І не те щоб втомилась – настав, певне, той «енний» час
Коли серце завмерло, і битись йому вже не личить.
Ще багато чого залишилось на пам'ять від «нас»
Але я це віддам. Хто захоче, звичайно, позичить.
Ти мене вибачай. Просто гидко від себе тепер.
Щохвилини брехати… це зношує душу і тіло.
Я дощу передам – щоб неписане з вікон він стер,
І сама приберусь – алергія у мене від пилу.
Ти, здається, не вірив. Ну що, ж, молодець – інтуїт.
Це не сльози на щічках – це краплі роси. Вже світанок.
Можна, я попрошУ, передай йому (серцю) привіт.
Я щось навіть сумую… Занадто їх стало - мовчанок.
А у нас, чомусь, знову на вікнах малюють вітраж
Жовтоокі , легесенькі ніби пухнасті пір’їнки,
Зайці сонячні. І чому їм не спиться? Як думаєш? Може,
дитячий кураж?
Щось вони не спиняються – ті світанкові росинки.
Свiтанковi роси
© Copyright: Аромат Кави, 2010
Свидетельство о публикации №110070907461
Свидетельство о публикации №110070907461
Рецензии