Про Пончика, Батончика та бiлого слоника Частина 2

Бережіться, діточки!
Тут вже вам не казочки!
І як вдома мама й тато,
Краще книжку цю сховати.
*      *      *
Ту лікарню, де Батончик
З Пончиком лежали,
Місцем дуже нехорошим
В народі вважали.
Що їй більше сотні років –
Знав у місті кожний:
При царі купець Алтинов
Дав на неї кошти.
Тут немало працювало
Колись вчених різних,
Навіть академік Павлов
Побував проїздом.
Сподобалось йому дуже…
Та важливо інше:
Тут сам лікар Айболить
Працював раніше.
Так, той самий Айболить,
Що під деревом сидить,
Що ім’я його відоме
Навіть малим дітям.
І світило медицини
Жодне в цілім світі
Не досягне тої слави,
Що у Айболитя.
Хоч ти знайди панацею
Від хвороб всіх разом,
Хоч врятуй усеньке людство
Від СНІДу-зарази,
Хоч зроби, щоб не хворіли
Більш ніколи люди –
Айболитя будуть знати,
А тебе забудуть!
То отут він працював
На початку віку
Двадцятого – санітаром,
А потім, як лікар.
І для розвитку науки
Досліди все ставив…
Так же, як колись до нього



Це робив Базаров.
Про ті досліди нащадкам
Звісно дуже мало.
Під тим дубом, де його
Бесідка стояла,
Тепер пам’ятник стоїть:
Добрий доктор Айболить
З зайченятком на руках
Мило посміхається…
Жаль, в житті не завжди так,
Як в казці, трапляється.
Звісно лиш, що обминали
Люди ту бесідку.
Навіть з моргу санітари
Підходили рідко.
А підходячи, косились
Та все потайки хрестились.
  А коли страшні тридцяті
На країну впали,
На доктора анонімний
Донос написали.
І одної ночі доктор
Просто зник без сліду.
Це було тоді не дивним…
Ждали до обіду.
А в обід пішли гуртом,
Усім персоналом,
Та й спалили ту бесідку
(Відчинять не стали).
Що він там собі робив –
Вже ніхто не знає.
Бо й тоді усі мовчали,
А час же спливає…
Ми знайшли одну бабусю
І старого діда,
Що колись там працювали –
То повинні відать.
Та ні серед біла дня,
Ні супроти ночі
Жоден з них про «те страхіття»
Згадувать не хоче.
І тільки дід, коли йому
Налили коньяку,
Зласкавився і видав
Інформацію таку:
- Знаєте, за що його
«Айболить» прозвали?
Бо слова оці з бесідки
Нерідко лунали.
Ми його ніколи в вічі
Так не називали.
Боялися, що й казати…
Я й тепер боюся!
От ви підете, а я
Зі страху нап’юся.
  А як роки п’ятдесяті
Зрештою, настали,
І невинно засуджених
Знов повипускали,
А тим, кого не було
Вже тоді на світі,
Повернуть добре ім’я
Намагались діти -
От тоді про Айболитя
Декотрі й згадали.
Той, колишній, персонал
Війна розкидала.
А нові, не знаючи,
Як там була справа,
Славним іменем зробили
Для лікарні славу.
…І от добрий Айболить
Знов під деревом сидить.
Знають і дорослі, й діти,
Що добріш немає в світі.
І туристи, що до міста
Звідкись приїжджають,
Дивляться на пам’ятки
Й сюди завітають.
*     *     *
«От в якій лікарні славній
Випало лежати!» -
Дивлячись з вікна на парк,
Думали хлоп’ята.
Доглядають добре,
Їжа – слава Богу!
Дуже швидко вже обидва
Піднялись на ноги.
І уже вони по парку
Могли погуляти,
Познайомились з дідком
З третьої палати.
Тому діду побалакать
Ой, була охота!
До вечора непристойні
Травив анекдоти.
  Як смеркатись почало,
Каже дід хлоп’ятам:
- Поки сонце не зайшло,
Швидко по палатам.
І до ранку за поріг
Ніс не витикати!
- Це ж чому? Ми б ще хотіли
Трохи погуляти!
- Ви що, хлопці, нетутешні?
Знає всеньке місто
Від малого до старого:
Тут у нас нечисто!
Вночі навіть наркомани
Парк цей оминають.
Мені можете повірить –
Хто-хто, а я знаю!
- Що ж це тут таке нечисте?
Розкажіть, дідусю!
- Розкажу, але в палаті,
Бо я тут боюся.
  У палаті дід продовжив:
- Я вже двадцять років
Кожне літо в цю лікарню
Тікав від мороки:
Як тільки моя стара
Ремонт затіває,
Я одразу захворію
І сюди лягаю.
То набачився такого,
Що помилуй Боже!
Вночі кроки по сходинах,
Щось на кашель схоже,
Далі рипнуть вхідні двері…
- То може, хтось ходить?
- Я слідив, хотів побачить,
Але не виходить!
Сто разів, зачувши кроки,
Вискакував швидко –
Всюди тиша, і ніде
Нікого не видко.
А як тільки до палати
Ні з чим повернуся –
Двері рипають вхідні!
Я до вікна метнуся…
Нікогісінько надворі,
Ще й незвично тихо:
Ні пташок, ані комах
Не чуть, як на лихо.
Але це іще не все:
Згодом чути крики!
Тихі, але десь поблизу.
Парк  у нас великий,
То десь в ньому. Я вилазив,
Пробував шукати…
Та, звичайно, не знайшов.
Отак-то, хлоп’ята.
- Ви б медсестрам розповіли, -
Батончик озвався.
- Я казав… Порадили,
Щоб пішов проспався.
А самі переглянулись
І пополотніли.
Мабуть, знають, та мовчать,
Безнадійне діло.
Щоб ви знали, в цій лікарні
Пропадали хворі,
Навіть одна медсестра
Зникла позаторік.
- Стоп, дідусю, ви казали
З самого початку,
Що набачились чогось тут…
- Так, все по порядку!
Я ж кажу, зачувши кроки,
Вибігав іздуру.
І в останній раз побачив
Неясну фігуру,
Що спускалася по сходах –
Тінь, а не людина.
Наче з сірого туману,
Я бачив зі спини.
До дверей підійшла,
Рип – і швидко вийшла.
Я підбіг до тих дверей –
Замкнено, звичайно.
Я в палату, відчинив
Віконце негайно…
- Що ж там? Крики? Чого ви
Замовчали, діду?
- Так… Та ще й такі страшні.
Наче з того світу…
А іще мені здалося –
Щось майнуло біле
Біля пам’ятника, й в нього
Очі засвітились
На секунду… Я довіку
Цього не забуду.
А виходити з палати
Більш вночі не буду,
Й вам не раджу…
Не тремтіть – це буває рідко.
А тепера кроком руш
В свою палату швидко!
*     *     *
Хлопці ждали до півночі
Таємничих кроків.
Так нічого й не почувши,
Впали в сон глибокий.
А на ранок все це вже
Казкою здавалось:
Так привітно у вікно
Сонце усміхалось.
Тільки у душі засіла
Неясна тривога:
Здавалося, що потрібна
Комусь допомога.
А вони, хоч поряд ходять,
Нічого не бачать…
Вийшли після процедур
Знов до парку, значить.
Пам’ятник вже не здавався
Хлопцям дуже добрим.
Щось у нім було не теє…
Батончик хоробрий,
Незважаючи на травми,
Взяв свій маркер вірний,
Розписав весь п’єдестал
Матюком відбірним,
Підмалював Айболитю
Вирячені очі,
Ікла, наче в вовкулаки,
І…писать не хочу.
- Що ти робиш, варваре?!
Он ідуть туристи! –
Крикнув Пончик. – стид і сором!
Негайно відчисти!
  Та вже ніколи було
Все це відчищати.
Тільки й встигли хлопчики,
Що вчасно злиняти.
І в туристів вийшло фото
Гарне та хороше!
Продали на виставці
За чималі гроші.
  Щоб це змити, послав лікар
Нову санітарку –
Молоденьку дівчинку,
Вчорашню школярку.
А вона як глянула –
Довго реготала,
Перекинула відро –
І змивать не стала.
*     *     *
Наші хлопчики без діла
Ще ніколи не сиділи.
Вирішили всю лікарню
Як слід обшукати,
І зловісну таємницю
Кроків розгадати.
У п’яненького завгоспа
Всі ключі покрали,
Дублікати замовили
Й на місце поклали.
Та й подались нишпорить
По усій лікарні!
А лікарня – величезна,
Кабінети гарні.
В тім крилі вели прийом,
В цім – лежали хворі,
А отам он планували
Зробить санаторій.
А отут зробить ремонт
Також планували,
Та стоїть воно закрите,
Бо коштів замало…
Три поверхи, і десятки
Різних коридорів,
Так що Пончик і Батончик
Впорались нескоро.
Двері в кожну комірчину
Хлопці відмикали,
Та ще в кожен кабінет
Нагло зазирали.
