До Днiстра

До Дністра.                Емір Рибак.

При поїздці із міста Хмельницька,
По трасі, через місто Ярмолинці,
Дорога до Дністра то не близька,
І далі на південь, через Дунаївці -

Це чудові Подільські містечка.
По лану в’ється в’юнка стежечка,
Що тягне до людини й гніздечка,
І тут дозріває п’янка гречечка.

Могилки у лісочку стоять підряд,
А в них то вбиті невинні євреї,
Що мовчки лежать всі ряд, в ряд,
Катована нація Батьківщини моєї,

А в яру розкинулись Миньківці,
І далі буде приваблива Нова Ушиця,
По обочі пасуться кози і вівці,
А з хат смачно пахне птиця, ушиця,

І випікається смачна паляниця,
Колосяться хліба, росте полуниця,
А на печі вмивається киця -
Сметанку мала киця, від Гриця.

А які ростуть всюди чудові сади,
Які тут живуть привітливі люди,
Стрічаєш їх, як приїдеш сюди,
І тобі радо усміхаються всюди.

А по ярах з багатством ліси,
Скільки тут ягід, та різні гриби,
І бігають кабани, зайці, лиси…
Не проїжджай далі, зупинку зроби!

Філянівка, де йшли бої не кволі,
І лежала груда знівеченої зброї,
Під обеліском лежать згиблі герої.
Вічна їм пам’ять, спочиньте в покої!

Внизу причаївся Трихівський яр,
Де вирізані з дерева казка-фігури –
Це казкове лісове царство і цар, -
Вироби місцевого мистецтва, культури!

Оці місця – схили Подільських Товтр!
Дорога, що веде до Кучі, проста –
Це пейзажі вкриті барвистістю ковдр,
А в полі колоситься нива золота.

Я на світі місця ліпшого не знаю,
Де завдяки людським мозолистим рукам
Де поля дають їм доброго урожаю!
Честь і хвала за це всім хліборобам!

Далі тут буде лагідне село Куча,
Там кути: Садки, Завадівка, Буван,
І ясно видно, стать села, могуча,
Де живе, не один кучанський Іван.

Далі, із цього милого села Кучі,
Де є і сільрада, і пошта, і школа,
Попадаємо на Куражинські кручі,
Де безмір'я домів виросло довкола.

Ось величавий Дністер, водосховище,
І стелиться незрівнянно - чудо краєвид,
Енергії для ГЕС тут, ціле родовище!
Такий це природно – дивовижний вид!

Це ж таємничо - чаруючий Дністер!
Фільм про нього знімає, режисер.
Відпочиває тут молодичка - Естер,
За нею увивається з Альбіону сер.

Як чудово тут всім відпочивати,
Засмагати, купатись, ловити сомів,
Своє здоров'я треба поправляти.
Забутьте про все, хоч на пару днів,

Та здійсніть свій чудовий план,
І з висоти орлиного польоту,
Коли летить твій чудо-дельтаплан,
То знімайте цю красу із льоту.

Строкаті, неповторні краєвиди,
Неймовірно, закохано чарують вас!
Ви зимою споминайте всі ці види,
З насолодою смакуючи свій квас.

Біля Дністра - Подільська височина,
Дністровське водосховище - озеро,
На тім березі - квітчаста Буковина –
Це України її багатство й добро!

Тут Новодністровська ГЕС працює,
І струм потужній вона  виготовляє.
Людина, держава від цього виграє,
Бо Україна такий цінний скарб має.

Це поїздка до норовистого Дністра,
Де всім буде: шмат сала і чарка,
І приїжджаючим всім сюди - "Ура"!
Відпочинете всі - пан, і поштарка,

Та затанцюють тут козацького гопака,
Чи ж бо може -  жвавого краков’яка,
Слухайте арії солов’я, може і шпака…
Природі і людям за це - щира дяка!
               
