Ластiвка вiйни

Ще сагайдак не виносив причину смерті,
перо дороги не списалося з копит.
Слова шукають силу вітром, аби стертись.
Луна старається, стирається... Кипить,

чекання перемішується рибна юшка.
Сяй-ніч прослизує, немов під горло ніж.
Тримає в зорях зір, знімає з неба стружку.
І теслі не знайти, ніжнішого за ніч.

Прополені думки, засаджені землею,
зерно її тверде і кров йому – вода.
За частоколом – степ, осушений з єлею,
та голова густа, розпатлано-руда.

До ранку сон біжить в подертому і босий,
збирає усмішку дорогою з дітей.
І жінка в чорному зайшла в туман і косить,
вона закохано по сивині іде.

Дзьобастий двір затулено й принишкло гріє,
покійне сонце накопичене для стріх.
Ще божий гнів дивитися на світ не вміє,
не знає як з очей вступитися – поріг.

Розмови тиші завагітніли грозою,
вони нечуваному перекажуть мить,
де сни поховані, розбите серце гоять…
Із джерела війни копито заструмить.

14 Травня 2010