Балкон

Я тихенько загортаюся у передлітнє повітря, немов у теплу ковдру. Мені так затишно. Наодинці із цигаркою мені зручно побути самій. Майже не відчуваю самотності, лише втому. Втому від самотності... Можливо. Я зараз не спроможна сперечатися.
Одна на стареньукому, заставленому брухтом балконі, з поглядом за обрій травневих каштанів... Мені затишно. Мені навіть затишно із ледь помітною голкою у серці – я звикла вже не відчувати болю від неї. Без думок про завтра. Без надій на минуле. Без знання про майбутнє. У передчутті неминучого літа.
Я люблю літо. Із його краплинками вологи на шкірі, із пекучим піском, маревами на обрії, солоним вітром з моря...
Я ненавиджу літо. Літо – пора надій та розчарувань. Червень дарує мрії та сподівання, серпень – збирає шматочки надій та сердець.
Зараз про це думати не варто, я знаю.
Мені затишно. Мені затишно! Я переконую себе в тому, що у чужому місті, порожній квартирі, на крихітному балконі, самій, мені затишно. Та, мабуть, це не так.
Я дивлюся на дахи далеких будивків, але ловлю себе на тому, що намагаюся розгледіти морський горизонт. Повною груддю вдихаю аромат весняних квітів та засмучуюсь, коли не вловлюю запаху морських водоростей. Я посміхаюся (коли це було в останнє?) собі у дзеркало, але розумію, що посміхаюся лише сама собі. Поспішаю з роботи до дому (?) ... більше немає куди чи до кого поспішати.
Я слухаю колись улюблені пісні, але вже не вслуховуюся у мелодію та слова – вони стали для мене лише фоном. Врешті решт, все, що я колись любила чи люблю, перетворилося лише на фон, на потмянілий фон одноманітного життя.
І настрашніше те, що я до всього цього звикла.
Звикла дивитися навколо без вогника в очах, без спалаху в серці, без спраги до життя. І я – та людина, яка не мислить себе без чоловіків, без шалених поцілунків, пристрастних ночей та лагідгого тепла чоловіких обійм, - відчуваю божевільну відразу від думки, що хтось може до мене доторкнутися!
Мені затишно на цьому балконі. Старенькому, запиленому балконі. Мабуть, це через те, що ми з ним схожі. В нас обох всього так багато, що це неможливо втиснути у нас, як у переповнену шафу зайвий кілограм мотлоху.
Мені затишно.
Я допалюю цигарку. Не останню.


Май 2008, Харьков