Стихи, посвященные Черкассам и Днепру

Причал Тубельцы - село Крещатик. 1982
Провинциальная музыка                1982.
Козацька пісня (текст пісні).
Река (квадрига)                1983-84
Дума (текст пісні).
Постройка лодки.                1984
Шалопай                1988
Стрелецкий спуск                1993.
Мой друг -  алкоголик (текст блюза). 1997.
Дніпровський поставець (триптих) 2000.
Нехитрі вірші про свято.                2001
"Кожний крок чоловічий  -  то вже розлука. 24.01.2003.
Вечірня зустріч з сурмачем Соловйовим.      03.02.2003.
Осокоряному поплавцеві.                2002-2003.
Уверх Дніпром, на Канів...                2004.
Ранковий букет для останнього дзвоника.    20.04.2005.
Одного вечора...                жовтень, 2005.
Одна тисяча дев'ятсот шістьдесят п'ять...   листопад, 2005.
Зелена ліщина.      .                2004 - листопад 2006.
Осягнення форм  (диптих з шкільних меморій) 23.10.2006.
For "Yesterday" (Beatles)                .                06.01.2007.
Днепровская идиллия (потихоньку пишущаяся)         2009




Причал Тубельцы - село Крещатик.

Когда по сонному Днепру
в себе уверенным варягом
плывет моторка поутру,
и чайки дремлют по корягам,
тогда и кажется, что мир
весь состоит из косогоров,
дымка от сигарет "Памир"
и бормотания мотора.
И так найти себя легко
меж круч, проток и мелководий, -
ведь человечества всего
на свете - ты да дед Мефодий.
 
1982


Провинциальная музыка

Несет дымком провинциальным
от детской музыки моей.
Дорога к школе музыкальной
вилась меж лип и тополей.
И, огибая рынок шумный,
где гомон гулок, как арбуз,
я шел, и с нотной папки Шуман
глядел на Тань и на Марусь.

Потом был домик кривобокий
под звучной вывеской “Салон”.
Там офицерам мылил щеки
седой маэстро Мендельсон.
А там, где парк самозабвенно
вкушал под Ойстраха ситро,
гудел в тиши послевоенной
глубокий, словно бас, Днепро.

Мне трудно музыка давалась,
ее лады и письмена,
да так поныне и осталась
китайской грамотой она.
Но лишь заслышу - пианино
бренчит в распахнутом окне, -
опять становятся едины
и жизнь, и музыка во мне.

                1982.

 
Козацька пісня (текст пісні).

Гей, небагато треба,
щоб з’явилася на світ душа козацька.
Тільки три зорі.
Перша зо`ря  -  мати чесна,
друга зо`ря  -  батько щирий,
а третя  -  тая, що на небі.

Гей, небагато треба,
щоб козакові на світі жилося.
Тільки три землі.
Перша зе`мля  -   Україна рідна,
друга зе`мля  -  то ворожа клята,
а третя  -  та, що за горами.

Гей, небагато треба,
щоб загубити душу козацьку.
Тільки три кулі.
Перша куля  -  у правицю,
друга куля  -  в голів`оньку,
а третя  -  в яснеє Сонце.

Гей, небагато треба,
щоб пом’янути душу козацьку.
Тільки три гроша.
Перший гріш  -  корчмарю за горілку,
другий -  музикам  веселим,
а третій гріш  -  хлопцю малому,
хлопцю малому, хлопцю малому.

                1983.

  Река.

     І

Давай с тобой сойдем к реке
с высоких этажей и дум,
не строя планов, налегке,
так, ненароком, наобум,
не выбирая время дня,
пускай любая из погод
стоит. Из сотен тысяч "я"
приди в любом. А из свобод -
возьми свободу рыбака,
певца, кроителя пространств, -
ей все равно. Она - река,
которой дела нет до нас.
Купель, могила, божество,
кормилица, источник бед -
течет привольно, широко
в дни траура и в дни побед.
Казалось - пустошь, ни души,
но толпы, толпы, толпы в ряд,
летят литые голыши,
и взгляды долгие летят -
туда, туда, на берег тот,
а он, как водится, далек.
Волчком кружит водоворот,
но все равно - не поперек,
а вдаль летит челнок с гребцом -
вдоль берегов, вдоль берегов.
Гляди, что делает с лицом
улыбка странная его!
О, созерцатели реки,
хранители неясных тайн, -
что позади? - Пинки, пинки...
А впереди? - Пустая даль...
Так, значит, идолом стоять,
чей взгляд припаян навека к тому,
что так легко назвать
коротким именем - река?
Так, значит, идолом стоять?..