Все шукали, чи немає
Там чогось незвичного…
Посилали їх далеко
І не завжди ввічливо.
  От за цим їх і застали
Десь після обіду
Буратіно й Колобок,
Що прийшли провідать.
Всі у гулях і синцях,
Зате помирилися!
- Ми вас скрізь уже шукаєм!
Де ви провалилися?
Ми питали всіх – де ви?
А нам лиш казали:
«А, це ті два ідіоти,
Що усіх дістали!»
- Брешуть! Всіх іще не встигли! –
Закричав Батончик. –
Але є ще час до ночі,
То ми встигнем точно.
- І до речи, - мовив Пончик. –
Ви, як в річку впали,
Як зуміли вибратися?
Чи вас врятували?
  Колобок почервонів,
Буратіно ж відповів:
- Цей придурок Колобок
Від води ледь не розмок.
Тоді я, хай йому біс,
Наштрикнув його на ніс,
І, над хвилями тримаючи,
До берега поніс.
Все-таки жива істота,
Хоч і капосна, сволота!
  Колобок знов промовчав,
Тільки крейду звідкись взяв
І на спині Буратіни
«Лох» тихенько написав.
- Ви, я бачу, помирились? –
Запитав Батончик.
- Помирилися, авжеж,
Треба було конче.
І тепер ми вірні друзі –
Це відомо всій окрузі.
Бачать всі, як ми в труні
Плаваєм, немов в човні.
Рибалимо, катаємось –
Мосту ж-бо немає,
Через річку перевозим
Тих, хто попрохає…
  Раптом наче темна хмара
Світло заступила.
Темрява настала повна
Й земля затремтіла,
Блиснуло… Та лиш за мить
Все це відбулося…
І от – знову світить сонце.
Напевне, здалося.
  Буратіно й Колобок
Швидко розпрощались
І наввипередки геть
З лікарні помчали.
- Відпочинем? – мовив Пончик.
- Ходімо до парку!
- Що ж, ходімо. Та будь ласка,
Не бери свій маркер.
  Ось і парк, і пам’ятник,
Та що це з ним стало?!
Що підмалював Батончик –
Мов повиростало:
Справжні ікла стирчать з рота,
Вирячені очі,
І…такеє непотребство,
Що й писать не хочу…
Все як справжнє, наче скульптор
Так зробив спочатку,
Виточене з мармуру,
Чистенько і гладко.
- Овва!
- Ну й дива!
- Та хіба ж таке бува?
- Ну ти і намалював!
- Та якби ж я тільки знав…
  Довго хлопчики сміялись
І коментували.
І нові таланти
Айболитя вихваляли.
Відсміявшись, до лікаря
Пішли головного
Скаржитись, що осквернили
Пам’ятника того
Невідомі хулігани:
- Підіть подивіться,
Що вони там наліпили!
Куди це годиться?!
  Пішов лікар головний,
А з ним ціла свита.
Глянув, регіт ледве стримав
І сказав сердито:
- Лікарів ТАКИХ у нас
В закладі немає!
Зараз слюсаря пришлю,
Хай зайве спиляє.
  Реготав вже в кабінеті…
  …Слюсар взяв начиння
І пішов приборкувати
Нахабне створіння.
І лиш йому одному
Кинулося в вічі
В першу чергу не доктора
«Вампірське» обличчя,
А мордочка зайчика
На руках у нього.
Тому зайчику Батончик
Не додав нічого,
Та такий смертельний жах
На мордочці взявся,
Що майстер від жалощів
Ледь не розридався.
«Звісно, - думає, - вхопило
Його це страшидло!
А для чого?! Ой-ой-ой!
Ясно й очевидно!»
Він узяв зубило й молот
І – до постаменту,
Щоб скоріш повідсікати
Всі зайві моменти.
І тут уже вираз жаху
В доктора з’явився.
Зайченятко він відкинув
Та й в кущі ушився.
А зайчатко – скік та скік,
Поскакало в другий бік,
Радісно стрибало,
Травичку щипало,
І слюсареві ввічливо
«Спасибі» сказало.
Але йому не до того:
Він не бачив ще такого!
Треба ж пам’ятник спіймати
І все зайве відпиляти.
Де там! Доктор так тікав,
Що й паркана поваляв,
Й де його тепер шукати –
Це навряд чи хтось і знав.
  Слюсар питав у подорожніх:
- Не пробігав тут Айболить?
  Крутили пальцем біля скроні:
- Напевне, в тебе щось болить.
  Довелося в міліцію
Про це заявити.
Головлікар особисто
Взявся  подзвонити,
Що сьогодні невідомі
Мерзотні вандали
Пам’ятника осквернили,
А потім украли.
Приїхала міліція,
Слідчий все обстежив.
Треба слідчому цьому
Віддати належне:
Він кмітливий хлопець був,
По слідах дізнався,
Що пам’ятник ніхто не крав,
А він сам змотався.
Це підтвердив і слюсар.
Так і записали,
Й за відсутністю злочину
Справу закривали.
- Ми тепер чекати будем
Жахливої вісті, -
Мовив лікар, - Що маніяк
З’явиться у місті.
А прикмети його нам
Добре всім відомі…
Бо з такими «прикметами»
Не сидять удома.
  Слідчий записав «прикмети»,
Швидко розпрощався
І ловити маніяка
Скоріше подався.
  Думав лікар головний:
«Що робить, зараза?!
Чи звертатись в ФСБ,
Чи в Інтерпол одразу?»
  Так нічого й не надумав,
Втік з роботи рано.
*     *     *
Ну а ми повернемось
До наших баранів –
До Пончика й Батончика,
Як їх ще назвати?
За день таки всю лікарню
Встигли прочесати.
І нічого не знайшли
Оці шалапути,
До того ж їх в ізолятор
Грозились замкнути.
Пончик змалечку боявся
Слова «ізолятор»
(хоч не знав, що це таке).
Вернулись в палату.
На порозі дідуся
Знайомого стріли:
- Ви не знаєте, чому
Менти приїздили?
- Кажуть, пам’ятник утік
Прямо з п’єдесталу!
А ще чув я, санітарка
Новенька пропала…
*     *     *
Чулися цієї ночі
І кроки, і крики,
І на вулиці гармидер
Стояв превеликий.
Щось і гупало, й вищало,
Вило, реготало,
По сходинах тупотіло.
Біля п’єдесталу
Чулось то виття, то свист.
Синім полум’ям взялись
Матюки написані,
Й зникли, наче злизані.
Бачили все це в вікно
Пончик і Батончик
І прийняли рішення:
«Отепер ми точно
Звідси не поїдемо,
Поки не дослідимо,
Що тут відбувається
І звідки з’являється».
- В кабінетах ми усіх
Уже побували.
Не знайшли нічого – взавтра
Обстежим підвали.
  А на ранок медсестра
Зайшла у палату:
- Як ви будете таке
Й далі витворяти,
То вас враз переведуть
У лікарню іншу,
Під назвою «Крематорій».
- Ми не будем більше!
- Що ж, дивіться!
  По уколу
Кожному зробила,
Та й пішла, а хлопчики
Взялися до діла.
До дверей підвалу
Швидше поспішили.
- Пончику, вона права!
Вчора ми з тобою
Пошуки вели вельми
Грубо й недостойно:
У двері ломилися –
Навіть не стучалися,
Нахабно дивилися –
І не вибачалися.
То ж тепер у кожні двері
Будемо стучатись,
А якщо там буде хтось –
Треба вибачатись.
Ми ж бо ввічливі з тобою,
Не якєсь бидло!
- Хто там буде – у підвалі?!
- Хтозна! Буде видно.
Може хоч сьогодні
Щось цікаве роздобудемо.
Зате нагорі нікому
Заважать не будемо!
*     *     *
І подались наші друзі
У оті підвали.
А підвал ж ого-го
Колись мурували!
Величезні, заплутані
Ходи-лабіринти
Комірчини й цілі зали…
Нічого не видно.
То хлоп’ята ліхтарі
У завгоспа взяли
І обстежувати все це
Почимчикували.
Коридори довжелезні
Під землею вились,
Зазирнули в кожні двері
(І не полінились!)
Там було добра чимало,
Мотлоху, точніше.
Але хлопці не міняли
Вже прийнятих рішень:
Постучаться в кожні двері,
Потім відмикають.
Вибачаться, тоді зайдуть
І все обшукають.
Замкнуть двері, й далі
Ходять по підвалі,
Хтозна-що шукають,
Пацюків лякають.
Пацюки здивовані,
Пацюки стурбовані:
Гості ж бо не лаються,
А ще й вибачаються!
Що від них чекати?
Мабуть, час тікати
Й від гріха подалі
Нагорі гуляти.
Бо це, мабуть, якісь психи.
Пацюки нечутно й тихо
Сипонули всі нагору
Переждать недобру пору.
А хлоп’ята все вперед
Освітлюють путь.
