Второй час ночи. Полная луна

Второй час ночи.
Полная Луна.
Псы уличные воют,
Раздраженные светом ее.
Им непонятная она,
Луна - Знамение ночное...
Еще не прошло четыре часа
С момента интересной встречи,
Что начертала на пути судьба.
Встреча с Совком,
С Украинской душой,
С власами седыми,
С седой бородой,
С очами горящими светлой искрой.

Зупинка маршрутки,
Черга стоїть,
Чолов"яга звертається: "Браття, Христос Воскрес", "Слава Україні",
Та просить закурить.
Всі од нього відгортаються,
Немов чужий...
Мені несправедливість ріже серце,
Проходячи мимо йому кажу,
Доставаючи пачку цігарок:
Тримайте дідусю, курить,
Беріть три,
Він каже : "Дякую тобі дитино"...
Так зав"язалася наша розмова,
Сповідь людини, що є патріотом.
Багату історію життя розповів,
Режисер,
Війни дитина...
Сорокового року з"явився на світ,
Дисидентом став з другого курсу,
З ним вчилося ще декілька
В майбутньому відомих діячив,
Але путівлі їхні розійшлися.
За дві години що він говорив,
Я зрозумів, почув, пронес
У собі його крик,
Це крик людини...
Ніким не зрозумілий,
Старий режисер,
Українського радіо у сімдесятих,
Що Матвієнко Ніну вивів
На сцену з "Ой летіли дикі гуси"...
У дев"яностих режисер ТБ,
Головних трьох нацканалів.
Тяжкі роки ті дев"яності,
Не похитнули віри у справедливість.
Шукач істини, дисидент,
З сивим волоссям й бородою,
У капелюсі вже старої моди,
Але з душею та очима що палають.
Його гнали сраною мітлою,
За його мрії.
Він мріяв, мріє та ще буде
Мріяти усе своє життя,
Принести у мир історичну справедливість,
Подарувати Україні істинного прапора.
Прапора, що славили колись козаки,
В часи коли гриміла Запорізька Січ,
Блакитно-жовто-червоний,
Це й є ті самі істинні три кольори.
У своїх відома колах ця людина,
Пращур був у нього Лазар Баранович,
Церковно-політичний діяч,
Геннадій - батько,
Тож Геннадійович.
А звуть його Юрко,
Баранович Юрій Геннадійович,
Мій новий старий добрий друг.
Кінцева зупинка маршрутки міської,
Центральна площа країни України,
Київ, Майдан,
Залежної Незалежності,
Що пережив не один гвалт,
Часів Чингіс-Хану, його онука Батия,
Монголо-Татарської орди,
Саме у Києві вони втратили
Половину своїх найкращіх вояків...
Пережив Майдан й Другу Світову,
А ось тепер
Черга що чекає на маршрутку
Дивиться на нас обох,
Всміхаючись собі під ніс,
Мов стоїмо як два придурки,
Граючи один перед одним емоціями.
Хіба їм дано знати
Людські життя істини?
На своїй шкірі випробувати
Знеславлення та невизнання?
Пронести через життя...
КДБ та інші спецслужби
Переслідували,
Не давали творити,
Засадили у психлікарню,
Дали другу групу шизофренії...
Лише у дві тисячі другому,
Президентським указом вирішили нагородити,
Чи орденом чи почесною грамотою,
За досягнення, й прагнення будти почутим,
Лише будти почутим, без лаврів слави.
Мабуть мені пощастило, вдалося
Зрозуміти його...
Зробив фотографію,
На пам"ять про зустріч
З людиною, з епохою,
Яка прагне жити,
Не втративши серце,
Культуру та істини,
Що прагне розставити по місцях правду,
Донести історю,
Вшанувати пам"ять пращурів,
Що за Україну віддали життя.
Звичайнісенька наче людина,
Велика для мене,
Воїн - одинак.
Скоро сімдесят.
Мене постійно називає "дитино",
А я його "дядько Юрко".
Народилися й живемо в Україні,
Тут ще нам жити,
І... це не ярмо!
То гімн - гімно, бо каже "Ще не вмерла Україна..."
Народу набридло вже досить давно,
Свавілля, брехня, солодкі речі верхів"я.
Щастя своє повинні будувати ми самі,
І почати з себе нам потрібно.
Кожному, Кожному, Кожному!!!
Дядько Юрко, я Вам подзвоню,
Приїду у гості, чуєте?
Ви повинні мені ще багато розповісти,
А я Вам повинен віддати шану,
Подарувати увагу.
Така доля наша,
Допомагати один одному,
У скрутних часах.
Пізнавати нове, невідоме,
Загадкове життя.
Багато треба встигнути,
Перш ніж піти у небуття.
Кохати і жити коханням в коханні,
Творити добрі справи.
Там буде добре,
Де буду я.
Ми вдвох.
Я і душа моя.
Є третє, загадкове саме, - серце.
Велике,
Що б"ється й чує.
Серце й душа - нерозривний зв"язок.
Хай буде все добре.
Хай буде по англійськи "ОК"!