       ІІ

И вот субботний вечерок
явился точно - на закате,
когда притихший городок
напялил розовое платье
и ждал. - А тот и в ус не дул.
Он топотал себе по склону
к реке, где город-тугодум
льнул к маслянистому затону,
где барж порожних поплавки
закатной ржавчиною рдели,
и подводили рыбаки
итоги прожитой недели.
Он останавливался там,
кулем валился на скамейку,
вздыхал, и медленно снимал
рубаху синей бумазейки,
и разбегался, и нырял -
река проглатывала тело.
По дамбе скорый пробегал,
и окончательно темнело.

         III

Косицы. Слюнный блеск губы.
Песок, безжалостно холодный.
И грех - тот самый, первородный.
И белое лицо судьбы.
Потом глядели на заход
светила в речку с фонарями,
где плавал толстый пароход,
нафаршированный огнями.
Пейзаж был мудр, как змий в раю,
и полон дьявольской печали.
И мы, как дети, ощущали
в миру затерянность свою.

        IV

И снова лодку понесло,
и снова держишься рукою —
за куст, за воздух, за весло.
Уже зеленой бахромою
кустарника залив закрыт.
А, значит, новые заливы
пора искать, и быть счастливым
от нежелания навзрыд
оплакивать неповторимость
полоски тающей песка.
О, слава Богу, что река
рекой в сознаньи сохранилась,
и тучи страшные малька
на отмели легко рассеять,
вообразив одним из них
себя, и звук трубы лелеять
внутри, покуда не утих
величественный рокот баржи,
и смысл высокий не искать
в мелькнувшей кофточке из саржи
на палубе, где постирать
белье буфетчица выходит,
и песнь о белом пароходе,
чтоб ей потрафить, не слагать.
А править встречь волны и помнить
про отраженную волну,
про то, что всякому челну
страшнее грозных бурь и молний:
когда подымется со дна
и зазвучит в усталом теле
напев, знакомый с колыбели -
зов потонувшего челна.

             1983-84 гг.

       Дума (текст пісні).
 
Україно моя, - гей!  -  світлооко нене!
Чи була ти, чи ні,  -  розкажи м`ен`і.

Чом мовчите, сивії тополі?
Чому занурили шапки в Дніпро?
В темну годину вийшли по волю, -
поки блукали,  -  сонце зійшло.

Шляхта скаче, дівка плаче, ніби чує,
що під серцем вража кров заночує.
Шляхта скаче, гей, козаче, не барися,
за свою та й за чужую заступися.

Ой-гей, Іцику, орендарю,
позич мені дукача, бо підпалю.
‘ Ач, моя домаха гола не чатує,
хоче мати китицю золотую.
Хоче мати китицю, ще й накращу, -
ось тоді вже й битися буде за що.

Чом мовчите, сивії тополі?
Чому занурили шапки в Дніпро?
Ніби по воду, вийшли по волю, -
поки блукали,  -  сонце зійшло.

                1984.

Постройка лодки.

Это произошло в самом конце
 пятидесятых годов, в центре двора.
Цаца Василий, сосед, утром "газоном" завез
доски и брус.
Из репродуктора за занавеской неслось
имя Фидель Кастро Рус,
и абрикосу трепал ветер с Днепра.

Цаца Василий не шхуну, конечно, построить хотел.
Он - не Фидель.
Впрочем, Василий был верен премьерам своим.
Значит, - Фидель.
Верой Василия звали жену.
Чем не Фидель?
Впрочем, Василий латыни не знал, -
к черту латынь!

Значит, дул ветер с Днепра.
Горе и сон.
Красные мальвы у желтой стены.
Тихий пацан
видел, как выгружен был на траву эмбрион
лодки, которую Цаца Василий зачал.

