Я зрозуміла – вибору нема:
Живе в мені приборкана дикунка,
Немов лиха наврочниця-чаклунка,
Їй все одно: чи літо, чи зима.
Стихає тихо на краю душі,
Допоки я не кидаю роботи,
Допоки маю ці земні турботи –
Ходить на пари і варить борщі.
А лиш на мить,
Обтерши фартухом вологі руки,
Спочивати сяду,
Вона, як воїн,
Що прийняв присягу,
Бере мене врочисто на поруки:
-Пиши! Ти чуєш? Сироти слова,
Коли ніхто їх серцем не зігріє.
Річки і ті глибинами міліють,
Коли джерелам виходу нема. –
І я, забувши прикрутити газ,
Спішу до столу,
Наче до престолу.
І, давши серцю вимріяну волю,
Стаю рядками тихими на звіт,
Свічусь думками чисто і прозоро.
І білий аркуш, наче білий світ,
Мене виводить на свої простори.
Дикунка
© Copyright: Июльский Покой, 2010
Свидетельство о публикации №110080700469
Свидетельство о публикации №110080700469
Рецензии
Таке бува зі мною,
все відкладаю йду в покої.
лягає рима на папір,
так народжується твір.
Вітаю землячко.
Орехова Галина 07.08.2010 18:41 • Заявить о нарушении
все відкладаю йду в покої.
лягає рима на папір,
так народжується твір.
Вітаю землячко.
Орехова Галина 07.08.2010 18:41 • Заявить о нарушении