Рушник

Стиха у голові хвилини
І очі стрімко сльози набира.
Позакривали свої вікна мрії.
Нарешті я зосталася одна.

Повинності, обов’язки на плечі
Сталевим пресом тиснуть, нищівним.
І всі слова, що зберіга під вечір
Стікають, наче викрутили іх,

На збайдужілу мовчазну підлогу.
На теплу постіль кидають рушник
І оттоді вже не піднятись зовсім.
А зранку знов обличчя, руки, світ.

І слів вже так багато наче,
Якісь думки позберіга вода,
Та сердце калатає, мов дитяче,
Боячись бути кволим, недоспа,

Піднявшись, як потрібно – рано-вранці.
Та скількі ж треба днів для рушника,
Аби десь на полиці відлежавшись,
Його знов вистачало досвіта,

Майже без сну, щоб працював він плідно,
І творчість не підлогою текла,
А сполучившись із тріпочучим чорнилом
Всім зрозумілу форму прийняла,

На білий світ у захваті з’явившись!
Баж рушникові недостатньо снів
Буває, як і кожному, хто себе
У ньому із водою залишив.