Якби знали, невгамовні,
Куди вони йдуть!
*     *     *
Таємниць від нас багато
Приховала Земля-мати,
Щоб ми, дітки, не дістали
Сірники з полички,
І від хати не зостались
Обгорілі шпички.
Але діточки шукають
І часто знаходять,
Часом навіть ненавмисне
Це у них виходить…

Цю лікарню не на голім
Місці будували:
Там поміщиків Лоховських
Хороми стояли.
А ще до того – фортеця
У середньовіччя,
Що була розбита вщент
За часів Хмельниччини.
Ох, була кривава слава
У фортеці тої:
Сам скажений Ієремія
Бував на постої.
Місяць козаки фортецю
В облозі тримали.
Захопили, та Ярему
Так і не спіймали.
Втік, а як – незрозуміло,
Не втекла б і миша
Із оточення такого…
А іще раніше
Там споруда величезна
Була, й це загадка,
Бо про неї не лишилось
Письмової згадки.
Це вже археологи
Потім відкопали
На тім місці фундаменту
Шматок небувалий.
Та їх пошуки війна
Скоро перебила,
А після війни там парк
Культури зробили.
Все, що встигли вияснити
Про отой фундамент,
Так лиш те, що він був там
Із прадавніх давен,
І що був він кутом
Велетенської споруди –
Як таку узагалі
Збудували люди?
Кілька метрів шириною
Каменюка кожна,
А вони там в шість рядів –
Це ж здуріти можна!
А для чого таку «хатку»
Предки спорудили –
Невідомо, бо тоді
Ще писать не вміли…
Брехня, вміли! Та до нас
Не доніс письмен тих час.
  Та навіщо я веду це?
Для того, щоб знали:
Під лікарнею були
Не прості підвали.
Десь потріскалась стіна,
Десь земля розсілась,
Десь підлога земляна
З часом провалилась,
І відкрилися проходи
В підземелля давні –
Закопані, позабуті
В часи достославні…
*     *     *
…- Ходим, ходим, та без толку!
Вже мені набридло.
Вертаємо!
- Зачекай,
Нижній ярус видно!
- Який ще там нижній ярус?!
- Та ось, подивися.
В цю щілину, що в підлозі…
Гей, не провалися!
- Якщо пхати в кожну дірку
Голову дурную,
То і янгол твій хранитель
Колись не врятує.
  Пончик висунувсь, по вуха
Весь у павутинні:
- Там такеє підземелля,
Там таке склепіння!
Вилізем, візьмем мотузку…
- Звідки?
- У завгоспа!
- Знаєш, Пончик, п’яного
Обікрасти просто,
Але честі в цім немає,
Повір, анітрохи!
Та й чого ми будем бігать,
Як останні лохи?
Краще зв’яжемо бинти –
Один я дам, другий ти.
- Справді! Ми ж усі в бинтах,
Якщо трохи зняти,
То ще лишиться чимало,
Невелика втрата.
  Так хлоп’ята і зробили,
З двох бинтів мотузку звили,
Прив’язали до одвірка
І спустилися у дірку.
А там – коридор довгий,
І в один бік, і в другий.
- Як нам тут, брате,
Не заблукати?
На стінці хрестик
Намалювати.
  І Пончик вуглинкою
Хрестика поставив,
А Батончик маркером
На «лох» переправив.
І пішли по коридору.
Там знайшли якусь комору –
Замасковані дверцята,
Та помітили хлоп’ята.
І відмичкою відкрили.
А в комірці тій – барила,
Золотих монет без ліку
Ще з 16-го віку.
- Це ми що, багаті стали?
- Ага! Скажуть, що украли!
Або просто так віднімуть,
Й приб’ють шито-крито!
Через золото це стільки
Крові вже пролито!
Ми з тобою також можем
За нього побитися.
- Ну його, ходімо звідси,
Краще й не дивитися!
  Вийшли, все замкнувши,
Інші двері стріли.
Там стояли в комірчині
Із вином барила.
- Отепер ми вже багаті!
Хоч самі й не п’ємо.
Всім медсестрам, лікарям,
Завгоспу наллємо!
Треба місце це позначить,
Щоб не заблукати,
Як вернемось із пляшками,
Щоб вина набрати.
  Вийшли, вибачившись чемно,
Дверцята замкнули.
Непомітно з-під дверцят
Два бісики чкурнули.
Кинулись до свого діда,
Самого старого Дідька:
- Ой, дідусю, там таке
Було – не повіриш!
Щиру правду кажемо –
Піди, перевіриш.
Забрели у наші льохи
Двоє – несусвітні лохи!
Замасковані дверцята
Без ключа відкрили,
І все золото знайшли,
І з вином барила.
Гроші в руки брали –
Всі назад поклали.
А вино понюхали,
Але пить не стали.
Отакого, діду, дива
Ми іще не бачили.
А як вийшли, попросили
Чемно в нас пробачення.
  Прогудів тут дідуган:
- Якби вони взяли
Хоч монетку, то не вийшли б
Звідси. Може, знали?
Якби випили вина
Хоч одну краплину,
То блукали б отут п’яні
До свого загину.
А так вийдуть, якщо чесні,
Мудрі й благородні…
- А на дверях написали
Слово новомодне:
«ЛОХ»
І тоді старенький Дідько
Тяжко зажурився:
- Це з мене лоха зробили!
В дурні я пошився…
А бувало ж тут лицарство
І отці святії –
То усім затьмили розум
Дукати золотії.
Короновані особи
У оці підвали
Спускалися. Та й вони
Також не встояли…
За останні триста років
Перші гості – й от вам!
Посміялися! Зробили
З мене ідіота!
А бувало ж – кров лилася,
Брат із братом бились…
Що ж, онучки, слід зробити
Так, щоб швидше вшились.
Налякайте їх, чи що,
Та не наближайтесь.
Вони, мабуть, небезпечні.
Ну біжіть, не гайтесь.
  Бісики поцокали
Ратичками гострими:
- Може, перекинемось
Страшнючими монстрами?
  Перекинулись, хлоп’ятам
На дорозі стали.
А ті йшли собі тихенько,
Та все оглядали.
- От, Батончику, дивись,
Будували ж бо колись! –
Мовив Пончик. –
Рівно й гладко!
Став освітлювати кладку.
А на монстрів – нуль уваги,
Хоч їх також освітив:
- Все тут сповнене відваги
Від суворих тих часів!
Поєднались гармонійно
І краса, і сила,
Простоту і міць майстерно
Пов’язать зуміли!
  Знову по стіні ліхтарне
Метнулося світло.
- Гей, ви двоє, станьте вбік,
Бо погано видно!
- Це вони…про нас, чи що? –
Ті перезирнулися.
- Та до вас, чмирі! Посуньтесь,
Уступайте вулицю.
  Монстри ошелешені
Шляхом поступились.
- Д-дякуєм з-за к-комплімент, -
Чемненько вклонились.
І знову маленькими
Стали, та заплакали.
- Ну, і що тепер робити?!
- Будьмо вовкулаками!
Сказано – то й зроблено,
Невелике діло.
І от двоє вовкулаків
Шлях загородили.
Здоровенні,
Та страшенні,
Та ікласті,
Та мордасті
Стали на путі хлоп’ятам.
- Ой, Батончику, гляди!
Айболить попереду!
- Який, в біса, Айболить,
Вовкулаків череди!
- І не череди, а двоє,
Та й ті поганенькі,
Об таких не хочеться
Бруднити рученьки.
Пам’ятаєш, ми їх кодло
Ціле розігнали,
А одного упіймали,
Та в секту послали
Поштою… Гей, зачекайте!
Ми ще добрі, не тікайте,
Вовкулаці, що у секті,
Привіт передайте!
І скажіть, хай нам могили
Поки не копають,
Ми ще будем довго жити!
  А ті вже тікають.
Як відбігли далеченько,
Стали й зажурились:
Ні, таких лякать даремно,
Добре, самі змились.
- А давай обернемось
На міцнії двері
Через коридор. Замкнемось –
То назад повернуть.
- А якщо вони ті двері
Запросто зламають?
- Чим? Сокири в них немає,
Та й самі кульгають.
  …Хлопці ліворуч звернули,
Вийшли із-за рогу,
Бачать – двері величезні
Закрили дорогу.
- Ну який їх гад поставив?!
Що тепер робити –
Може, повернем назад?
- Спробую відкрити.
Пончик замкову шпарину
Знайшов невеличку,
Із кишень подіставав
Ключі та відмички
І почав їх примірять.
(Двері стогнуть та тріщать)
А як ключ найбільший вибрав,
Двері як заверещать:
- Це насильство! Це наруга!
Ти – злодюга! Ти – хамлюга!
  Пончик був отетерів,
А Батончик відповів:
- Від таких, пробачте, чую!
Й костуром по двері вгрів.
Двері завищали,
Впали і пропали.
Пончик із Батончиком
Далі почвалали:
- Хіба можна так жорстоко
З бідними дверима?
