Бувають моменти - ти немов за крок до межі,
Біль на серці не вщухає і навколо ані душі.
Хочеться закричати аж до самісіньких небес,
Але зойк помер у пітьми і вже не воскрес.
Ти сидиш ось так, в тиші, один чи одна,
Хочеться келих червоного, щоб до дна.
За вікном світанок майже, там світ людей,
Котрий не зрозуміє твоїх втомлених ідей.
Давно не хочеться доводити, хто був правий,
Вже свідомість порвало, мозок ледве живий.
Хочеться кричати хоча би тихіше — до себе,
Чи до стін, чи до стелі, як не можна до неба.
Аби врятуватися, не так вже й багато треба:
Трохи розуміння щирого, трохи уваги до тебе
І аби в смути момент далеко не втекли, не пішли,
За тим всим тебе таки почули та віднайшли.
Аби почули та вiднайшли..
© Copyright: Фиалкора Микитенко, 2010
Свидетельство о публикации №110051001240
Свидетельство о публикации №110051001240
Рецензии