Литва. 2008. 07. 25.

Легенда про Кучу і Слобідку – мальовничі села
               
Повідаю вельми давню легенду,
Про яку знати треба щоденно:

Про Слобідку – мальовниче село,
Опишу, як появилось, як це було,
Тоді, коли пращурів докупи звело,
І вітром дрімоти у вир не здуло.
 
Бабуся Тетяна, легенду розповіла,
Тільки брат мій, про усе те чув.
Легенду слухав я, і сестра сиділа,
А я малий, тоді це - ж певно був.

Так ось, що я в той день почув:
- Один вельможа на півдні царював,
Ніхто не знає як туди він прибув,
Як в набігах людей ловив і грабував.
 
Було це давно, в глибоку старину,
Коли пани їли свіжину, солонину
І відкормлювали не свинину смачну,
А поневоленого сусіда - людину...

Все це, розум гнівно не сприймає,
А на світі, й не таке, явно буває.
І там, де вище стріхи, синь грає,
Росли грецькі горіхи, їх всяк знає.

Ми не знаєм, чим їх годували,
Але для ситності і для ваги,
Всім рабам горіхи їсти давали,
Так веселились, тоді вороги.

Там в прислузі дівчина робила,
Де один юнак став їй до вподоби,
І красуня всім серцем полюбила 
Легеня, що як писанка, від вроди.
 
Як спалахнула та іскра кохання,
І це шанс спільному щастю давало,
То милувались вони, аж до рання,
Сяюче полум'я любові їх зігрівало.

В палаці свято, чимдуж наступає,
І  у коляра  лезо сяйвом виграває,
А юнак і красуня, звідтіля тікає,
Що буде із ними, ні один не знає.

Утікачі на північ, у густі ліси,
Тікають, як можуть і через силу,
Не убачаючи тої яскравої краси,
Не маючи, ні коня, а ні кобилу.

Вони біжать через прірви, хащі,
На їхній дорозі – річка широка.
А місця ті були дикі і пропащі
І ріка струмка, і дуже глибока

Переслідувачі коханих здоганяють,
Ті кидаються в річку, й пливуть,
А вороги, як здогонять, то вб'ють,
Так вороги на них завзято полюють.

Чи стовбур дерева їх врятував,
Ми не знаємо достовірно тепер…
Мабуть Бог, на своїм настояв,
І рікою тією був наш Дністер!

Вони успішно до берега добрались,
Ховались в чагарниках і по урвищам.
Ось так вчасно вони врятувались -
Кохані, то по шкрепіттю і по кущам,

В наших - дуже дрімучих лісах,
Що буйно колись там розрослись,
По глибоких і непрохідних ярах,
Зі втоми на березі ріки розляглись.

Халабуду, а далі хатину зліпить,
Із кучі гілля, як на шалашик,
Вдалось їм! І стали вони там жить
Полюючи звіра собі на шашлик.
               
Друзі, - це село на милій кручі,
І від кутів Бувана, аж до Садків,      
Получило тоді назву села Кучі,
І які хороші люди живуть в нім.

Не знаємо скільки часу пройшло,
І вірогідно не знає явно ніхто,
Скільки води, відтоді стекло!
Коли ж це було? Хто зна, хто?

В селі всілякі пани правили тоді,
І селяни всякої панщини зазнали.
Звірено не знаєм, як люди в ярмі,
Важко на панів тоді - бо працювали.

Від гіркої долі, люди повставали.
Бо достатку не мали, їх били під дих.
Панські слуги, з людьми бо не грали,
Та буйних юнаків - бунтарів отих,

За річку, на слободу, у діброву,
Закласти слободу, щоб була, панська.
Рубіть дуби, і тримайте корову.
Так заснувалась Слобода Кучанська.

Так появилась Куцька Слобідка,
Всім нам Вітчизна і рідна тітка!
Така легенда про Кучу і Слобідка!
І це дійсно легенда, а не плітка!