- Кажеш так, немов ти був
Лагідніший з ними.
- У тому, що сталося,
Двері самі винні:
Двері обзиватися
Зовсім не повинні.
- Так, ти правий, не належить
Дверям обзиватися.
А якщо їх відмикають –
Треба відмикатися.
А не матюкатися!
  Десь побігли, плачучи,
Бідні бісенята,
Вирішивши хлопчиків
Більше не чіпати.
Озирнувшись, один мовив:
- Ми злякати не змогли,
Але їм дадуть ще жару
Там, куди вони пішли.
  Просто Пончик і Батончик
Побачили сходи
І вирішили спуститись
До самого споду.
І спустились, мало ноги
Не переламавши,
В підземелля ще одне.
Тут їм стало страшно:
Чорний камінь, сирі стіни
І низенька стеля.
- Мабуть, було за в’язницю
Оце підземелля!
- Ану, пішли, глянемо.
  І вони повільно,
Ліхтарями блимаючи,
Йшли й дивились пильно.
І побачили хлоп’ята
У стіні малі дверцята.
Прочинили, дивляться –
Старовинна зброя
Купою навалена.
Зраділи обоє.
Знайшли два кинджали
Дамаської сталі.
- Ну тепер вже нас ніякий
Упир не дістане!
Ані лікар Айболить.
- Ой, поглянь, що там лежить!
  Під стіною два скелети
Край дверей лежали,
В польських латах і шоломах,
І піки тримали.
Пончик підійшов до них,
Поторкав обидва:
- Ніяких ознак життя!
Може, їх убито?
- Ну ти дурень! Як лежать,
То одразу й вбиті!
Це, напевне, караульних
Забули змінити.
- Або поснули на посту,
Таке не раз бувало…
  Скелет озвавсь ображено:
- Ми на посту не спали!
І Пончику соромно,
Соромно стало.
Хлопці вибачились чемно,
Двері зачинили
І, пройшовши трохи далі,
Коридор уздріли.
- Слухай, друже, тут тюрма
Була і насправді:
Он кайдани у кутку
Валяються ржаві.
Перепиляні, дивись!
Мабуть, хтось ушився.
Та й іще один тюремник
З ключами лишився!
  Край дверей сидів вояк,
Також в польських латах,
Тут вже сумнівів не було:
Цей заснув на чатах.
Біля пояса – ключі,
Пляшку ще тримає,
Піхва є від шаблі,
А шаблі немає.
- Вельмишановний скелете, -
Розпочав Батончик. –
Вам уже тепер ключі
Не потрібні точно.
Ми ведем розслідування,
А не просто граємось.
То, з вашого дозволу,
Ними скористаємось.
- Що ж, беріть! –
Сказав тюремник,
Аж стіни загули. –
Але щоб обов’язково
Камери замкнули.
- Тю! Навіщо? Там вже в’язнів
Вже давно немає!
- Хай і так, але порядок
Цього вимагає.
- А порядок на посту
Спати дозволяє?
Та що це я?! Людоньки!
Скелет розмовляє!..
  Так Батончик заволав,
А Пончик: - Пробачте!
Він ніколи балакучих
Скелетів не бачив.
  А дверей у коридорі
Було багатенько.
І Батончик першу-ліпшу
Відчинив швиденько.
А там – вовкулаків зграя
В підкидного дурня грає,
Котрі в шахи грають –
Ночі піджидають.
Батончик скрикнув – і назад,
А Пончик каже: - Тобі мат!
До шахівниці підійшов
І чорним пішаком пішов.
- Здорові були, упирі!
Ой, в цього карти – козирі!
А ти ось дамою ходи –
Бо у того одні вальти!
Ну, скільки зим! Як справи?
Щасливчик – три тузи!
Мене ви не впізнали?
  Ті підняли носи:
- Безжалісний убивця!
Прикінчив ватажка!
Тепер до нас явився –
Ой, доленька гірка!
- Убивця?! Хто казав би!
Я ватажка не вбив,
Коли ви повтікали.
- А де ти його дів?
- У місті, не хвилюйтесь,
Живе ваш ватажок,
Та тільки начитався
Сектантських він книжок.
По вулицях блукає,
Якесь дівча спіймає,
І… - Що, кров випиває?
- Ні, проповідь читає
Про те, чого немає,
А потім відпускає.
- Він здурів, чи ти жартуєш? –
Упир обізвався.
- Та ні, просто він при секті
Добре влаштувався.
А сектанти там відбірні,
То й не голодує,
От від них і заразився
Він цією дур’ю.
Воно ж знаєте, заразне:
Вже по всій планеті…
- Що ж він проповідує –
Якщо не в секреті?
- Те, про що і всі вони:
Що тих рай чекає,
Вічний, прямо на Землі,
Хто в секту вступає.
- Ну, для нього рай настав! –
Упирі регочуть. –
А як ще він тим дівкам
Голови морочить?
- Ну, ще – що не можна
Кров переливати…
- Справді, краще її прямо
З горла випивати!
- От і він те саме каже.
Ну, братва, бувайте!
Там Батончик вже гукає,
Час мені, прощайте!
  Вийшов Пончик, за собою
Двері зачинивши.
- Ти…живий? – спитав Батончик.
- За усіх живіший!
  За наступними дверима
Гноми працювали –
Стукали лопатами,
Кайлами махали.
- Здоров були, шахтарі! –
Пончик привітався.
- Здоров були, ледарі! –
Гном один озвався.
- Ми не ледарі, ми хворі!
- То лежіть в лікарні,
А то ходять тут усякі
В наші каменярні.
- Золото копаєте?
- Та ні, хід підземний.
Новий, хоч їх тут до біса.
Але цей – таємний!
На замовлення…
- Замовкни! –
Інший гном озвався. –
Ти про цюю «таємницю»
Вже всім сповідався.
  Хлопці вийшли звідти,
Хряснувши дверима.
Ну їх, гномів, нецікаво
Балакати з ними.
От іще одні дверцята,
Чорні, мов в жалобі.
Усередині кімната –
Веселіше в гробі.
Чорний з сірим кольори –
Стіни та портьєри.
І на чорному столі –
Стосами папери.
Догоряє чорна свічка,
Із черепа – попільничка,
Он чорнильниця з пером,
Ліжко під чорним сукном,
Тільки білого і є тут,
Що в куточку два скелети,
Шкільні, із пластмаси,
Для сьомого класу.
- Чо-орно – як у негра …! –
Пончик проказав.
- Тобі краще знати,
Я там не бував.
- Що тут? Лігво маніяків,
Чи покої вовкулаків,
Бункер Гітлера таємний,
Чи вівтар обрядів темних?
Хто живий тут? Озовися!
- І чого ти причепився?
Кожен хату так меблює,
Як воно йому смакує.
Он у вас – труна в палаті,
Вся лікарня знає.
Та за це вас маніяками
Ніхто не взиває.
  Так чорнильниця сказала,
Котра на столі стояла.
Хлопчики іще не чули,
Щоб річ розмовляла.
- Ой, простіть, шановна пані, -
Озвався Батончик, -
Мого друга, це ж у нас
Дурнуватий Пончик.
Той образився: - Ах ти ж…
Мало тебе били!
Зараз цю «шановну паню»
В морду тобі виллю!
- Ну пробач мені, друзяко!
Це я так пожартував.
Хто ж тут справді проживає? –
У чорнильниці спитав.
І відповіла чорнильна
Пані урочисто:
- Сам великий Андерсен!
Зараз він у місті.
Там живе він і працює
Під чужим іменням,
А сюди приходить часто
В пошуках натхнення.
- Але ж Андерсен помер! –
Вигукнув гаряче
Пончик. Та відповіла:
- Соромтесь, юначе!
Андерсен безсмертний!
Ви чули?
– Звичайно.
Але думали, що це
Тільки фігурально.
- Фігу… Що?! Ану катайте
Звідси, неотеси!
Бо позву Олє-Лукойє,
То вам буде весело!
  Раптом гуркіт, рев і свист
З-за дверей почулись.
Хлопці вискочили геть,
Пані усміхнулась.
Пончик вихопив кинджал,
Змахнув неуміло,
Аж щось моторошне з ревом
Повз них пролетіло
На чорнющій парасолі,
Місцями порваній,
Що скидалася по формі
На крила кажанів.
Залетіло це страхіття
В ті самі дверцята.
Пончик їх замкнув одразу,
А тоді хлоп’ята
Притягли великий камінь
І двері підперли.
У обох тремтіли руки,
Бо здавали нерви.
- Що це було?
- Оте саме…ну, Олє-Лукойє,
Що вночі літає й дітям
Не дає спокою.
І таких напустить жахів
Уві сні, сволота!
От тобі кошмари снились?
Це його робота.
- Та то Бог з ним… Про безсмертя
Щось вона казала!
Ми ж сьогодні цих «безсмертних»
Бачили чимало.
І один іще у секті
Рай всім обіцяє.
