Нап1вбоги - значить, люди?

м. Одеса
Тема релігії спочатку була напів закритою у моїй родині. Себто, аби дитина десь серед однолітків не почала розповідати про існування Бога і татові (безпартійному українському письменникові, до того ж синові остарбайтера) нічого не було у часи совєтів, мене виховували «методом натяків» і порівнянь. Тому, мабуть, мені захотілося стати журналістом.
Згодом, коли почалася доба перебудови, віра для моєї сім’ї стала чимось глибоко інтимним, більш відкритим, проте, все одно схованим у символи та знаки.
Мені було п’ять років, коли надрукували оголошення в газеті про урочисте відкриття (чи то відновлення з реставрацією?) Свято-Іллінського Собору.
Тато дістав зі схованки стареньку книжечку – букварик Тараса Шевченка з перекладом «Отче наш» українською і навчив моє серце першої молитви.
Мама розповіла пошепки, трохи боязко, що у храмі будуть помічники Господа – можна буде щось спитати чи попросити і помічник обов’язково це передасть своєму безпосередньому «керівництву».
Помічники, священики тобто, були в цей день дещо знервовані, сором’язливі – ховалися часто і на людях без потреби не стояли. Ще боялися.
Я пам’ятаю, як підйомний кран ставив на церкву хрест. Як щиро і радісно плакали, не ховаючи облич, люди.
А потім була якась дивна ситуація. Ну як для мене, на мій тоді вік. Батьки мені казали, що «помічники» настільки правильно живуть, що не кожній людині під силу. Священик, що приймав сповіді в людей прямо на вулиці перед храмом, раптом перервав своє заняття, швидко встав, вибачаючись розсунув людей, став недалеко… і закурив. На нього майже ніхто не дивився. Тільки мене вразив цей епізод. Ні, скорше, просто запам’яталося почервоніле лице, цигарка, сиво-сіре волосся і небо сіре над усіма нами.
Але то таке. Мені потім пояснювали, що стільки часів «духовної задухи» не могло не вплинути на цих особливих людей.
Згадується ще й таке: після сповіді ми з мамою вирішили зазирнути в душу храму – до церковного подвір’я. І швидко пішли з відтіль – душ двадцять в чорних рясах пускали в небо сивий дим, мовчки стежачи кожний за своїм «змієм».
Часи, а може й щось інше, таки дали свої плоди. Спека почалася пізніше.
Якось на Спаса одній прихожанці здалося, що освячуючи кошики з яблуками, святий отець оминув її. Про це вона швиденька і сказала, поки священик не відійшов далеко. Що було далі – важко якось охарактеризувати. «Помічник» Господа «не втерпів» і дав точну «адресу», де жіночці стовідсотково, на його думку, треба бути з її найближчими родичами.
Проте, Біг усе бачить, багато прощає, але і йому, Справедливому, терпець уривається. Прихожанка виявилася журналісткою одної з одеських газет. Стаття вийшла наступного ж дня.
А під час Помаранчевої революції скільки було таких церковних «ляпів»?
Коли до служителів «приходила» Діва Марія і «наказувала» голосувати за того чи іншого кандидата, коли католики привозили святині до нашого міста та здійснювали хресний хід по одеським вулицям – у православних храмах роздавалися листівки з текстом стерегтися диявола, що прибув у подобі представника іншої конфесії!
Коли мене попросили організувати прихід преси на святкування Савіаналіїв (День молоді), який проводив Орден братів Селезіанців, - католицька община, я мала багато чого вислуховувати від своїх колег.
- Яке ти маєш до цього відношення?
- Ти що не в курсі, що то секта?
- Це явно не формат нашого видання!
Вже дещо пізніше, саме у нас в Одесі, заговорили про те, що є Московський та Київський патріархати. Останній чинить опір першому, бо одне – чуже, а інше – наше. Проте, люди Одеси вважаються «інтернаціональними», і більше за все чіпляються за чуже. Рівень відповіді на цілком доречне «чому?» дуже низький за інтелектуальною наповненістю. Відповіді прихожан Московського, - це не просто агресивні випади «проти сектантів», бо «у нас все по-рускі, а у ніх как-то не так». Це неусвідомлене «бачення» людей, переважно з вищою освітою (!), «бажань Бога». Це не обов’язково політична орієнтація на Москву, це справжня зашореність у суміші з байдужістю та хоча б спробою розібратися, навіть з якоюсь дикою фанатичною дурістю, що уже ніякого відношення до церкви немає.
Я б не давала таких категоричних визначень, якби не була свідком кількох випадків «гри на страху».
На Різдвяній службі минулого року в однім з храмів міста зчепилися з невідомих причин (та і неважно, мабуть, з огляду на сам факт) двоє молодих майбутніх священників…
Під час бійки, ніхто з прихожан голови не підняв, не те, щоб кинулись розборонити. Та ще й диякон, відволікшись од читання, вирішив, напевне, наслідувати когось з телеведучих, мрію свою давню згадав, мовляв, а зараз, брати та сестри, маєте змогу спостерігати, як сатана діє у наших рядах! І опустив очі в своє читання…
Я не хочу, аби в церкві, куди я ходжу, «діяв» чорт! Я туди ходити просто не буду. І не тільки тому, що чорти останнім часом активізувалися дуже конкретно, але й тому, що впливу їхньому стали піддаватися і … Ну, ви зрозуміли.
Інший випадок стався теж під час служби. Високий настрій прихожан раптом обірвав вий нелюдський, дибки стало волосся, подумалося «чому було не стати коло дверей, а залізти у саму гущу», і я швидко обернулася на той звук.
Вила й, посміхаючись, порикувала маленька бабулька на лаві. На ненормальну не схожа, на біснувату теж не катить, бо не сиділи б навколо неї так спокійно інші люди, тим більше, не усміхалися б собі.
- Я з малечку ходжу до церкви, саме до цієї, в якій найбільше усього «відбувається», - відповідала на моє обурення колега-журналістка Ольга Остання. – Та хворі вони наче. Таке враження, що там у Москві, звідки цим, я певна, керують, вирішили здійняти бурю у склянці з водою: вбивство Чайки тому ліпший приклад. Мовляв, хай самі одне одному горлянки ріжуть. Типу, Росія – це супер, у Росії такого нема… Еге, а природа то пре кацапська… Понасилали сюди нечесті! Ти спитай у західняків, чи дозволять вони собі хоча б вийти під час святкової служби з храму?
І справді, культура віри пізнається за дрібницями. Скажімо, як часто одесити бачать людей у міському транспорті, що проїжджаючи храм, хрестяться? Одиниці. Наприклад, у місті Лева при мені перехрестилася вся маршрутка.
Ось так, напевно, я буду закінчувати свою статтю. Вона в мене «просилася» давно, ще коли лють проти моєї країни тільки починала, спечена ТАМ, кам’яніти, холонучи у душах моїх маргинальних земляків, однолітків. Гадаю, що натяки вийшли зрозумілими та цілком прозорими.
Як сказав один мудрець, Бог він тільки тоді Бог, коли його правильно розуміють.