О, люди, це дуже гарний край!
І землі добрі, плодоносні і ліси…
Про це, молодь, добре пам'ятай!
Всім - не описати подібної краси!

Цю легенду треба знати, пам'ятати.
Гордись цією легендою й рідним селом!
Не забудь нащадкам – це розповідати!
Будь патріотом, а не неотесаним стовпом!

Литва. 2009. 07. 03.

Літня пригода.               

Блакить на небі чиста на вроду,
Та сонце пекло і світило народу.
Тоді нам у літню, сонячну погоду
Коли спекотне, хочеться у воду.

Або ж може було тоді ось так,
Лиш би не поколов мене будяк:

У нас безхмарне небо голубіло,
Як то буває в сонячну погоду
І сонце пекло, і десь свербіло,
Було спекотно, хотілося у воду.

Жайворонки в небокраї затинались,
Від своїх завзятих і дзвінких пісень,
Що чимдуж у підхмар’я гнались
Це так тоді було в той божий день.

Трактори в полях дружно гули,
Додому пастухи корови гнали,
Вітри не дули, а корови не рули,
Люди сіно до стодоли збирали,

А джиґунці в траві стрибали,
Дерева всім вклонялись до землі,
Бджоли гули, бо дари збирали,
Не відступали їм оси і джмелі.

І в цю, таку чудову літню пору,
Зібрались ми - сусіди, учетвером,
Корови загнавши на свою обору,
Я, з Іваном, і братом Віктором,

Та ще з сусідом Вовком Козаком,
Радуючись цій погоді, як ніхто.
На став йшли з кулею, не з сачком,
А настрій був в нас ого – го!

І ось ми вже на польовому стані,
Накачали камеру від ,,Білоруса”,
Бо ж були в розбурханім стані –
Із заднього колеса куля – спокуса!

Та бігли попід горіхи, біля шляху,
Ми з Іваном були менші, відстаємо.
Та до Хреста ми далі, дали маху,
Піт котиться, а воду ми не п’ємо.

Вітя з Вовком, обох нас почекали.
- Цього човна спихнемо на Полянках! –
Ось те, що ми від них познали,
Та чимдуж далі чесали по ланах.

Тоді була уже одинадцята година,
В ставку сонце промені купало,
Нам не зустрілась ні одна людина,
І лише відлуння від лісу гукало.

З горба до ставка камера летіла,
Ми ж бігли, аж в вухах свистіло!
Від наших ніг, аж курява кишіла!
Так було гаряче, що тіло спітніло!

З кринички з холодним джерелом,
Ми води смачної там напились.
Та й далі всі ми бігли напролом,
І на березі стрімкім спинились.

Швидко скинувши свої штани,
Ми зняли з них шкіряні пояски,
Камеру зв’язали і стали як пани,
Це був човен з гуми - ми моряки.

Його гідно на воду опустили,
Вовка Козак, усівся як гетьман.
Ми зверху сіли, щоб ноги мили,
Переді мною сів, як бриль, Іван.

І менший, що присів, був я,
Останнім всівся брат Вітя.
Сонячний день важив на півдня
Середини двадцятого століття…

Сонце в небі піднялось високо,
На ставку - штиль і було тихо.
Вода нагрілась, як парне молоко,
Ніщо не сповіщало, що буде лихо.

Ось кілька змахів дитячих рук,
Човен опинився вже на середині,
Та появився ґедзь тут, як тут,
І всівся на худій Івановій спині,

І між лопатками став кусати,
Та ґедзя треба якось прогнати,
То Іван став руками махати –
Не легко гада зі спини зігнати.

Від коливань човен перевертається,
Камера від води стала слизька,
Хто на кулі був, у воді опиняється,
І дорога до берега нам не близька,

Це камера знов кулеподібна стала.
Ми з Іваном малі, плавати, не вміли,
І тут скрутна мить для нас настала,
Зрозуміли це, як з камери злетіли.

