Нестерпно темрява палає у спустошеній душі.
Хочеться тікати, спалахнути, а не тліть на самоті.
Порожні балачки, якими напхане п’янке життя,
Мов лялька, так дратують слух, що прагнеш забуття.
Усіх без винятку так легко вихваляти та любити.
Сліпим бути, німим, обдуреним, та жити не тужити.
Коли на стежці долі, мов крихітні стрибучі камінці
В твоїх чоботях, без різниці рівно байдужі тобі усі.
Штучне щастя ллє у занімілий штиль отруєним дощем
І на обличчі криво вирізаємо ми посмішку ножем.
Гіркі сльози роз’їдають серце, розбивають душу. Стоїмо.
А думками зграями несамовитими по лезу біжимо.
Вiдчай
© Copyright: Алиса Грэй, 2010
Свидетельство о публикации №110051606146
Свидетельство о публикации №110051606146
Рецензии
