Тренер-герой у в чну память про Валер я Лобановськ

    Валерій Васильович Лобановський і за життя був тренером-героєм, бо любив футбол і жив ним. Футбол був сенсом його життя. ВВЛ віддав футболу десятки років свого життя. І за ці роки він зробив надзвичайно багато для радянського, українського і навіть світового футболу. Під його керівництвом збірна СРСР ставала віце-чемпіоном Європи, двічі київське „Динамо” в 1975 і 1986 роках здобувало Кубок кубків, Суперкубок. Вражають і результати вітчизняних і національних чемпіонатів, в яких кияни практично завжди перемагали.
  Лобановський був символом для всіх нас. Останнім матчем для нього став матч в Запоріжжі. Саме після того матчу ВВЛ відвезли в лікарню, де і помер великий геній. Валерій Васильович що правда помер у лікарні через декілька днів після того, як його туди відвезли.
    Підчас перебування тренера-генія в запорізькій лікарні гравці „Динамо” телефонували кожного разу і навіть по декілька разів на день, щоб дізнатися самопочуття свого тренера, однак з кожним днем Валерію Васильовичу ставало все гірше і гірше. А 13-го травня 2002 року гравцям зателефонували і сказали, що ВВЛ немає і тоді всі вони заплакали, бо не могли повірити в те, що Валерія Васильовича більше немає. Спочатку всім здавалося немов життя більше немає сенсу, але пройшов час і всі зрозуміли, що треба жити далі і що життя на цьому не закінчується. Так, він пішов із життя, але залишився в пам’яті багатьох шанувальників свого таланту.
    Всі хто знали Валерія Васильовича впевнені в тому, що такого як він немає і не буде ще 10-15 років. А він був надзвичайною людиною, людиною для якої не існувало секретів у футболі. Саме Валерій Васильович об’єднав всіх єдиною ідеєю. Він створив команду однодумців, гру якої любили тисячі, а то і мільйони шанувальників футболу у всьому світі. І саме Валерій Васильович став уособленням футбольного минулого і майбутнього не лише українського, але й світового футболу. Чому? Та тому, що його методика була і залишається найкращою у футбольному світі. За цією методикою буде працювати ще не одне покоління футбольних тренерів. Це все і багато іншого підтверджує геніальність корінного киянина, Валерія Васильовича Лобановського.
   В пам’ять про нього в його рідному Києві один із стадіонів носить його ж ім'я, а поряд з цим стадіоном стоїть пам’ятник, на якому Валерій Васильович зображений сидячим на тренерській лаві. Однак тепер він сидить не так, як це було за життя, а навпаки, обличчям до вболівальників і спиною до арени. Хтось не затримуючись пройде далі, а хтось постоїть поряд, але всі глянуть в його бік із жалем та вдячністю. Вболівальники вже звикли жити без нього на тренерській лаві, але ніколи не звикнуть жити без нього у своїх серцях.
   Як свідчення цьому служить те, що кожного року в день смерті Валерія Васильовича на його могилу приходе дуже багато шанувальників його ж таланту, а приходять вони з букетами квітів, щоб згадати тренера-генія незлим тихим словом.
Нехай живе вічно пам’ять про тренера – героя, а разом з нею і пам’ять про тих, хто працював з ним.