Чий то легiнь ставний?

Чий то легінь ставний, красний, сонце наче?
З одною танцює, а другая – плаче.
Ой, чия ж то дівка руки заломила?
Стогне, побивається, голову зронила?

      - Заспокойся, дівонько, ясноока зоре,
       Це ще тільки горенько, це ж бо ще – не горе!

- Гей, той легінь красний ночував зі мною
У духмянім зіллі в яру під вербою.
Пестив, виціловував, казав, -  буде брати,
А тепер не хоче навіть впізнавати.

      - Ну, то й що, голубонько? Що із того, зоренько?
      І це ще не горе, і це – тільки горенько!

- Таж в мене під  серцем б’ється серденятко,
Від тої любові знайдеться дитятко.
Мовби при дорозі -  тонкая билина.
При живому батькові буде сиротина.

      - Не журись, голубонько, не журися  зоре,
      І то лишень горенько, і то  ще – не горе!
      Вір, прийде кохання до твого віконця,
      І для тебе, мила, стане вдосталь сонця
      У його промінні зросте дитинонька –
      Материна втіха, ясна маківонька.

- Щось зі мною коїться, пустка душу крає…
Нема в ній зненависті, та й життя немає.
Гріх тяжкий: на себе - руки наложити,
Але ж туга давить, що несила жити.
Хочеться заснути і не прокидатись,
Нащо в цьому світі мені зоставатись?

      -Боже правий! Дівонько, ясноока зоре,
      А ось це – не горенько, це вже – чорне горе!