Днепр был как Днепр, -
до него с километр по прямой.
Но все равно напоминал о себе.
Гукал буксир.
Хлюпали волны в затоне, где строго завод
тайну военную от
Элвиса Пресли и Миллера Гленна хранил.

Те проникали, конечно, -
особенно - по вечерам,
жались к заборам,
петляли сиренью, а мы
видели, - лодка растет не по дням - по часам,
лодка из досок, гвоздей,
краски и меди страны.

Днище оранжево,
борт голубой,
а протяжный носок
медью окован. И якорь.
Окончен портрет.
Въехал все тот же "газон" и раскрыл кузовок,
и погрузили ее,
проплыла, промелькнула - и нет.

Так и осталось отдельно:
"газон", репродуктор, трава,
лодка, песчаная отмель
и Элвисов рок.
Так и запомнилась эта большая страна:
пресный, соленый и сладкий
слоеный пирог.

                1984 г.


     Шалопай

Как славно шалопаем быть,
спокойным и веселым,
на белом пароходе плыть,
давать названья селам,
и с капитаном у перил
вести беседу ночью,
под рокот лошадиных сил,
о капитанской дочке.

А утром, резким, как слеза,
что обронил Всевышний,
таскать по сходням на базар
корзины спелой вишни,
и на стоянке затяжной
удить лещей горбатых,
и знать, что город за спиной,
в котором жил когда-то.
         
             1988 г


Стрелецкий спуск *

Это пейзаж, умеющий ждать:
чередование пауз и доз
блаженства, которое можно дать
и взять. Запоминаемость поз
акаций, кривляющихся у реки.
Песок, на дорогах похожий на пыль.
И некто, обладатель легкой руки,
коснувшейся истины здесь - не ты ль? -
бродит, разыскивая осколки
труда Феди-мастера, которого помнят еще
старуха-девочка и щеколда.
Впрочем, последней уже помогает крючок.
И поэтому калитку можно открыть
только по желанию той стороны.
А она не желает. И остается -  плыть,
взбивая памяти буруны,
небом, Днепром, где  поют вразброд
хоры ангелов и своры убийц,
чувствуя, как опору, варяжский аккорд
пахнущей огурцами музыки Битлз!

           1993.

* - один из спусков к Днепру в старых Черкассах



Мой друг -  алкоголик
          (текст блюза).

Мой друг - алкоголик. Он живет одним прошлым.
Он бы пропил и его, что, увы, невозможно.
Впрочем, прошлое  -  это что-то вроде закуски,
выпьешь, вспомнишь, и вздрогнешь, и скажешь по-русски:
- Ах, мать-перемать, сколько разного было,
с кем я только не знался, где меня не носило! -
так мой друг вечерами портвейн попивает, 
и в окошко глядит, и себя вспоминает.

В школе другу моему с трудом давались науки,
но из плеч его росли не крюки, а руки,
И если б он не корпел над бумагой,
получился б из него неплохой работяга.
Но в стране ненормальной, где все  -  инженеры,
его в вуз потянуло какого-то черта.
Там он спился от тоски и от безнадеги
и вернулся домой ни с чем с полдороги.

А большая река текла всегда рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” -  А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

И вот мой друг связался с “Аэрофлотом”.
Его взяли туда не первым пилотом,
а просто грузчиком при старом биплане,
что поля посыпал ядовитою дрянью.
Он таскал мешки с селитрой и дустом,
он шутил - “здесь выжить  -  это просто искусство!”.
И порой, от порывов попутного ветра
он блевал на свеклу с высоты в двадцать метров.

Все шло хорошо, но вот однажды
случился праздник,  -  неважно какой, но важно, что очень важный,
и он по пьянке поспорил с пилотом,
что сигнет на скирду с крыла самолета.
И взлетели они на глазах у народа,
он упал на солому, а биплан  -  в огороды.
Шеф отмазал пилота и отправил лечиться,
а его на три года,  -  ну как тут не спиться?

