Я бачила, гори кохаються з небом.
Лише поцілунків їм стало замало.
Я чула, розлукою змучене небо,
До себе тягнуло ті гори руками.
Себе опускало, себе розривало,
Хмаринами гори в обіймах ховало,
А гори байдуже на місці стояли,
Кохання те як за потрібне сприймали.
І сумно, і страшно, і боляче небу.
Від розпачу криє ті гори дощами.
Але не відізвуться сині до неба,
Як сильно б те небо себе не вбивало.
Позаздрити можна такому коханню.
Чи винне те небо, що Всесвіт – їх батько –
Створив нерушійними гори горами,
Аби лише їх вміло небо кохати.
Але не покине ті гори прекрасне,
Буде берегти їх такими віками.
Бо крізь буревії, дощі та образи
Воно непохитну надію тримає,
Що все ж, коли небо не буде чекати,
«Кохаю!» - відізветься тими горами,
І сильні торкнуться небесної шиї
Своїми твердими, земними руками,
Дівочої ніжної світлої шиї,
Бо вміло чекати, бо справді кохало.
Гори кохаються з небом...
© Copyright: Тэта Браян, 2010
Свидетельство о публикации №110073000627
Свидетельство о публикации №110073000627
Рецензии
