по вулиці ідо дрібниць знаєш що ти побачиш за рогом, ти розмовляєш з людиною і знаєш що вона скаже і також знаєш що ти відповіси. І так хочеться вирватись звідси й полетіти десь далеко щоб нікого не бачити, десь безслідно загубитися у просторах всесвіту… Але все це розбивається об буденність і знову робота, сім'я, дім і знайомий до ненависті маршрут.
                Ти намагаєшся вирватись але це павутиння не відпускає так як і нет… ти хочеш вирватись але не можеш і звідси є лише один шлях…  в небуття   
         
       




Zlyuka.