В обiймах Пiвденного Бугу

Зневірилася...
Не вдається, навіть не хочеться,
і здається,
що таки втопилася
у Південнім Бузі.
Кохання більше не повернеться.
Кохання більше не повернеться.
Ніколи не повернеться удруге.
Луна уголос повторює думки,
і тиша перетворюється в слово.
Від теплих літніх днів
утомлений рожевий схід
манить доріжкою -
                хвилясто-прозорою.
Відображення кущів, дерев
спокійна течія несе
хвилями
і пропускає через кордони-коридори,
камні.
Чому ж моє відображення псуєш?
Показуєш викривлену,
і безжально
породжуєш спрагу кінця ідей,
жадання
гинути у проваллі,
у полоні власного неіснування?
Який вибір зробить мій
тотем,
від інстинктів котрого
зростають мої ноги?
Бог-тварина в тимчасовій оболонці божества
у смерть
випиває з самого себе келих крові.
З тобою я - це я,
єдиная з собою.
Повертає до життя земля,
вода підкошує течією ноги.
Кохання більше не повернеться.
Кохання більше не повернеться.
Ніколи не повернеться удруге.
Минеться.
І це минеться
в обіймах хвилясто-прозорого
Південного Бугу. (28.07.2010)