Олександр Блок. Незнайомка

Увечері над ресторанами,
Повітря дике і глухе.
І криками панує п’яними,
Весни породження лихе.

Ген-ген, пилякою провулочной,
Над заміськой нудьгою дач,
Ледь золотиться крендель булочной,
Дитячий закипає плач.

І кожний вечір, за шлагбаумами,
Картуз заломлений з руки.
Серед канав гуляють з дамами,
Задавнені холостяки.

А над ставком човни скрипучі,
Жіночий там зайшовся писк.
На небі звиклий із-за кручі,
Заморено скривився диск.

І кожний вечір – друг єдиний,
В стакан всміхається  мені.
Терпкой вологою в таїні,
Складаючи хмільні пісні.

А поряд, де сусідні столики,
Лакеї сонні дають лад,
П’яниці впиті, наче кролики,
«In vino veritas!» кричать.

І кожний вечір, є година
(Чи це наснилося мені?),
В шовках дівоча постать лине,
В туманно-синьому вікні.

Повільно йде вона між п’яними,
Супутників нема, - одна…
Парфумно виткана туманами,
Сідає тихо край вікна.

Загадки давні віють в аурі,
Пружні і звабливі шовки,
І капелюх в пір’їннім траурі,
В каблучках ніжної руки.

І диво-близькістю, мов скований,
Я поглядом вуаль зімну,
І бачу берег зачарований,
Чарівну бачу далину.

Я сторож геть глухої таїни,
Чийогось серця Цербер я,
І звивини душі обпалені
Вином терпким від солов’я.

І пір’я страуса нахилені
Гойдаються у голові,
Бездонні очі в квітах втілені
На дальнім березі в траві.

В моїй душі скарби безцінні,
І ключ довірений мені!
П’янице, ти правий в корінні!
Я знаю: істина в вині.