Манекен

Іноді здається,
що пожирає
страшне, жахливе
чудовисько,
з`їдає зсередини
серед натовпу людей,
машин,
що миготять туди-сюди,
серед одвічного шуму вулиць,
літаючих в небі птахів.
Невже цього не бачать і не чують
чомусь не нявкаючі коти,
собаки, що не гавкають?!
Чому чужого не відчувають,
і навіть не рухаються у мій бік?
Гидкою сіро-зеленою
потворною квіткою
розпускається в мені
бутон,
із якого з`являються жахливі
ікла,
з листя стебля тягнуться
кігті
і роздирають в кров
усе нутро
й без того хвору душу.
Серце проситься назовні
вистрибнути
і по проїздній частині
стукати нервом змушено
поки вистачить сил.
Чому ти мене тоді не зрозумів?
Чому злякався і зрадив?
Чому я зараз складаюсь зі шматків?
Що за чудовисько на мене напало?
Мені байдужі мрії,
і нерозуміючі цього
випадкові перехожі
стають для мене димом.
Спустошена від непотрібної
боротьби,
пускаю все на самоплив,
і ноги, відмовляючися йти,
у небо підкошуються.
Манекени з вітрин
модних бутиків
ні жари, ні холоду
не відчувають.
Їм чужі почуття
і дощі.
Я таким манекеном
по місту гуляю. (07.08.2010)