у кавярн

Одинока дама п’є Мартіні,
Запиває біль своїх утрат,
У диму кальяну томно тліє,
Зустрічає там чужий закат.
Ну, а може, свій закат приходить –
Вже за сорок, й нічого втрачати,
Із оману вік себе виводить –
Краще вже про нього промовчати.
Ще ковток Мартіні, стильна леді?
В тебе, мов би, все уже було.
Вже за сорок…скажеш: «Може годі?»
«Годі» - у кав’ярні загуло…
Заблукали спогади і мрії,
У диму так важко їх знайти.
Ти прикриєш очі, змахнуть вії –
Ні, від себе, певно, не втекти…
Ще ковток Мартіні, хміль на серці,
Може, зарубцює біль утрат,
І душа зімліє в білій склянці.
Стане нечужим чужий закат.
«Може, ще Мартіні?» - хтось окликне.
То бармен працює…чайові…
Дивиться закат тобі у вічі –
Певно, ви не рідні, чергові…
Чергові, що втратили надію,
Сум і біль, прощення, майбуття.
Часто нас Мартіні лишень гріє,
І кальян вертає до життя…
Вже за сорок дамі…Ні, не здатна
Піддаватись першим почуттям.
Та і другим, третім – це, навряд чи…
Краще – ще Мартіні, й по домам.