Теж «безсмертний»… То й Андерсен?!!
Оце вже лякає.
- То ти чув, що це натхнення
Він тут набирається?
Тепер ясно, чом так сумно
Казочки кінчаються!
  Двері ще одні відкрили –
Овва! Пушкіна зустріли!
Він поспішно привітався
І за працю знову взявся.
Тільки зовсім не за вірші,
А за дещо значно гірше:
Зачиняв за всіми двері,
За квартиру всім платив,
Ноги витирав при вході,
Теж за всіх, уроки вчив,
Виправляв коли та двійки,
Вуха мив, по хліб ходив,
Зі сміттям відро виносив
І в кімнатах пилососив.
Обіцянки виконував,
Що дають всі милим…
А на столі лежав аркуш,
Вкритий шаром пилу.
  Пончик мовив:
- Вибачте, хочу запитати:
Нащо вам все це робити,
Можете сказати?
- Та…доводиться, як скажуть:
«Оце Пушкін зробить»
Просто добре серце маю,
Не вмію відмовить.
От і ти, коли виходив
Вранці із палати,
Мовив другу: «Двері Пушкін
буде зачиняти?»
- Ой, пробачте! Більш ніколи
Так казать не буду!
- Дякую! Бо завалили
Роботою люди.
Раді, що це безкоштовно,
І давай старатись.
А я все ніяк не встигну
Вірша дописати.
- Вибачте, а це не ви
Ходите ночами
По лікарні, й може чули,
Як в парку кричали?
  Пушкін тут розсердився
Й відповів сердито:
- Оце більше по ночах
Нічого робити,
Як ходити та лякати
Різних ідіотів!
Дозвольте відкланятись,
Бо повно роботи:
На сеанси спіритичні
Викликають мене вічно.
Школярам, що учать вірші,
Підкажи то те, то інше…
Ніколи і відпочити! –
Та й побіг за газ платити.
- Слухай, Пончику, то може,
Чим зумієм, допоможем?
- Як поможем ми? За всіх
Двері закривати?
- Ні, я інший спосіб знаю, -
І давай горлати:
- Пончику, за тебе Пушкін
Вірш оцей допише,
І піде відпочивати?!
  Вибігли скоріше.
- Знаєш, як ми Пушкіну
Можем помогти?
Хороші навушники
Треба принести!
- Отже, це не він блукає
Уночі по сходах.
Жаль, я думав, ми знайшли
Винуватця… Шкода!
Хочеться скоріш зловити
І з усім цим покінчити.
Щоб настав, нарешті, спокій
У лікарні й тиша.
- Ох, ця тиша лікарняна,
Чи є щось нудніше?
Привиди в старих будинках –
Це так романтично,
А без них – в лікарні тоскно,
Сумно і буднично.
- Зате дід спокійно зможе
Вийти із палати.
Ні, таки потрібно нам
Привида спіймати.
- Симулянт той дід і ледар,
Не хоче робити.
- А Привида тобі Пушкін
Мо’, буде ловити?!
  Їм услід слова почулись
Нелітературні.
- Сам такий! – відповіли
Хлопчики культурно.
Руками розвів Батончик:
- Чом він розкричався?
- Ми ж його не зачіпаєм! –
Пончик дивувався, -
Мабуть, нерви не в порядку.
Отакої долі
Я нікому не бажаю,
Навіть тим, хто в школі
Змушував вірші учити…
- Тихо, йому ж чути!
- Ой, та хай іде у баню! –
Пончик встиг гукнути.
Бо Батончик – хап за руку
І вперед подався.
- Йдем скоріше, та заткнися,
Поки не нарвався!
  Пішли далі. Більшість камер
Пустими стояли,
Лиш в одній домовики
Весілля гуляли.
Ще була хата-читальня
Із самого краю,
У якій, звичайно, миші
Книжечки читають.
- От і все! – сказав Батончик. –
Все вже обдивились.
  Сперся на стіну, і раптом
Дверцята відкрились.
Непомітні, приховані,
Без щілин і ручки.
Хлопчик маркером позначив
Оту каменючку,
На яку спирався ліктем.
Підійшли до входу:
- Це, чи що, і є мета
Нашого походу?
  Це простий був оглядовий
Кабінет медичний,
Хоча вигляд, якщо чесно,
Мав не зовсім звичний.
Із черепа попільничка
Вже не дивувала:
Таких хлопчики в лікарні
Бачили чимало.
Налякала чорнильниця
Й стосами папери.
- Чи ми не до Андерсена
Ізнову приперлись?
- Ні, у Андерсена свічка
Одна, та й та чорна.
А тут люстра старовинна,
В ній свічок тих повно.
Та й папери складені
В акуратні стоси,
А в Андерсена абияк
Валялися врозсип,
І на них каракулі
Були намалякані,
Тютюном посипані
І такі задрипані!
- Тільки бачу я, що пил
Тут усе вкриває.
Мабуть, вже давно ніхто
Сюди не зазирає.
  Глянули праворуч,
Глянули ліворуч.
Шафа з інструментами
Скляна стоїть поруч.
З неї череп шкіриться…
Пончик придивився
До тих інструментів,
Та й відсторонився.
- Чи то інструменти,
Чи знаряддя ката,
Я без судмедекспертизи
Не можу сказати.
- Ну, не можеш, то мовчи!
І без тебе лячно.
- Ти, дивись, не зачини
Двері необачно! –
Пробурчав сердито Пончик. –
А то ж ми не знаєм,
Як їх звідси відчинити –
То тут і сконаєм.
І тоді ти, дорогенький,
Не будеш лякатись,
А будеш, як той, у шафі,
Мило усміхатись.
- Ну спасибі, втішив добре,
Я тобі віддячу!
  Тут Батончик раптом
Ще двері побачив.
Не одні, а цілих троє,
Замкнені надійно.
Мовив Пончик: - Слід відкрити,
І я їх відкрию!
  Подіставав усі свої
Ключі та відмички.
Та відкрились лиш одні
Двері невеличкі,
Крайні праворуч. Іззовні
Залізом оббиті,
А зсередини – ватою.
Готові щомиті
Кинутись назад, ввійшли
Хлопчики спокійно.
- Це лабораторія,
Чи операційна?
  У кутку стояла шафа,
Як і в кабінеті,
А у ній якісь пробірки
Й дивні інструменти.
Просто перед нею – стіл,
Клейонкою вкритий.
І у чотирьох місцях
До нього прибиті
Кільця металеві,
Чи, точніш, «браслети»
На коротких ланцюжках.
- Батончику, де ти? –
Повів Пончик ліхтарем. –
Чом мене лякаєш?
  А Батончик під стіною
Труну розглядає.
- Оба-на!
- Диви – труна!
Нащо здалась тут вона?
- Потемніла, не нова.
- Чи не наша, бува?
- Ні, Батончику, не наша.
Наша менша й краща!
А ця вся обплутана
Ланцюгами – нащо?!
Ще й замочок навісний,
Маленький. Незвично…
- Хто ж там? Перевіримо!
Діставай відмички.
- Ага, спробуй, перевір,
Може там живий вампір!
- Сам ти, йолопе, вампір! –
Із труни почулося, -
Випустіть мене скоріше,
Поки не загнулася!
  Упізнав цей голос Пончик,
І замість відмички
Взяв сокиру й розрубав
Замок невеличкий.
(Інструментів тих чимало
Поруч з шафою стояло)
Геть злетіли ланцюги,
Кришка піднялася…
Тут Батончик загорлав:
- Нарешті знайшлася!
Так, знайшлася санітарка,
Що вчора пропала.
Ота сама, котра мити
Пам’ятник не стала.
Вибралась вона з труни,
Вдихнула глибоко.
- Як же ти тут опинилась,
Кралю синьоока?
   Та халатик поправляла,
І знай чепурилась.
- Я відро поставити
У підвал спустилась.
Раптом чую звідкись регіт –
Моторошний, дикий.
На мить світло затьмарилось,
Аж почулись крики.
Знала, лазять по лікарні
Два якихось лохи,
Що усіх уже дістали.
Пройшла далі трохи.
Думала, що це вони
Зі мною жартують.
То по шиї дать хотіла,
Хай не бешкетують.
Бачу – лікар там стоїть,
А пика садистська.
І мов зве, та я боюся
Підходити близько.
Я не всіх іще тут знаю,
Недавно працюю,
Та душею підсвідомо
Щось недобре чую.
Кажу: - Що це робить лікар
В замкненім підвалі?
І хотіла вже тікати
Я звідти подалі,
Та він руку простягнув,
Глянув мені в очі,
Й стало тіло, наче камінь,
Рухатись не хоче.
А він каже: - Хочеш знати?
То зараз дізнаєшся!
(Ох і моторошний голос!
Почуєш – злякаєшся)
І від жаху я зомліла.
Що було – не знаю.
- Ти в порядку?
- Так, все ціле.
Ушкоджень немає.
Превелике вам спасибі! –
Дівчина сказала. –
Як вас звуть?
