Оксана Забужко. Российский мотив

      

       ...Что падал дождь, и что старческий голос,
          уже не женский и не мужской,
          а только отчаянный и злобный
          кричал в саду, перекрыв гармошку
          с одним синкопическим перебором,
         (так в море порой кричат над прибоем
          чтоб окончательно не обезуметь)
          и всё про то, что  очень "много"
          и снова "много, много раз"

          В мокрых кронах искрились яблоки
          как звёзды, рассыпанные в зелёном
          дождь всё нежнее - и голос захлёбывался
          как будто не пел он, а матерился -
          всё теми же "много, много раз!"
          И в нём была зараза безумья:
          высохших губ, на груди разорванной
          казённой полосатой пижамы,
          в кисти стиснутого ножа
          с рукоятью в потной изоленте...
          Их хищную злобу, ждущую часа,
          холодную злобу ночного разбоя, -
          как мести за пропащую жизнь
          тому, кто первым попался под руку! -
          Мы выпьем водки и ты убьёшь
          меня - двадцать, тридцать ран на теле,
          пока рука втыкать не устанет -
          и это не "много", не может быть "много"
          в том деле, что было уже - раз...
          .......................................
          ........................................

           А тот, всё растягивая гармошку
           как цыганка тряс, звеня побрякушками
           ставших музейными орденов -
           и падал дождь, и светились яблоки,
           под дождём мокла чья-то машина,
           и жаль было, Господи, так жаль,
           как никогда,
           убиённых невинно...

            *   *   *

Оксана ЗАБУЖКО

РОСІЙСЬКИЙ МОТИВ

…Що падав дощ, і що старечий голос —
уже не чоловічий, не жіночий,
а тільки злий і сповнений розпуки —
кричав із саду в перекрив гармошці
з однаким синкопічним перебором
(так мореві кричать поверх прибою,
щоб не здуріти!) — все про те, що “много”,
і знову — “много, много, много раз”…

У мокрих кронах яблука яскріли,
немов зірки, розсипані в зеленім,
ніжнішав дощ, — і захлинався голос,
неначе не співав, а матюкався —
і все те много, много, много раз!
І в тім була заразність божевілля:
посохлих губ, роздертої на грудях
казенної смугастої піжами,
у п’ястуці затислого ножа —
спітнілого руків’я ізоленти…
Росіє, я люблю твої пісні!
Їх хижу лють, тамовану до часу,
холодну лють північного розбою, —
як мсти за занапащене життя
тому, хто перший трапиться під руку! —
Ми вип’єм водки, й ти мене уб’єш.
І двадцять, тридцять ножових на тілі:
поки рука не втомиться штрикати, —
не буде “много”, бо немає “много”
у тому ділі, де було вже — раз…
. . . . . . . . . . . . . . . .
А той кричав, і розтягяв гармошку,
і, як циганка, тряс побрязкачами
уже-давно-музейних орденів —
і падав дощ, і яблука світились,
і мокла під дощем чиясь машина,
і жаль було, мій Господи, — так жаль,
як зроду не було
невинно убієнних…

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.