Образу матерi вклонiмося...

                І перед нею поклонюся,
                Мов перед образом святим
                Тієї матері святої...
                Т. Шевченко
Колисала Катерина
В люлечці дитя.
«Треба ,синку, спати!»-
Шепотом вона
Промовляла стиха,
Щоб не чула ніч,
Щоб не чули люди
Й не кричали: «В піч!»

Колисала мати
в люлечці дитя.
«Де мій милий? – дума –
Де моє життя?»
З козаком любилась
Бачила зоря.
І не знала щастя
Більшого вона.
Та де ділось щастя?
Щастя і любов?
Миленький уїхав.
Люд кричав: «Позор!»
І батьки кричали:
«Покритка! Біда!
Та за що ж нам, Боже
Отеє дитя?..
Згинь з очей тривожних!» -
Промовляла мать.
Плакала бідненька.

Та як було знать
Що такеє трапиться !
Горе за вікном
Тихо намовляло їй
Заклинання знов...

Колисала покритка
В люлечці дитя...
«Спи, моє убогеньке,» -
А сама пішла.
«прощавай, життя моє! –
І пропала вмить. –
Спи, моє убогеньке,
Хай Господь хранить!..


***
 Усі очі проплакала
Долю загубила.
Та життя маленькому
Ганна сохранила.
Підкинула до заможних
Свойого Івася.
Наймичкою стала
Для сина. Та нащо?

Усі очі проплакала
Мати перед сином.
А багачі раді були
Такій долі милій,
Що наймичку дарувала.
Ні слова, ні взору
Кривого не кидала,
Щоб синочка свого
Бачити, пригортати
До серця із болем,
Із піснями колисати...
Згадувала горе: козака покохала,
Та козак за морем
Десь гуляє, випиває,
Та і забуває
Свою Ганну бідолашну
На чужих просторах...

Усі очі проплакала,
 але Божій волі
Підкорилась наймичка,
не змінила долі.
Усе життя страждала,
Страждала й молилась.
Та правдоньку свою
Синові розкрила.
«Прости мене, мій синочку,
Я... я твоя мати!..» -
Та  замовкла на світанку
У Івася в шатах...













***
                Оті страждання пережила
Проста, убогая Марія.
І породила нам Христа.
Христа Спасителя сповила
В світ Сонце Правди принесла.
Пренепорочная Маріє,
Моя Царице Пресвята!
Усі молитви, Преблагая,
Тобі єдиній возлагаю...

Ти бачила життя і смерть,
                І перші кроки, і останні,
І плач, і крик,  переживання.
Ти з Ним була і є тепер...
Вслухалась в проповіді серцем,
І плакала на тілі мертвім.
З розп’яття Сина ти зняла,
І кожну рану цілувала
Й мастила Миром тєлєса...

Ти вірила у Воскресіння!
Творила благо для людей,
В учеників вселяла віру.
І він воскрес у сорок днєй!.
І смертію поправив смерть!
«Й мужі воспрянули святії
Й любов і правду вознесли
По всьому світу!»  Ти ж ,Маріє,
Убога, покритка і мать
Христа Ісуса, мать Месії,
Померла з голоду під тином..
Померла тихо, мов дитина,
Щоб вбогий світ урятувать...

                ***
                Я вірю: правда є на світі!
І милосердя! І слова!
Та літр не хватить в алфавіті
Для тебе, ненечко моя!

Та що слова! Твій образ милий,
матусю милая моя!
«Вклоняюся перед тобою» -
Казав Шевченко, кажу я !

Шевченко знав і
з болем в серці
Він плакав й в пам’яті хранив
Матусі заплакані очі,
І руки, мов духмяний хміль...
Й усмішку ніжну і привітну
Він бачив навіть уві сні!

Й , мов перед образом святим,
Вклонявся їй, немов Богині!
  І шанував, немов святиню!..
До болю в серці він любив
Кріпачку-матір...і сьогодні
У сірих буднях і на «ти»
Любіть матусю, мов молитву!
Любіть на вічнії віки!

І перед образом її
Вклоняйтесь низько до землі!
Бо стане день ,і стане час,
Як матір ляже в домовину!
А ви, оплакуючи винно,
В останню путь проведете
Її, й, тримаючи за руку,
Тих ніжних слів не скажете