Заправив люльку серця, сни палю.
Пропитий за останній цвіт садами,
у кільцях відпускаюся жалю
і зависаю німбами. Устами
перебираю згустки неба зваб,
утриманість його вражає сухо
отою дощотою божества,
оброслого легенями і духом.
Божиться божество і в груди бій,
немов чуму клянуть безбожно дзвони.
А на душі – хоч п`ятим півням пій,
дротами оплітай її кордони.
Такі то сни – глибокі до кісток.
Просолені, Чумацьким Шляхом биті.
Я сам собі – Кусто і в рай місток.
Тютюн міцний, немов на люльку шитий.
І трухне мрія від затяжки вглиб,
а німби, ніби небо – ґніт у свічки.
Поза понтоном думки – ясла риб,
котрі мовчати ще не мають звички.
Такий тягучий сновидіння дим,
що не надибати країв понтону.
Не втнути світло-жилої руди.
Очей копальні – сонця пантеони.
12 Травня 2010
Заправив люльку серця
© Copyright: Юрий Лазирко, 2010
Свидетельство о публикации №110051207489
Свидетельство о публикации №110051207489
Рецензии
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.