Символизм Богдана-Игоря Антоныча

СИМВОЛІЗМ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА

Відкриваючи сторінки української поезії, звернімось до творчості поета Богдана-Ігоря Антонича. 6 липня шанувальники відзначають день його пам`яті, адже цього дня 1937 року, зовсім молодим, він пішов із життя після ускладнення хвороби легенів. А знайомство із поетом почнемо з вірша, в якому сам Антонич люб’язно пропонує нам свій

АВТОПОРТРЕТ:
Червоні клени й клени срібні,
Над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
Невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши
За сто червонців божевілля,
Захоплений поганин завжди,
Поет весняного похмілля.

Цьому «Автопортретові» передують дві авторські цитати із його попереднього віршу «Автобіографія»: «Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені» та «Я — закоханий в життя поганин». Нагадаю, що «поганин» — це прикарпатська діалектна назва язичника, зокрема, того, хто боготворить Землю, та природу взагалі. Думаю, що вже по цьому наведеному віршу ви зрозуміли, що Богдан-Ігор Антонич є представником однієї з верховинних народностей, а саме — з малочислених на сьогоднішній день лемків. І подвійне ім’я поета стає зрозумілим, якщо прийняти до уваги традиції народів тієї місцевості.

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року у селі Новиця Горлицького повіту, його батько Василь Кіт був священиком, і неблагозвучне з його точки зору прізвище змінив синові на Антонич (за іменем свого власного батька). Хлопчик ріс у селі, де в уяві простих людей спліталися легенди Верховини та реальне життя, і сплетіння це віддзеркалювалось у повсякденних звичаях та ритуалах. Та ще й вихователька у нього була, хоч і простою дівчиною, але з співучою душею, яка знала багато віршів, казок та пісень.

Широкий світ, від серця ширший
і ширший вітер на селі.
Не помістити в цьому вірші
ні зір, ні неба, ні землі.
Шляхи широкі у безкрає,
поїхав хлопцем я у світ.
Насправді стриму час не має,
хоч важко це нам зрозуміть.
Турботи, радощі, омани,
кохання, зрада, ночі тьмяні
і сіроокеє дівча.
Одчаю шал, і пал любовний,
і хмільність щастя і печаль,
нестямний захват молитовний,
доглибна знеохоти їдь
і ласка творчості найвища —
це все дало мені життя.
Його звеличую тут я,
і кличу дням: мене п’яніть,
п’яніть мене! Хай смерті ближче,
хай на минулому іржа,
хай снігова спливе пороша,
думки нестримано дрижать,
а кожна, мов кришталь, ясна.
О молодосте, ти одна
незаплямована й хороша.

Богдана-Ігоря Антонича без перебільшення можна назвати поетом-романтиком, адже він, поринувши у світ реального життя в місті, не втрачав віри у те, що можливе гармонійне співіснування людини і природи, і його багаточисельні поетичні переплетіння образів страждаючого людського та дивовижного природнього світів — немов казкові ключі від життя, де панують єдність, співрозуміння та любов між усіма земними істотами, будь то людина, дерево або тварина.

Не без підстав надходить на думку іще одне порівняння: Антонича, завдяки його звеличенню стихій природи, – зокрема, містичному ставленню до весни і сонця, особливо на початковому етапі його творчості, – можна назвати українським символістом рівня Костянтина Бальмонта  (достатньо лише нагадати цикл Бальмонта «Будем, как солнце!»). Поетичний фрагмент, наведений перед цим, узятий із вірша Антонича «Елегія про співучі двері» зі збірки 1934 року «Три персні». І ось, на підтвердження вище сказаного, – ще один вірш із цієї ж збірки:

КЛЕНИ
Схилились два самітні клени,
читаючи весни буквар,
і знов молюсь землі зеленій,
зелений сам, немов трава.
Оброслий мохом лис учений
поетику для кленів склав.
Співає день, співають клени,
лопоче сонячна стріла.