А большая река текла всегда рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” -  А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

И вот мой друг задумал жениться.
Он решил стать отцом, он решил расплодиться.
И однажды ночью в парке он встретил подругу,
та возьми и отдайся ему с перепугу.
И ему в темноте показалось занятным,
что подруга была, как страна, необъятна.
Он вручил ей свой паспорт, сковородку и веник,
но ее рацион стоил бешеных денег.

И вот мой друг подался в завсклады.
Он слегка воровал, - ведь кормить ее ж надо!
Но потом пошли дети - обжоры в мамашу,
и он понял, что жизнь провалилась в парашу.
И когда ревизоры поставили точку,
чтоб спастись от тюряги, он продал свою почку.
Вышел он из больницы  -  без почки и тощий,
а жена укатила в Америку к теще.

А большая река текла всегда рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” -  А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

Мой друг  -  алкоголик, он живет одним прошлым.
Мой друг  -  алкоголик...

1997.


Дніпровський поставець.

                І.

Цей острів дніпровський, на берег схожий,
берегом бути хоче. Я відчув це одразу, торкнувшись ранком
до нього носом човна. -  Так  сходів на ганку
самотньої хати торкається перехожий
миском свого чобота - “А чи живуть тут люди?” - 
Ач, таки живуть, бо хитнулась фіранка,
а за нею школярик,  -  малює місто, що буде
на цім місці колись, і назвуть його  Кіндрат`ополь,
бо діда, що хату поставив, звали Кіндратом.
А з хати дідової зроблять  некрополь
на втіху історикам і місцевим аристократам.

Що ж, в світі людей все це можливо.
А як бути острову, що не знає літер,
і не може скласти листа з проханням тужливим
зробити його берегом? Листа б вже відніс вітер
туди, куди треба. І ріка, помінявши  русло,
приєднала б острів до горбів цих чарівних
з хатами і церквою. І життя б тут загусло,
і оцей горбочок, вже як рівний між рівних,
ніс би не тільки рибалок, а й їхніх донь і онучок,
а, часом, і автомобіля, що виїхав би на кручу,
і з нього б вийшла людина, в усім світі відома,
і  сказала б неголосно: “Нарешті,  я вдома”.   
               
                ІІ.

Ніхто, здається, тут ще не орав.
Гнізд вороння нема на осокорі.
І пропливає мовчки пароплав
вздовж диких придніпровських територій.
Мій син, не дуже здатний до словес,
сказав колись:  -  Яка тут, батя, тиша!
А я цигарку з назвою “Експрес”
дістав, і затягнувся, і облишив
без відповіді ті  його слова,
але запам’ятав їх, бо самому
ця мить, така незаймано нова,
була не так відкрита, як малому.
Ця мить нова, легка дніпровська мить...
Де вже вона? А серце все щемить.    

                ІІІ.

У кожного є місце на Землі,
де можна вільно спілкуватись з часом,
де долі друзів, наче кораблі,
пливуть собі, хрипким нечутним басом
зітхаючи. Працюють двигуни,
і бігають механіки проворні,
невидимі. І поршнів джигуни
тримають тиск у глибині моторній.
Ця темна і прозора глибина  - 
співзвучних душ нестрашна таїна.
   
                2000.




  Нехитрі вірші про свято.
Ю.Дуднику,
                В.Прилипку.

Свиню забито. Друг сумує,
прозору акварель малює,
присвячену собі й мені:
заснула льоха на спині,
ходулі витягла у небо -
стрункі і довгі, - вже не треба
їм підпирати плоть тяжку.
Аж раптом, ніби кіт в мішку,
в  душі щось дивне ворухнулось, -               
немов дитнство повернулось,
і в мандри друга потягло.
Ось він виходить за село,
чи на Дніпро, - лицем до сходу,
до шляху-витоку народу,
і звідти думку шле мені.
Венера блимає. Вогні
по хутірцях крокують степом...
Як не потрапити в халепу -
у пастку суму нам обом?
Я знаю, як  -  надяг шолом,
вже рву педаль мотоциклета.
Я вже не я,  - я вже ракета:
зимовий шлях, іскристий жах
луною котиться в полях.
Нема кінця його вінцям, -
біжить, розказує зайцям
про те, як друг свиню забив, 
про те, як жив, робив, любив.
Про те, як чиняться ковбаси,
про те, як  тішать вихиляси
куми-сусідки нас обох.
Пірнаймо ж по горілку в льох!
Це не горілка. Це - свобода.
Ніхто не гість і не господар.
Святкова ніч, і мирить степ
слід Сонця - зоряний вертеп.