- Ми ті два лохи,
Що усіх дістали…:-)
  Раптом знову залунав
Моторошний регіт.
Стінка зліва затряслася,
Виск, виття і скрегіт…
Просто із стіни з’явилось
Обличчя примарне
В лікарському ковпачку,
Та ще й в окулярах.
Поглянула на хлопчиків
Пика дуже злісно,
Показалася рука
З скальпелем зловісна…
Далі друга – зі шприцом…
Ще дві-три секунди,
Й привид вийде весь – тоді вже
Рятунку не буде.
Санітарка закричала,
Пончик похитнувся.
А Батончик вийняв маркер
І навстріч метнувся.
Маркер цей у нього мав
Нехорошу славу,
Але зараз він зробив
Благородну справу:
Хрест намалював великий
Трохи нижче тої пики.
Привид регіт припинив,
Привид скальпеля впустив,
І цілком зі стінки вийти
Хоч хотів, та не зумів.
Тільки сіпав головою,
Та махав руками,
Та полив відбірними
Хлопців матюками.
Пончик каже: - Зупинися!
Тут же дівчина – заткнися!
А Батончик мовив: - Що,
Так йому й стирчати?
Треба чмо оце назад
В стінку запихати!
  Костура свого схопив,
Та у лоб як заліпив!
І отой примарний гад
Знов у стінку вліз назад.
- От і все! – промовив Пончик. –
А тепер – додому.
Як відомо, проти лома
Немає прийому!
  Вийшли усі троє
У першу кімнату.
Раптом знов почувся регіт,
Закрились дверцята.
Ті, що вели в коридор,
Маленькі, таємні.
Та ще й згасли ліхтарі.
Ой, як стало темно!
В пітьмі голос пролунав:
- Тут вам і померти!
Ач, чого надумали –
Проти мене перти!
Я – великий Айболить,
Що під деревом сидить!
І моє ім’я славетне
У віках ще прозвучить! –
І замовк, лише відлуння
В склепіннях лунало.
Пончик вилаявся:
- От, знайшли, що шукали!
Якби світла був хоч промінь,
Я б дістав відмички…
  Санітарка із кишені
Взяла запальничку,
На стіл влізла навпомацки
І на старій люстрі
Дві свічечки запалила
(Їх було там густо)
Пончик зараз же відмички
Хотів приміряти,
Але не було шпаринки
В капосних дверцятах.
Били в двері ті ногами,
По цеглі стучали –
Безнадійно. Уже й віру
Втрачати почали.
Та Батончик раптом мовив:
- Тут дверей ще двоє!
Може вихід запасний
Знайдемо з тобою.
Не вдалося їх відкрити
Із першого разу –
Спробуй ще свої відмички.
- Та ну їх, заразу!
У шпаринку тих дверей
Жодна не влізає…
Знаєш, краще, ніж сокира,
Відмички немає!
- Оце вже по-нашому!
  Але ті дверцята,
Що вели у коридор,
Не далися, кляті.
Тоді Пончик підступив
До дверцяток інших,
До тих, котрі не зумів
Відчинить раніше.
Тільки тріски полетіли…
А там – хід підземний.
Що ж, взяли по свічечці,
Щоб не було темно,
Та й пішли. Поплутаним
Був той хід жахливо,
Та дістались без пригод
До кінця щасливо.
Хід скінчився тупиком,
А у стелі – ляда.
Крізь щілинку промінь сонця
Пробивався радо.
Піднатужились утрьох,
І – уже нагорі.
Бачать – сонечко сідає,
Вечір вже надворі.
Вилізли вони у парку,
Біля п’єдесталу,
І якийсь час просто мовчки
Під сонцем стояли.
Світло сонця цінувати
Мало хто уміє.
От кого замкнуть в підвалі,
Той лиш зрозуміє.
- Скільки ж ми блукали?
- Та часу чимало,
Більше доби, може!
- Та…на теє схоже.
Так мені, принаймні, каже
Шлунок мій голодний.
О, двірник! Скажіть: вже завтра,
Чи іще сьогодні?
- Та було сьогодні зранку…
А ви той…не хворі?
- Хворі, хворі! Та ще й довго
Сиділи в коморі.
- Співчуваю! – та й пішов.
- От ще справді лохи! –
Вигукнула санітарка. –
Зачекайте трохи!
А число яке сьогодні?
- Середа, десяте.
- Значить, правда ще сьогодні! –
Зраділи хлоп’ята.
Повернулись радісно,
Аж серце співало.
Санітарка про свою
Відсутність сказала,
Що її якийсь придурок
Замкнув у підвалі.
Тай пішла собі спокійно
Працювати далі.
  Вони вирішили втрьох
Про усе мовчати.
А хлоп’ята повернулись
У свою палату.
Там зустріли дідуся:
- Нас тут не шукали?
- Тут було всім не до вас –
Пацюки напали!
От як ви кудись пішли,
Через півгодини
Хлинула сюди з підвалу
Пацюків лавина.
Зжерли все! – провадив дід. –
У їдальні весь обід,
Передачі, тормозки,
І мої, блін, цигарки!
Не могли зробить нічого
З цими пацюками,
А під вечір пацюки
Самі повтікали.
Наче по чиїсь команді,
Не лишивши сліду…
- Ой! Уже і сонце сіло!
Ви пробачте, діду,
Але, мабуть, ви ідіть
У свою палату:
Ми втомилися і дуже
Хочемо поспати.
  Дід пішов, а хлопчики
Бачать: хтось приніс їм
Непоганий тормозок.
Заходились їсти.
Хто приніс їм тормозок,
Хлопчики не знали,
Думали, що Буратіно
З Колобком поклали.
Та було не зовсім так.
Справді, все придбали
Буратіно з Колобком,
Та труну в них вкрали.
Переплисти ні в чому
Було через річку.
А капосний Колобок
Мав погану звичку:
Свої ручки коротенькі,
То усю роботу
Вічно звалював на інших,
Отака сволота.
От і зараз вигукнув
В пориві розпачу:
- Що ж це – тепер Пушкін буде
Нести передачу?!
  Що було далі, казать не буду,
Ви здогадайтесь, добрії люди!

Сонце сіло, геть стемніло,
Світло запалили.
Хлопчики осикового
Кілка нагострили,
В труні на колесиках
Колеса змастили,
Старанно на шпінгалет
Віконце закрили.
От уже і північ скоро.
Вийшли із палати
І сховались біля сходів –
Лікаря чекати.
Лікаря, що всю лікарню
Тримав в переляку.
Батончик тримав кілка,
Пончик – костуряку.
…Ось, іде! По сходах кроки
Ізгори знайомі
- Ти його вперед пропустиш,
Та й гати по ньому!
Ти по лобі костуром,
А я – кілок в серце!
Головне – не згаять часу,
Бо насмарку все це!
- А нам вбивство не пришиють?
- Що ти! Він же мертвий!
Приготуйся – он він чеше
На пошуки жертви!
  Постать, наче із туману
Зіткана, спускалась,
А на лобі здоровенна
Гуля красувалась.
А ішов поважно, чинно,
Мов цар на параді.
Хлопчики перелякались,
Вже самі не раді.
Причаїлися за рогом,
Націлили зброю
І влупили по ворогу
Одразу обоє.
Пончик костурякою
Добре постарався:
Так заїхав по макітрі,
Аж костур зламався.
А Батончик точно в серце
Кілочком заїхав.
Та пройшло, мов крізь туман…
Айболить зі сміхом
Моторошним проказав:
- А, це ті два лохи!
Вибрались-таки. Ну що ж,
Зачекайте трохи:
Викличу таку я силу,
Що гаплик вам буде!
А мене по всій планеті
Будуть знати люди!
Бо я вічного життя
Відкрив таємницю,
Й можу дати людям те,
Що їм тільки сниться.
До моїх ніг ляже світ!
Вас чіпать не стану
Зараз, та як буде треба -
Усюди дістану!
А твій, дурнику, кілок
Мені не зашкодить,
Я ж безплотний, через мене
Все наскрізь проходить…
  Слухать Пончику набридло
Це хвалебне слово:
- Так, безплотний, тільки шкода,
Голова дубова! –
І по окулярах – день!
Лікар оступився
Зі сходинки, і з гуркотом
По сходах скотився.
Матюкаючись, пройшов
Крізь замкнені двері.
- Ну дурисвіте, тобі
Устругну тепер я! –
Мовив Пончик. – Хто з нас дурник,
Я іще побачу.
От зажди, за все хороше
Я тобі віддячу!
  Тут згори несеться ще хтось,
По сходах стрибає.
До дверей підсочив, смикнув –
Виходу немає.
Іще звечора ті двері
Технічка замкнула.
Вилаявся чоловік:
- Щоб вам пусто було!
- Пончику, диви, це ж Пушкін!
- Доброї вам ночі!
Пушкін глянув на них сумно:
- Не бачили б очі!