Як було вже сказано, великий вплив на формування світогляду поета мало його початкове домашнє виховання, але ж він вчився ще й у Сяноцькій (польській) гімназії, а у 1928 році вступив до Львівського університету, де вивчав слов’янську філологію, і університет закінчив у 1933 році зі ступенем магістра філософії. Також велике значення для формування його і як поета, і як філолога взагалі мають ті обставини, що лише в університеті Антонич почав по-справжньому вивчати та пізнавати українську мову, відвідуючи гурток студентів-україністів, — адже, так би мовити, класична мова дуже відрізнялася й від рідного йому лемківського діалекту, і, що саме по собі зрозуміло, й від польської мови, якою він набував середню і вищу освіту. Отже, його подальші поетичні твори увібрали та трансформували увесь цей багатий лінгвістичний та філософський досвід.

Найбільш зрілими критики визнають вже згадану збірку Богдана-Ігоря Антонича «Три персні» та збірку 1936 року «Книга Лева», яка присвячена зокрема не стільки місту Львову, де він вчився та згодом працював, але левові як символу — містичному, космічному, сонячному. Вже після смерті поета, у 1938 році, вийшла ще одна його збірка — «Зелена євангелія», у якій ідеї єдності усього з усім у світі оспівані поетом майстерно і яскраво. Наприклад, у вірші 1935 року:

ДО ІСТОТ З ЗЕЛЕНОЇ ЗОРІ
Закони «біосу» однакові для всіх:
народження, страждання й смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте.

Лисиці, леви, ластівки і люди,
зеленої зорі черва і листя
матерії законам піддані незмінним,
як небо понад нами синє і сріблисте!

Я розумію вас, звірята і рослини,
я чую, як шумлять комети і зростають трави.
Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

Завдяки самовизначенню Антонича себе як «поганина», тобто, язичника, що боготворить природу та усе живе, який відчуває спорідненість усього на Землі та єдність земного і небесного, краще сприймаються вірші поета, що розказують про казкове життя людини у єдності з усім навколишнім світом, в якому панує любов.  Ось, наприклад, початок його «Елегії про ключі від кохання» із збірки «Три персні»:

Зелений лист, крилатий ключ,
і веретено, і обруч,
і знов сп’яняє, як сп’яняла,
похмільна юності кабала.
Палати знов і знову мерзти,
кохати знов і знов п’яніти!
На пальці елегійний перстень,
на серці елегійний квітень.

Таке піднесене, навіть, палке ставлення до життя, такі енергійні, співучі образи юності, яка радісно очікує на неймовірні зміни, що от-от стануться, наводять на порівняння Богдана-Ігоря Антонича з поетами-мрійниками, поетами-романтиками, для яких можлива — хай лише у віршах — гармонійна єдність душі поета і з душею природи, і з душею іншої людини. От як про це говорить сам Ігор Богдан Антонич у своєму вірші «Два серця» із збірки «Зелена євангелія»:

У вечір, в обрії, у спів
підем, обнявшись, перед себе.
Мов черепицю із дахів,
зриває вітер зорі з неба.

І, відділившись від юрби,
загорнемося у хутро ночі.
Хай два серця — два голуби
співзвучно й тужно затріпочуть.

Оспівування Антоничем романтики ночі, неба, весни як символів неймовірного кохання, споріднені естетиці російських поетів-символістів, зокрема, наприклад, Блоку, в якого, любов народжується в таємних закутках душі людини, яка здатна відкрити серце та стати спроможною досягти таємничих закутків усього світу. І тоді стає зрозумілим, що день і ніч, вчора і сьогодні, людина і квітка — усе єдине:

Ты из шепота слов родилась,
В вечереющий сад забралась,
И осыпала вишневый цвет,
Прозвенел твой весенний привет.
С той поры, что ни ночь, что ни день,
Надо мной твоя легкая тень,
Запах белых цветов средь садов,
Шелест легких шагов у прудов,
И тревожной бессонницы прочь
Не прогонишь в прозрачную ночь.

Це, як ви зрозуміли, був вірш Олександра Блока. І цей його вірш, і багато інших співзвучні багатьом поетикам Богдана-Ігоря Антонича, в яких той ділиться з читачами світом своїх мрій, своїх символів, що виводять поета із мряки буденності, що відділила душу людини від першозданого світла. Так, наприклад, як у вірші «Дім за зорею» із вже згаданої збірки «Зелена евангелія»:

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.
Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,
у скорчах розкоші кущі, коріння, й пальці, й листя
насіння вибухає. Й місяць коле землю рогом,
аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

Вирують кола світляні — невломні мотовила,
ось благовіщення світанку — й сонце ніч розмеле.
Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!
Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Поки
я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую.