                2001р.




.               *           *           *

                “Ой, на горі ... ,
                а попід горою... “

Кожний крок чоловічий  -  то вже розлука.
Згадую свої мандрівки ніжним мереживом лугу,
що тягнеться до Дніпра вздовж Росі разом з нею:
патички боривітра уквітчані, темні виверти глею,
мурашині міста, шматки човнів, пароплавів.
Просто горбки, на яких так легко віддатися славі
Божій або своїй,  -  якщо є що згадати.
Сядеш,  -  згадаєш. Але тобі не треба сідати,
треба йти, тавруючи землю козацьку
грифом кенійського черевика, придбаного зненацька,
у подільському місті, де тинявся по ринку,
загубивши жінку і шукаючи собі жінку,
помінявши не рух, а човен зотлілий - роботу,
радіючи з того сам, і радуючи голоту,
розкидану сонцем весняним по білому світу.
Колись-таки побачимось! А поки що свіжий вітер
єднає тих, хто прямує, рвучи повтори,
яром-долиною, обминаючи житні гори,
даруючи робам женців, що вже вицвіли від чекання,
чорно-червону стрічку розуму і кохання.
       
                24.01.03.



Вечірня зустріч з сурмачем Соловйовим.*
 
Він стояв на березі ріки вечоровому,
а ми вздовж берега гнали човна.
А сонце вже сіло. Пахло коровами,
пахло вербою, темним шалом вина,
яке він цмулив, і так, ніби навколо Бродвей,
посміхався дівчині, від кохання вже неживій.
І товариш мій гаркнув йому: “Соловей,
привіт! Передай привіт і сурмі своїй!”
Він посміхнувся ще ширше, і я його теж впізнав.
А потім підніс пляшку до губ і заграв.
Мабуть, щось з Майлса Девіса, але двигун
не дав послухати. І важкий колун
хаосу обрубав, як гілку, в ту мить
жилку-зв’язку живу, що й досі тремтить.
...Поворот ріки - попливла завіса води,
закриваючи Солов’я. І сурму його. Назавжди.
 
                03.02.03.

* Юрій Соловйов, сурмач, черкаський джазмен 1960-1980-их рр.


Осокоряному поплавцеві.

Глиняна круча, не дуже висока,
тиха протока, не дуже глибока.
Вудлища пружний застиглий кінець,
прірва чекання і мій поплавець.

Він, як хлопчисько, - стирчить і прямує,
прояви руху радо рахує -
тут, на поверхні, і там, в глибині, -
хвиль коливання і зморшки на дні,

Я  ж  - це ніхто:  розчинився у глині,
вріс в осокора тремтяче коріння,  -
знаю, і він задивився згори
на дитинча зі своєї кори.

Наше життя - це ловитва хлоп’яча,
простору й руху вічна нестача,
тож і пливуть і зникають в ріці
діти дітей, -  поплавців поплавці.

                2002-2003.


Уверх Дніпром, на Канів...

Як все влаштовано розумно.
В Дніпрі спалахують вогні,
і розчиняється несумно
коса черкаська в далині.
Від Мошен вензлем животворним
у небо тягнеться димок,
і осокора корінь чорний
росте з тарасових думок.
І я пливу, самим собою
незадоволений. Але -
пливу. Уверх, не за водою, -
туди, де більшає мале.

                2004.


Ранковий букет для останнього дзвоника.

В ранковій тиші бузок білосніжний
черкаська жінка зрізає ніжно,
сину чи доньці  -  прощатись зі школою.
Чути, як потяг гуркоче за Шполою:
...що треба,
крім неба,
щоб жити
як треба...
...що треба,
крім неба,
щоб жити
як треба...

20.04.05.


Одного вечора(текст пісні, що складається з одного куплета)


Одного вечора, так схожого на інші вечори,
відчуєш ти, що це не вечір;
що сонце, сховане за черепом гори,
горить і там, горить і там, горить і там, - таке ж розпечене.
    
