Звітувало море про небесні сльози.
Звітувало поле, що навшпиньках йде
Гострокоока краля, станом вся висока
Розповісти небу, що її гризе.
І чекало небо і слухняне було,
Не скропило дівчину своїм дощем.
Та коли вже очі з гострих стали мокрі,
Оттоді здригнулось сяючим мечем.
І ридало небо і боліло громом
Щоб не було чути той дівочий крик.
На кропиці душу, адже зрадив любий.
Вічно-мужнє серце на траві лежить.
І оттут вже браття підіймати будуть,
Лікувати серце молоде сестри.
Ще останні сльози вийти з неї мусять.
А нова сторінка поки підожде.
Щоденник
© Copyright: Тэта Браян, 2010
Свидетельство о публикации №110071900690
Свидетельство о публикации №110071900690
Рецензии