Мало того, що за день
Ніколи спочити,
Так ще мушу і вночі
Привидів ловити!
Добре, хоч устиг сьогодні
Вірша дописати,
А ще треба вимить посуд,
Борг – трояк – віддати…
  У Батончика аж сльози
На очах блиснули:
- Зачекайте, я швиденько!
Як же ми забули?!
  І рвонув Батончик
Вздовж по коридору,
Потім по східцях униз,
Тоді знов нагору.
Медсестра, що чергувала,
На канапці спочивала,
Плеєр слухала й водночас
Книжечку читала.
Хлопчик мовчки підійшов,
Мовчки стяг навушники,
Забрав плеєр, та й пішов:
- Це потрібно Пушкіну!
В тої від обурення
Аж пропала мова.
Іще довго не могла
Вимовить ні слова.
А коли змогла нарешті –
Хлопчик уже змився.
І з таким дарунком
Знов до Пушкіна явився.
- От!... Ідіть та спочивайте,
Слухайте музику,
Не почуєте ви з нею
Ні завдань, ні крику.
  Той одяг навушники:
- І справді не чути!
Тільки з привидом оцим
Як же мені бути?
- Ми самі спіймаємо…
А тепер тікаємо:
Медсестра женеться!
Це нам не минеться.
  Пушкін мовив на прощання:
- Спасибі вам, діти!
Буде тепер Папа Римський
Все за всіх робити.
Правда, музика – халтура,
Препогані вірші.
Та все ж краще, аніж крани
Закривать за інших.
  Пончик мовив навмання:
- Що ж ви хочете – попсня!
  І подались спати
Хлопці у палату.
Лиш тепер жахлива втома
Хлопчиків зморила.
Не дала дійти й до ліжка,
На місці звалила.
Пончик гепнув на труну,
Та в ній просто і заснув,
А Батончик не дійшов
Навіть до палати –
В коридорі завалився,
Не було сил встати,
І заснув там.
  Настав ранок,
Сонечко пригріло,
Санітарка на світанні
Коридори мила.
Ні, не та, котру хлоп’ята
З труни визволяли.
Ця була уже старенька,
Ще й недобачала.
Побачила, що Батончик
Лежить на підлозі,
Та й бурчить: - Понакидали
Сміття на дорозі!
Ми колись окраєць хліба
Кожен цінували,
А ці «Снікерси» кидають,
От уже зажрались!
На совок Батончика
Віником змела,
На смітник, на вулицю
Зразу віднесла.
А тим часом медсестра
Робила уколи.
- Ті, із шостої палати,
Не ходять ніколи.
Ждуть, щоб я до них прийшла,
Знайшлися, панове!
Ну ні сорому, ні стиду
Нема, чесне слово!
Де не треба, там моторні,
Вештаються всюди.
А ходити на уколи
За них Пушкін буде?
  Узяла все, що потрібно,
Пішла у палату.
Все, що думала, хотіла
Хлопчикам сказати.
Аж заходить, дивиться –
Пончик в домовині
Лежить, не ворушиться
Горілиць на спині.
- О, цей що, уже помер?
Штовхнула – не чує:
Сон ранковий – найміцніший,
Версія існує.
- Ну звичайно, він помер,
Вже й в труну поклали.
  Зве із моргу санітарів,
Щоб його забрали.
Санітар узяв труну
Та й за мотузочок,
І відвіз в підвал, до моргу,
Мов якийсь візочок.
Накрив його простирадлом,
Й до колег вернувся.
Допивати пиво. Пончик
І не ворухнувся
Спав він міцно, переживши
День такий бурхливий.
Яке ліжко – такий сон
Наснився жахливий.
Наснилася медсестра
Із шприцом великим,
Що підходила все ближче…
Прокинувся з криком.
Раптом бачить над собою
Із іклами пику.
Наяву а не вві сні!
Пончик сів із ляку,
Але тут же упізнав.
- Це ти, вовкулако?!
Радий бачити тебе!
Де я опинився?..
- В морзі. Слухай, що з тобою?
- Сон страшний наснився!
- У труні не треба спати,
Якщо ти не мертвий.
А то можуть жартуни
І у морг заперти,
І у землю закопати,
Цвяхами забити.
Раз було таке зі мною –
Так хотілось пити…
- То й мені час у палату,
Бо сніданок зараз.
  Рипнувся – не випускають
З моргу санітари.
Кажуть: - Ти коли помер –
Шлятись нічого тепер!
Що його робити?
Пончик став просити:
- Ти не міг би як-небудь,
Друже вовкулако,
Отим гаспидам на вході
Зуби забалакать?
А я б тихо прошмигнув…
- Немає проблеми! –
Той пішов до санітарів,
Завів свою тему: -
Ви б хотіли жити вічно
У земному раї?..
- А ти хто, і звідки взявся? –
Санітар питає, -
Ти сектант, або вампір?
  Той каже спокійно:
- І те, й друге, тож даю
Гарантію подвійну! -
Та й давай свою звичайну
Проповідь чесати…
  Пончик взяв труну, та й тишком -
Нишком до палати.
«Де ж Батончик?»
  А Батончик
Біля смітника ще спав,
І йому наснилось, наче
Міліціонером став:
Розкривав крадіжки,
Та ловив бандитів.
І прикрив-таки контору
Злого Айболитя,
Що наркотики збував,
Документи підробляв,
Провертав афери
В урядових сферах,
Лазив по чужих квартирах
І з кишень цигарки тирив.
І вві сні спіймав Батончик
Того охламона,
І отримав нагороду
Згідно до закону.
Нагорода величезна,
На все вистачає.
Сниться йому, що на півдні
Десь відпочиває:
Море, чайки і дельфіни,
Ніжно сонце світить,
Просто над ним пальмові
Колишуться віти…
Прокидається – смітник.
Ані пальм, ні чайок.
- Отака в житті реальність, -
Хлопчик промовляє. –
Чом же мене викинули,
Мов якесь ледащо?
Я ментом ще згоден бути,
Мусором – нізащо!
Може, Пончик щось пояснить?
І де він, до речі?
  Пригадався день вчорашній,
Нічні жахи, втеча…
Аж і Пончик он біжить,
Бинти майоріють.
- Вже не думав, що знайду,
Вже втратив надію!
Що ти тут, у біса, робиш?
Ходім до палати!
- Чом я тут, це я у тебе
Хотів запитати!..
- Думаєш, я викинув?!
Нащо ображаєш?
Той козел, хто на смітник
Друзів викидає!
- То ходім вже до палати,
А то обхід скоро…
А ти знаєш, що я зараз
Побував на морі?
Іще й досі відчуваю
Його теплі хвилі…
За мою геройську службу
Цим нагородили.
Був такий цікавий сон –
Прокидатись шкода.
  Пончик дума: «Яка служба,
Така й нагорода».
  На обхід якраз устигли,
Аж зітхнули радо.
А труну, що у кутку,
Вкрили простирадлом.
Прийшов лікар, аж вжахнувся
Від їхнього стану:
- Цих з реанімації
Виписали рано.
Їхній стан мене лякає,
Треба стежить краще!
- Та за ними, - сестра каже, -
Не встежиш нізащо!
Бо вони ж не тільки вас,
Вони всіх лякають:
То труну на мотузочку
По сходах тягають,
То вдають із себе мумій,
То нишпорять всюди…
Костура вночі зламали –
Що воно за люди?!
- Як же ви його зламали?
- Об голову…
- Здрастє!
Оце ще не вистачало
Такої напасті!
- Об свою дурну макітру! –
Медсестра сказала. -
Не здивуюсь, якщо ви
Й пам’ятника вкрали!
А робить уколи
Не ходять ніколи!
- А це звідки?! – скрикнув лікар:
Він труну побачив.
- Та це…нам один наш друг
Приніс передачу…
- Ну, з такими друзями –
Ворогів не треба!
Постаралися чудово,
Подбали про тебе!
- Він же – з добрим побажанням! –
Пончик заступився. –
Труни зараз дорогі,
А він не поскупився!
- Які самі, такі й друзі! –
Медсестра скривилась,
Запитально на лікаря
Впритул подивилась.
- Що робити з ними будем?
Випишемо, може?
Як вони поводяться –
Казна на що схоже!
  Лікар раптом усміхнувся:
- Ах ви ж невгамовні…
Це чудово, якщо ви
Енергії повні.
І коли здоровий дух –
Загояться й рани.
От хто скиглить та сумує –
Тим легше не стане. –
Лікар глянув на труну,
Та й вголос подумав: -
Треба б винести…
- Не треба!
Нам без неї сумно.
- Ну, тоді одужуйте, -
Та й вийшов за палати.
Сестра злилась, та не стала
Нічого казати.
  Раптом дід до них заходить,
Аж тремтить від жаху.
- Більше пити я не буду,
Ну його к монахам!
- Що таке?
- Сиджу в палаті
Поблизу віконця,
Пиво потайки смакую,
Гріюся на сонці.