Я зразу пішов на замулене дно,
І поки на спід плавно опускався,
Вода темно-зелена, брр... холодно,
То гидкої вдоволь наковтався.

Тоді появилась в мене така гадка:
- Я буду бульки на поверхню пускати,
Щоб найти мене, їм буде позначка,
І де я, ви хлопці, вже будете знати.

 Я тоді ось таку собі, думу гадав,
А Іван то в плаванні хисту не мав,
Бо він за один край камери брав,
А другий, йому по лобі влучно давав.

Тут і смішно, і що правда - грішно,
Як у тій комедії, чи в потішнім кіно.
Старшим хлопцям було – Ой! Не смішно,
Бо Іван міг теж, піти зі мною на дно.

Я не знаю як це ймовірно було,
Що хлопці для спасіння робили,
І скільки часу на це в них пішло,
А Івана на камеру все ж посадили.

Холодно внизу, а хлопці пірнають,
Де я, ніхто з них толком не знає.
Мають надію, що мене відшукають,
Там, де на дні карась спочиває...

Хлопці, ви мені, не повірите,
Вхід в рай найшов, не в Тартар!
Радість зазнав, і лоб не болітиме,
Охолоджуючи свій сонячний загар:
 
- Добре, що я родився на Спаса,
І смутно пам’ятаю що бачив, чув.
Життя підкине мені викрутаса,
І почую якийсь дивовижний гул.

Кажу, в перший раз, його не чув.
Приємним став для мене - намул!
Я може був малий, і гул забув,
Але жартівливість, тоді я здобув.

Я зрів, летячи жерлом воронки:
Що по бокам було безпросвітно,
І кольорові малюнки ворожки…
попереду виднілось якесь світло...

Мені ж було, як ніколи - приємно!
Хлопці в цей час обслідували дно,
Я ж летів, і мені було все одно.
Було тепло і зовсім не холодно.

Старші хлопці і пірнали, і шукали,
Майже в самім центрі ставка,
Сили тратили - дно руками чіпали,
Та й там була велика глибина.

Та йшла п;ята чи сьома хвилина,
І вже “клінічна ” зі мною загравала,
Бо дуже славна, ця їй дитина.
Старша, біля нас, з косою стояла.

Що попрощаюсь, ні одна не знала.
Цим сестри, явно ж помилились.
Мені музику, ні одна, не найняла…
Хлопці від зусиль явно стомились,

Бо на ґрунт, не раз спустились.
Далі діло звісно було ж так,
Я повідаю, як в потугах грузились:
- І знову пірнув Вовка Козак,

Брат тоді за ним і Слава Богу,
Зачепив не Вовку, а його труси,
Вовка зачепив мене за ногу,
Я мовчав й не казав: - Пусти!

Ось так витягли мене з води.
І так воду з мене викачували,
Ноги, згинали на груди, до пори,
Що очі мені ледь не вилазили.

Небо знову-таки блакитне було,
З животом вже все пройшло,
В голові двигуном вже не гуло,
Лише тинню від мене несло.

Я отямився і пізнав білий світ!
Ясно світило золотисте сонце,
Що ось зазирнуло у моє віконце,
Так закінчився незбутній політ.

І побачив я Красуню блискучу,
- Ось де ти Бабка вертка,
Чом мене з води, не спасла?
Ніс я дурницю і явно гримучу.

Як тут хлопці всі розсміялись,
Що смішинки скрізь розсіялись.
Ми так розвіялись – розігрались,
Остудились - на зле не надіялись.

Труси тим часом підсушились,
Ми оділись, та причепурились.
Язики від спраги потупились,
Різні думи, як шавки вчіпились.

Я глядь, а пояска мого не немає.
Пригадав: - Це його забрала вода,
І ще добре, що Бог мені сприяє.
Рад, що спасла Планида золота!