А тепер — порівняйте цей гімн життю, навіть, гімн творчому ставленню до життя, з відомим віршем Олександра Блока, який теж без сумніву можна означити як гімн, що надихає на життя і творче пізнання усіх його явищ:

О, весна без конца и без краю —
Без конца и без краю мечта!
Узнаю тебя, жизнь! Принимаю!
И приветствую звоном щита!

Принимаю тебя, неудача,
И, удача, тебе мой привет!
В заколдованной области плача,
В тайне смеха — позорного нет!

Принимаю бессонные споры,
Утро в завесах темных окна,
Чтоб мои воспаленные взоры
Раздражала, пьянила весна!

И встречаю тебя у порога —
С буйным ветром в змеиных кудрях,
С неразгаданным именем бога
На холодных и сжатых губах...

И смотрю, и вражду измеряю,
Ненавидя, кляня и любя:
За мученья, за гибель — я знаю —
Все равно принимаю тебя!

І ще одна характерна для символістів-романтиків риса — віра у те, що життя не закінчується фізичною смертю, бо справжнє життя — це надбання духу, який смерті не має, який не належить до світу матерії, бо прийшов на Землю із вічності. Ось — вірш Блока:

Все на земле умрет — и мать, и младость,
Жена изменит, и покинет друг.
Но ты учись вкушать иную сладость,
Глядясь в холодный и полярный круг.

Бери свой челн, плыви на дальний полюс
В стенах из льда — и тихо забывай,
Как там любили, гибли и боролись...
И забывай страстей бывалый край.

И к вздрагиваньям медленного хлада
Усталую ты душу приучи,
Чтоб было здесь ей ничего не надо,
Когда оттуда ринутся лучи.

А тепер, майже про це саме, — останній фрагмент із «Слова про Чорний полк» Богдана-Ігоря Антонича:

Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
Б’є слово в слово — кусні бронзи дзвонять. Так
прощальний спів кінчаймо,
коли розбитий чорний полк в країну зір
на вічну ніч відходить.

Це - своєрідні поетичні перегуки віршів українського поета Богдана-Ігоря Антонича з творами Олександра Блока. Взагалі має сенс розглядати творчість Антонича у контексті мотивів творчості російських поетів срібної доби: для вибору саме такої точки зору є вагомі підстави, насамперед – це власне вірші самого Антонича.

Його улюбленими темами була спорідненість людини та першозданої природи, піднесення мистецтва до рівня чудесного акту творіння, який здатен подарувати безсмертя. Як писав сам Антонич – «Поки я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую». Ось, наприклад, його вірш

ШІСТЬ СТРОФ МІСТИКИ
Скотилась ніч, мов плащ з плечей Христових,
з проколотого боку неба ллється світло.
Горою ятряться ще рани з зір тернових,
Ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

Земля, немов народжена ні з чого вперше,
Виточується з-поза гір хаосу мрячних.
Хрещу новим найменням кожен квіт найменший
і кожен убиваю назвою небачно.

І кожен квіт відроджується удесяте
і сяє знову безіменний під росою,
а сонце — діамант музики, світла свято
очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

Подвоїть і потроїть і в сто кроть помножить,
аж розумію: не мені речей схопити
у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі,
голоден яблука землі і світлом ситий.

Роса тече гісопом — золотава піна.
І благородний струм впливає в тіла посуд.
З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна
В екстази срібні прозирає й звук проносить.

Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
Ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
Зітхає небо, до хреста землі прибите,
І стигма сонця на моїй долоні світить.

Який гарний, яскравий образ творчого процесу, наповнений світлом та радістю пізнання буття як свята нескінченого розвитку! І саме таке ставлення Антонича, — зокрема, до поезії, — наводить на порівняння його поетики з поетичними мотивами російських класиків срібної доби. ТТак, у зв’язку з цим вже йшла мова про засновника напрямку символізму Костянтина Бальмонта, і ось, на підтвердження та у продовження думки про спорідненість художнього світосприйняття цих митців слова, — вірш-присвячення Бальмонту іншого російського поета — Максиміліана Волошина:

РОЖДЕНИЕ СТИХА
В душе моей мрак грозовой и пахучий...
Там вьются зарницы, как синие птицы...
Горят освещенные окна...
И тянутся длинны,
Протяжно-певучи
Во мраке волокна...
О, запах цветов, доходящий до крика!
Вот молния в белом излучьи...
И сразу все стало светло и велико...
Как ночь лучезарна!
Танцуют слова, чтобы вспыхнуть попарно
В влюбленном созвучьи.
Из недра сознанья, со дна лабиринта
Теснятся виденья толпой оробелой...
И стих расцветает цветком гиацинта,
Холодный, душистый и белый.

