Фольк-романтика

-Місяченьку, вербиченько, чом ти похилилась?
Скажи, поля вітер милий, чому зажурилась?
- Та тому що, рідний краю,
Доля моя важкая...
Стою, ніхто не чує - співаю.
Тільки проклинають!
Мовчазні дуби буркочуть...
ой, гляди, вітер поля, ще й мене затопчуть!
Гірко бачити красу цю квітучу в глибокій ямі.
стою, журюсь, співаю,
Плачу, мовчу - тільки проклинають.
Мовчазно схилилась я поряд з калиною
Над тихою, прозорою рікою.
І хвиль нема, та буря все ж нароста.
Ой, рідний мій краю, люди проклинають!
То не дуби, то безжальні люди мене затопчуть.
і підуть далі, витріщивши очі
І сміючись...
Скільки дощів, гріз бачила в погоді...
Ох, так жаль - проклинають, хоч і пристойного роду...
Ох, вода мила моя ніжно шепоче:
"Спи, вербонько, завтра гроза, закрий очі..."
Ох, сльози мовчазні так і течуть.
тільки прокляття від рабів на рідну землю чуть.
Ох, стояла б, стояла б, щасливо біля могил,
Чула б кров ту зівялу холодних мертвих жил...
Кріпись, дух мій,  лежав би зі мною!
Ой, схилилась, схилилась над тихою рікою...