А на Івана трохи покричали, 
Стусана йому доброго дали,
І назад, як могли, почвалали.
Далі, говорить таке сказали:

- Так, ви нас не бачили півдня.
І це була лише то одна брехня.
Цього чисто - сонячного дня,
Коли розцвіла днина спекотна.

- Що і як, ми вже вміємо тепер,
І завтра ж з’їздим на Дністер!
Хлопці реготали, а я ледь не вмер,
Бо мозоль на язику собі натер.

Така пригода скоїлась зі мною,
1965 року, літньою порою!
Було це тоді ніби – то грою,
За яку б сплатили вищою ціною.

То такий - то човен Хейердала,
Що його гума по лобі нам дала!
Ліпше дома з’їсти кусок сала,
І Смерть за ноги б не хапала.

Все це - правда, а не витівка,
Я знаю, що всі свідки є живі,
І не просто слобідська плітка,
Свідки всі підтвердять мені.

Не знаючи у воді, які глибини -
Не охолоджуйтесь, без причини!
Тільки в скрутну на воді хвилину,
Добре плаваючи, спаси ти людину!

І всі будуть тільки дуже раді,
Такій щасливій їхній пригоді.
І ти - на горі Слави, в шоколаді,
Будеш при любій земній погоді.

Я щиро дякую сусіду В. Козаку,
Як і рідному брату Віктору,
За те, що не злякались, без спору,
Діяли рішуче - спасли дітвору!

Дай же Бог Вам здоров’я і щастя в житті,
Веселого настрою. Бо в спасінні, Ви - митці!!!

Литва. 2009. 07. 03.

Зноски - сноски:
 
- Джиґунці – цвіркуни - кузнечики
- Хрест – перехрестя (перетинок) доріг.
- Красуню блискучу і бабка вертка - попрыгунья стрекоза
  и один из её видов "Красуня блискуча"

Небилиці.               

Я родився сьогодні рано – вранці,
Мати захотіла раків у сметанці,
Поки годувала мене на лежанці,
Я ж - смалив у пологовім танці.

Ранок усміхався мені сонячний,
З перлинами роси, він - чарівний!
Вітерець літав лише боязний,
Та досить міцний, та - гнівний.

Чим нам до річки добратись?
За який потяг ми б заціпились,
І по дорозі нам не заплутатись,
Та на возі з мамою розмістились.

Що мугикав я тоді, то хіба знаю.
І упряжі на коней я ж не маю!
Мати слухає - я пісню нову співаю,
Та з воза наші коні поганяю.

Де ті коні були і куди скакали?
Ми були слабі, і сили не мали,
Я і мати, тоді їх і не запрягали,
Щоб не коні, довго б ми чвалали.

Ми, через поле і березовий гай,
Добре, що ті коні спіткались,
З вітром летіли, нас не чіпай,
І до річки не швидко дібрались.

Неня на підводі лежить, засмагає,
А ні маски, а ні зябер, я - пірнаю,
Мати діло своє, добре собі знає, 
А у річку я ще і не потрапляю.

Планерую я тоді, з берега, із краю,
Течія струмка, що робить не знаю!
Ось карась, я за хвіст його хапаю,
І на дно річки, зразу ж попадаю!

Ходжу я тоді сухий по дну,
Ні, міркую, мабуть що лажу.
Раків ніде на дні я не найду,
Думаю собі: як нести поклажу.

Що це диво видно тут таке?
Я такий малий, що не зміркую,
Бо то диво усате, панцирне -
Морських крабів носом чую.

І поява крабів - Бог би їх знає!
Руку під берег сую, а за неї віть,
Ще якась істота за ноги хапає!
Чур, хижаки, ви ж мене не рвіть!

Я ж здоровий був тоді козак,
І згадав тоді: - Граблі ж маю!
Тож нагріб собі я цілий сак,
Інші краби - просто розкидаю.