До таких поетичних образів важко додати щось більш-менш суттєве, і тому – знову звернемось до віршів, в яких поети розкривають нам таємниці своєї кропіткої праці, свого ремесла, ім’я якому – творчість. Один із віршів Богдана-Ігоря Антонича так і називається:

МІЙ ЦЕХ
В мойому цеху теслів і митців
п’янливі таємниці, зваби і омани.
Перо і пензель, тремтячи в руці,
проколюють думок метелики весняні.

Співна сокира й гостре долото
формують глину слів і дерево музики.
Цей світ — хмільної пісні полотно,
митцеві замалий — для теслі завеликий.

І саме таке ставлення до творчої праці знов-таки нагадало російського поета-філософа Максиміліана Волошина, який теж вбачав у творчості майже містичний акт оволодіння таємницями майстерності, яка спроможна наділити людину особливим даром розуміння своєї власної душі і, як наслідок, розумінням світоустрою взагалі, — як стверджує давня мудрість: пізнай себе — пізнаєш увесь світ.
І варто прислухатись до порад поета, котрий, без сумніву, сам пройшов шлях від юнака-початківця до рівня справжнього Майстра, якому стали підвладні і таємниці слова, і таємниці Всесвіту:

Максимилиан Волошин, ПОДМАСТЕРЬЕ:
Мне было сказано:
Не светлым лирником, что нижет
Широкие и щедрые слова
На вихри струнные, качающие душу, —
Ты будешь подмастерьем
Словесного, святого ремесла,
Ты будешь кузнецом
Упорных слов,
Вкус, запах, цвет и меру выплавляя
Их скрытой сущности, —
Ты будешь
Ковалем и горнилом,
Чеканщиком монет, гранильщиком камней.

Для ремесла и духа — единый путь:
Ограничение себя.
Чтоб научиться чувствовать,
Ты должен отказаться
От радости переживаний жизни,
От чувства отрешиться ради
Сосредоточья воли;
И от воли — для отрешенности сознанья.
Когда же и сознанье внутри себя ты сможешь погасить,
Тогда
Из глубины молчания родится
Слово,
В себе несущее
Всю полноту сознанья, воли, чувства,
Все трепеты и все сиянья жизни...

Душа твоя пройдет сквозь пытку и крещенье
Страстною влагою,
Сквозь зыбкие обманы
Небесных обликов в зерцалах земных вод.
Твое сознанье будет
Потеряно в лесу противочувств,
Средь черных пламеней, среди пожарищ мира.
Твой дух дерзающий познает притяженье
Созвездий правящих и волящих планет...
Так, высвобождаясь
От власти малого, беспамятного Я,
Увидишь ты, что все явленья —
Знаки,
По которым ты вспоминаешь самого себя,
И волокно за волокном сбираешь
Ткань духа своего, разодранного миром.
Когда же ты поймешь,
Что ты не сын Земле,
Но путник по вселенным,
Что солнца и созвездья возникали
И гибли внутри тебя,
Что всюду — и в тварях, и в вещах томится
Божественное Слово,
Их к бытию призвавшее,
Что ты ’освободитель божественных имен,
Пришедший изназвать
Всех духов — узников, увязших в веществе,
Когда поймешь, что человек рожден,
Чтоб выплавить из мира
Необходимости и разума —
Вселенную Свободы и Любви, —
Тогда лишь
Ты станешь Мастером.

Цією заповітною порадою російського поета Максиміліана Волошина, яка співзвучна мотивам творчості українського поета-містика, поета-символіста Богдана-Ігоря Антонича, ми завершимо знайомство з останнім. Але енергією творчого натхнення, яку вони оспівували, ми завжди можемо наповнитись завдяки віршам, що поети залишили нам у нащадок.

Вікторія ФРОЛОВА.
2007


Рецензии