.                жовтень, 2005.


        *   *    *

Одна тисяча дев'ятсот шістьдесят п'ять. Я закоханий був.
Весна, остання домашня весна. Бітлз волають "Help!".
Березень  -  голуб у клітці -  терпить, гульгулькає, вірить.
Вечір у школі, присвячений восьмому березня.
Друзі, яких я і досі люблю, скачуть (це танці) - живі,
всі до єдиного. Кожний по-свойому бачить це тіло жіноче
життя, кожний по-свойому в шати химерні його одягає
і роздягає. А я? Чесно кажу, - я більше дивився і вчився,
вчився скакати, любити, кохати у друзів моїх.

   листопад, 2005.



.     Зелена ліщина.

Пам'ятаю, якось ранком, років двісті тому,
може й менше, але це не так важливо, сину,
прибігає мій товариш і волає : "Ану,
піднімайся, і рушаймо по зелену ліщину."

Я спочатку не второпав, але вмився, поїв,
дуже швидко, бо товариш нетерплячий чекає,
вже як вийшли за ворота, він мені розповів,
що ліщина за вокзалом, а де точно - не знає.

Треба йти до лісосмуги повз великі склади,
перелізти огорожу, що навкруг танкодрому,
там побачимо сторожку, і почнуться сади,
а за ними - та ліщина у гаї старому.

Вона класна - дуже довга, і рівнесенька, як
той бамбук, що на базарі продають нам грузини,
але краща. Бо крім того, що вона на дурняк,
більше зловиш, кажуть люди, якщо вудка з ліщини.


Йшли ми довго і недовго, бо цікаво було,
покаталися на танку, на дрезині, на возі,
познайомились з поетом, що мав дивне житло -
жив у бочці з-під горілки, в степу при дорозі.

Він читав нам гарні вірші, але всі не свої,
бо свої читати, каже, - це не дуже етично.
А завершив так: "Колеги, як сказав Навої,
кожна бочка порожніє, а ліщина  - то вічне!"

Тож і рушили ми далі, крізь велике буття,
друг мій вже не зовсім поряд, бо пливе на хмарі,
але інших до походу приєднало життя:
той малює, той віршує, той гра на гітарі. 

Так і досі я блукаю у тім райськім саду,
загубив початок шляху, геть забув причину,
та, буває, аж зрадію, як відчую, що йду
красним лугом разом з другом по зелену ліщину. 

.                2004 - листопад 2006.



.             Осягнення форм
.       (диптих з шкільних меморій)

Хімія.

В моїй школі, колишній жіночій гімназії, 
найкращій споруді дореволюційних Черкас,
де вчилася Шура Ващенко, мати моєї матері,
кабінет хімії займав ліве крило другого поверху.
Асідний дух цього крила пронизав кілька революцій і воєн,
радянський пиріг часу з гулажно-голодоморним начинням,
повітря хрущовської відлиги з проривом у космос,
а потім  досяг і моєї уяви. За рік до Гагаріна,
на початку довгого грипу, мені випадково потрапила в руки
товста і проста книжка в синій палітурці:
батько здобував екстерном середню освіту,
якої його позбавило раннє сирітство.
Мабуть, від палітурки відгонило тим пронизливим духом,
тому і пройшов я легко всю білу товщу підручникового нутра: 
таблиця періодична і таблиця розчинності,
деяка уява про амфотерність, тобто розвилку якостей,
органічні орнаменти, викладені з вуглецю-водню-кисню,
плюс правило пропорцій,  - ось і все, що треба було
опанувати протягом довгого грипу, щоб потім
у вересні, на найпершому уроці з хімії,
приємно вразити своєю повною обізнаністю з курсом
добру менделеєвську жінку, яка любила збирати гриби,
і яка царювала в лівому крилі другого поверху.
Але сутність Мадам Хімії, що творила життя на нашій планеті
протягом кількох мільярдів років,
слабкі взаємодії, формалізовані японцем Юкавою,
химерні злиття електронної вуалі, керовані лише номерами атомів,
були невідомі нам, адептам Дмитра Менделеєва. Втім, і сам Д.М.
не міг передати добрій жінці, яка любила збирати гриби,
і хлопчику, який любив ловити окунів на дніпровських плавунах,
сутність Мадам, а лише те, що, як кажуть, наснилося Д.М. - 
форми Мадам Хімії, лише її форми, лише її форми...