По драбині лізу я і знемагаю. 
Як мені підняти крабів всіх?
Але крабів тих, якось я тримаю,
І сопів, мов - ковальський міх.

Мати дума:- Де це її мала дитина?
І чисту сльозу із очей пустила.
А з води стирчить лише - драбина,
Неня мить, як я зник, пропустила.

Я весь мокрий і в зеленім тинні…
Бути таким, не бажав би я дитині!
Тягну крабів повний сак на спині,
І очі від радості не червоні - сині.

Глядь:- Щодуху по драбині лізу я,
То кидає мені гарбузове бадилля,
А воно таке міцне, як то заліззя,
Що заміни з кишені - дубове гілля.

Ну а течія така струмка, несе,
Що тягне вже ж нашу підводу.
Лишенько, нас обох же знесе!
Немає бажання попасти у воду.

Нас і так ці мандри зморили,
То клишоногих додому відвезли,
І в великім казані, їх зварили,
Та й далі панцирників повезли,

Я в лікарню, а мама в село,
Цих варених крабів роздали.
І від цього стало нам весело!
Чого ж люди їх зразу не брали?

А люди крабів, довго жують,
Неня дуже рада, і я теж,
Бо вони їх миттю з’їдають!
Фантазія в нас не має меж!

Чи ж то було, чи ж то ні,
Чи повірять, всій оцій брехні,
Розбиратись з цим, не нині,
І не мені, цій малій дитині…

Литва. 2009. 07. 07.

Для понимания братского славянского - украинского языка
- зноски - сноски:
- годувала – кормила;
- В пологовім жваві – в роддоме быстрые;
- Ранок – утро; мугикав – аукал;
- потяг – поезд; чвалали – шли, шаркали;
- не чіпай – не цепляйся; швидко – быстро;
- загоряє – загорает; Зябер – жабры;
- потрапляю – попадаю; поклажу – багаж;
- зміркую – скумекаю, соображу; чую – чувствую;
- віть – зацепить; істота – существо;
- хапає – хватает; Хижаки – хищники;
- згадав – вспомнил; По драбині – лестнице;
- знемагаю - обессиливаю; тримаю – держу;
- наче ковальський міх - будто кузнечный мех;
- зникла – исчезла; сторчить – торчит;
- гілля – підміна – ветки заменяет; кишеня – карман;
- течія – течение; струмка – быстро проточная;
- Лишенько – бедкаться, причитать;
- Немає бажання – без охоты, желания;
- пригоди зморили – приключения ослабили; лікарню – больницу;
- миттю – мгновенно; меж – рубеж, граница; не нині – не теперь.

Мої коломийки! 
             
Ці коломийки вас вітають,
Настрій, та радість несуть.
Гумор, жарти вони – мають,
І певне в нас не пропадуть.

Жартівливі мої коломийки,
Від вас добре бажання настане.
Співаймо їх - добрі родинки,
І відрада зросте разом з нами!

З репом я вже попрощався,
Другі – хай його складуть.
З ритмом, римою, уладнався,
І ці строки бадьорість дадуть.
*
Ой, співали дівчиноньки, 
Зачаровані чудним лісом, 
Де літали білі голубоньки,   
Приручені старим бісом.
*
Злі люди гроші хапали, оздоби –
Різали смереки, граби й дуби,
Річкам це стало не до вподоби –
Людей повінню вони прокляли,

Не тільки тих, хто кошти крав,
На дорогах, дамбах і мостах,
Без сорому, зневаживши страх –
І Бог за це всім повінь послав.
*
Чимало людей за це
буйно поплатились,
не Богу – долару, еге,
й гривні молились...
*
Гой – я, на високій полонині,
Білі вівці – пасуться по плаю!
І весілля, як не буде нині,
То я з дівами, ще погуляю.
*
Ой, сидів орел на косогорі,
Мені з милою жарко у полі.
Той орел в'є гніздо на горі,
А я милу кохаю в стодолі.
*
Сонце піднялося високо,
На небі хмар немає ніде
Що за вуйка там видно - то?
Це Ігнат косити вже йде.

Ой і людяний наш - то Ігнат,
Покоси ранкові ще не стоять.
Випити чарку - це він мастак,
Очі від цього так і блистять.

Обіцянки любить роздавати,
Що не виштовхнеш із хати!
І загадку легше відгадати,
Чим із Ігнатом справи мати.

Скромний Ігнат, неначе гість,
Хоч тепер і релігійний піст,
Шмат сала в комірчині їсть,
І як тато взнає – вирве хвіст.

І хто взнає колись цього Ігната,
Не беріть у друзі цього брата!
*
Дмитро добре носом чує,
Що на кухні там шкварчить.
Миттю верзуни тоді взує,
І на шкварки – прибіжить.
*
От і сонце сходить, і палить,
Гриць – досі горілиць лежить,
Галя милому варенички варить,
А він слова тільки вміє стелить.

Чує чоловік – кукурудза тріщить,
Там хтось – смагліє горілиць,
І на сонці – кумів зад блистить,
Ой, поб'є їх добре – Гриць.

От йшов Гриць – з вечорниць,
Чує, хтось стогне, щось скрипить
Ці звуки було чути з теплиць,
Кум кумі прийшов розсаду полить.
*
Кума – кума так вдома чекала,
Смачної їжі, й пити наладнала,
І диванчик вчасно розіслала,
Що старий проснеться – не знала.

Ой, лишенько, що то гуркотить,
Разом з відрами униз летить,
Хто – то кума з ґанку котить,
Той – ногами хутко тупотить.
*
В лісі довго ми гриби збирали,
Скрізь, і під всякими кущами,
Та кожний гриб руками брали,
Панянки – не тиняйтеся корчами.

На весіллі я так танцювала,
Що втоми назавше не знала.
Із Варшави я нині завітала,
Мати хоче поміч, я баю – устала.

Я до кума нині – не ходила,   
Най би його трасті взяла   
Вареники – милому варила,    
Бо з кумом гріх би мала.
*
Коломийки що з’явились у мене,
Співають не тільки у Львові,
Який будували із нами вірмени,
Бо їх співають на рідній мові.
 
Литва. 2009. 04. 18               

Зноски до коломийок:

- Вітають – приветствуют;
- Гумор, жарти мають – юмор, шутки имеют;
- бажання настане – желание наступит;
- гуцули - живут в гористой местности.
- Бойки – так называют людей живущих в Тернопольской обл.,  переселенных из Холмского воеводства, Польша,  во время пресловутой операции «Висла» Польским правительством в 1947 году.
- Нехай тоді наша відрада росте – пусть тогда наша радость растёт
- З римою уладнався – с рифмой уладил.
- Бадьорість – бодрость; Чудним – дивным.
- Приручені бісом – прирученные бесом
- Гроші – деньги; Не до вподоби – не понравилось
- Повінню – половодье, паводок
- Зневаживши – пренебрегать, презирать
- Чимало – без счёта
- на полонині – на высокогорном пастбище в Карпатах.
- по плаю – по дорожке
- в'є – вьет; в стодолі – в сарае
- хмар не має ніде – туч нет нигде
- ранкові – утренние; Обіцянки – обещания
- не виштовхнеш – не вытолкнешь
- справи мати – дело иметь; неначе – будто – бы
- В комірчині шмат – в кладовке кусок; -  верзуни – постоли(Ы.)
- Шкварки – кусочки жаренного сала, мяса
- Взнає – узнает; Горілиць – лицом вверх
- За дзиґарем не стежить – за часами не следит
- Чекала – ждала; Наладнала – приготовила
- з ґанку – с крыльца; хутко – быстро
- втоми назавше – усталость вовеки