Роза.

В моїй школі, в паралельному класі "б".
вчилася дівчина Роза, здається  -  Корнілова.
В неї були потужні (і водночас довгі) литки Діани,
круглі опуклі очі, зуби з рідинкою,
відсутній вираз обличчя з легким проступом рис самиці сінантропа.
Вона носила зачіску "бабетта" з правильним куполком і чілкою.
Фартухи її шкільної форми були нестандартного крою -
з якимись особливими лямками:
схожими на чоловічі підтяжки (буденний варіант)
і на крила кімоно (варіант святковий).
Вона досить вправно фортепіанила, і часто акомпаніювала
шкільному хору і оркестру, де я - ого-го! - сидів першою скрипкою.
За всі учнівські роки я обмінявся з нею десятком-двома слів.
Гадаю, я обов'язково мав хоча б одного разу запросити її до танцю
на шкільному вечорі,  -  вшанувати її литки, що прагнули руху.
Можливо, вона мені відмовила, і нашого танцю не сталося.
Але це неважливо, бо запрошував я не Розу, а литки її і ще щось таємне,
з чим танцювати можна лише в Едемі.
Спасибі тобі, Роза-здається-Корнілова,
за те, що ти не була моєю мрією, а просто існувала поряд, -
молода майже-жінка з невідомою подальшою долею. 
Спогади про тебе несподівано витягла
(так висмикує з ясни здоровий зуб старий сліпий дантист)
давня фотокартка, де ти сидиш за роялем "Беккер",
спиною до об'єктиву, стиснувши кулачки, приготувавшись до гри.
Виявилося, що спогади про тебе мають чітку форму,
але стосуються ці, схожі на корінь здорового ікла, спогади
лише твоєї форми, лише твоєї форми, лише твоєї форми...

.                23.10.06.




For "Yesterday" (Beatles)

Учора  -  далеке, ранкове...
З дівчиною поряд крокую
сріблястим мережаним полем,
прописую кроки, як ноти, -
травою, землею, травою...
Від мелосу стежки тієї
залежить моє сьогодення.
Воно могло бути і кращим,
бо щиро, так щиро, так щиро
ділила ту стежку з тобою
і те, що здавалося грою,
дівчина далека, ранкова
учора, учора, учора....


.                6.01.07.




Днепровская идиллия (потихоньку пишущаяся)

Заливы, рукава и острова
затянуты предутренним туманом.
Днепр задремал  - до самого лимана.
Сухой октябрь стоял на Покрова.
Уже морозец щупал острие,
но ток воды еще был живоплотным.
И барка, ночью севшая на отмель,.
не торопилась покидать ее. .

Спят хутора, и не видать людей,
и некому сейчас позубоскалить
над тем, как собирается рыбалить
нерасторпный киевский спудей.
Вот перемёт распутан наконец,
он оттолкнулся, но забыл второе
весло на берегу. Его отец
за ним бы не вернулся, он дурное
стремление с движением назад
увязывал и избегал возвратов.
Да, кстати, он и Карла променад
по Украине почитал откатом
в те времена, когда московский царь
был больше азиат, чем европеец.
Теперь там Петр и рать его. И в старь
возрата нет. Нет-нет, он не гвардеец
семеновский, а сотник степовой,
Украйны сын, ко всем царям байдужый.
Но, вроде, не с порожней головой.
Его совет был и Мазепе нужен,
пока тот не наметил путь в цари,
не осознав, что "царство Украина"
звучит смешно, как "эллин из Твери".
Какое царство! Выучить бы сына,
чтобы хоть как-то к Новым временам
приноровить рост собственного рода.
Дай, Боже, - нет не нам - хотя б сынам
найти тот путь для своего народа,
идя которым, можно в мир нести.
как Днепр несет живительную влагу,
то, что приятней дать, чем обрести
(для сильного, конечно), то есть благо.

               
(далее, даст Бог, будет) 2009