Раптом – рій поза вікном,
Чи бджоли, чи мухи,
А між ними – білий слон,
Здоровенні вухи!
Маше ними, як крильми,
Летить, куди й бджоли…
Ох, хлоп’ята, я такого
Не бачив ніколи!
Ще й у вікна заглядає,
Так, ніби когось шукає.
Потім вгору звився,
За дубами скрився…-
Так, тремтячи, дід казав,
І в вікно все поглядав. –
А те пиво санітарам,
Чесне слово, я віддав!
Я в психушку ще не хочу!
Що робить, хлоп’ята?
- Що робить? Та по хазяйству
Бабі помагати!
Не симулювати,
Все, що слід, робити,
І ви правильно зробили,
Що кинули пити.
Бо уколи у психушці
Болючі страшенно!
Хоч трапляються в природі
Дива незбагненні.
От писали: в павіанів
Був козел у зграї,
А у стаді антилоп
Слониха гуляє.
Два собаки здичавілих
Між шакалів були,
А вже казку про Мауглі
Навіть діти чули.
Так подібні випадки
Насправді хтось бачив.
Ви не бачили, дідусю,
Тої передачі?
Отже, діду, не хвилюйтесь –
Хвилювання шкодять.
Може, й в цьому випадку
Щось таке виходить.
  Це таку премудру річ
Батончик провадив,
Пончикові підморгнувши,
Аби не завадив.
Пончик дав йому скінчити
І додав від себе:
- І все ж таки слона з мухи
Робити не треба.
А то є такі охочі…
- То он в чому справа! –
Скрикнув радісно дідусь. –
Ну, то Богу слава!
  І до себе весело
Пострибав, як коник.
- Слухай-но, Батончику,
Чи не наш це слоник?
- Та ну його к бісу!
Зміним краще тему.
Бо з цим слоником ми маєм
Суцільні проблеми.
  І хлоп’ята цілий день
Сумлінно й старанно
Лікувались, виконували
Режим лікарняний.
По східцях в труні катались,
Віражі долали,
Бляшанкою в коридорі
Матч крутий зіграли,
На стіні в пікантній позі
Змалювали Юлю,
Ще й по пошті їй послали
Від народу дулю.
Влізли в ординаторську,
Алексу дзвонили.
Тільки лохом обізвали –
Тут їх і накрили.
Застукала медсестра:
- Ну, вже з мене досить!
Йдіть біситись в те крило,
Котре будуть зносить!
  Виявляється, було
Збоку ще одне крило.
Уже двадцять з гаком років
Замкнене стояло,
Старе, дореволюційне,
А хлопці й не знали.
Його й до перебудови
Зносити збирались,
Як замкнули, то й забули,
Зовсім занедбали.
  Не потрібен був і ключ,
Щоб двері відкрилися:
Їх легенько підштовхнули –
Самі одвалилися.
- Отаке! Ми ж тут не були!
Лохи ми сохаті!
Це крило чудово видно
З нашої палати.
  А Батончик каже: - Слухай!
Я прикинув трохи:
Саме під оцим крилом
Ті прокляті льохи!
І про це крило, до речі,
Я почув від діда:
Тут колись страшну примару
Весь будинок видів!
Через це його й закрили.
- То пішли дивитись.
Ох і безлад! Обережно,
Хоч би тут не вбитись!
  Хлопчики обстежили
Усі кабінети.
Там і меблі збереглися,
На стінах портрети:
Академіки, учені
І – Ленін усюди.
Врешті Пончика дістали
Його очі мудрі.
- А що, Ленін також медик? –
Запитав наївно.
- Так! По вівісекції
Нема йому рівних!
  Ліфт побачили хлоп’ята
Старезний, широкий,
Що, мабуть, не працював
Вже півсотні років.
Шахта сіткою покрита,
Павутинням вся повита.
А ще хлопці морг знайшли,
Старий, вже не діючий.
Пончик відчинив, ключами
Добре володіючи.
Нічого цікавого
Не знайшли хлоп’ята,
Тільки мотлох та пилюка.
Пішли у палату.
Спочить від важкого
Ранку трудового.
Під час тихої години
Дід в палату завітав:
- Я сьогодні знову бачив:
Під вікном той слон літав.
Та погляньте, он він, слон!
Ой, скажіть, що це не сон!
- Це не сон, - промовив Пончик,
Поспішивши сісти, -
Це цілком реальне лихо
Всіх дахів у місті.
  Розчинив вікно Батончик:
- Ти чого, слоняра,
Дідуся перелякав,
Мов якась почвара?!
- Ось ви де! Знайшов, нарешті!
В мене пропозиція:
Вчора з Києва приїхав
В багажнім відсіці я.
Та поїду зараз знову.
Ви не хочете зі мною?
Тут дорога недалека,
Десь із півгодини.
І назад приїдемо
Цеї ж таки днини.
- В Київ?! З задоволенням!
Показуй дорогу!
- Та це до автобуса
Пройти треба трохи.
Тільки можем запізнитись,
Тож за мене ухопітесь,
То й домчимо за хвилину…
Не лякайтесь, я не кину!
  Хлопці добре пам’ятали
Отакі польоти,
Але згодились: в столиці
Побувать охота.
Один взявся за хвоста,
А другий – за хобот.
І шугнув у синє небо
Білий слоник добрий.
Знизу вигуків було:
- Подивіться, НЛО!
Пончик висів на хвосту,
Ще й сигналив всім: ту-ту!
  У древній київ, славне місто
На берегах Дніпра-ріки,
Збиралися якісь туристи,
Або, можливо, «човники».
В відсік багажний клали речі,
Тож він відчинений стояв.
І слонику якраз доречи:
Хвилину слушну він обрав,
Влетів у той відсік відкритий
Згори – ніхто і не помітив.
Там на валізах умостились,
З комфортом в Київ покотились.
Приїхали – бігом з відсіка.
Ледь з ніг не збили чоловіка,
Котрий відсік той відчинив
(Той потім клявся, що не пив).
І каже слон: - За три години
Автобус цей піде назад.
І хто спізниться на хвилину,
Сам буде добиратись, гад.
В цім місті є на що дивитись,
Вам не потрібен, часом, гід?
Ні? То піду, чогось наїмся,
Бо підвело мені живіт.
А ви гуляйте тут, дивіться,
Та – боже збав! – не запізніться.
  Змахнув вухами білий слон,
І виперся на чийсь балкон,
Звідтіль – на кухню. От біда –
Немає їжі! Слон – на дах,
І по будинках поскакав,
Аж шифер на дахах тріщав,
Злітала черепиця…
- Гей, слон! Так не годиться!
Та хлопців той не слухав,
А шастав все по кухнях,
Кватирки скрізь ламаючи
І господинь лякаючи.
Та в квартирах здебільшого
Не було нікого,
На роботі люди… Слоник
І радіє з того.
Знали добре хлопчики
Звичку цю погану:
Як піде ганять дахами,
То не перестане,
Поки десь не захропить,
І його не зупинить.
Треба помочі шукати,
Треба людям хоч сказати,
Що поки вони працюють,
В їхніх хатах хазяйнують.
Кинулись туди, сюди,
Зирк – стоять намети.
Хлопчики протерли очі,
Пончик зняв кашкета.
Мов у таборі циганським –
Там життя вирує,
Лиш облізлої кобили
І воза бракує.
Спитав пончик в двірника:
- Що це за холера?
Це біженці чи бомжі?
- Революціонери…
Розсвинячили всю площу,
Таке з себе ставлять!
…Розумних людей ці теми
Більше не цікавлять.
  Не цікавлять вони й хлопців,
Їх більше турбує,
Хто від пустощів слонячих
Місто порятує.
А іще їх зацікавив
Мегафон в коробці
Між наметів.
- Гарна штука, -
Шепочуться хлопці.
- То от воно, де всі люди,
Я думав – здалека.
Слід скоріше попередить
Їх про небезпеку!
- Гарна штука – мегафон,
Тільки як стягнути?
Може, мені б удалося
Тихцем прошмигнути? -
Мовив Пончик, та двірник
Йому тихо каже:
- У такому вигляді
Йти туди не раджу.
У вас очі сині,
І костюми сині.
За цей колір тебе можуть
Там вгріти по спині!
- Чим же колір не вгодив?
Двірник йому пояснив…
Пончик зажурився,
Батончик схопився:
- Я піду, у мене є
Оранжевий колір! –
І спокійно зняв штани,
Глянувши навколо.
Виявилось, що труси
Під ними – оранжеві!
Латка на латці –
Зате помаранчеві!
І в такому вигляді
Сунувсь між наметів.
Пощастило, що ніхто
Його не угледів,
Тому що почувся крик:
- Гляньте, слон літає!
(Ой, спасибі вам, двірник,
Розуму хватає)
Поки всі слона шукали,
Мегафона в них украли.
А Батончик вліз на дах
Верховної Ради,
Й на всю площу залунало:
- Шановна громадо!
Поки ви тут сидите,
Вам дахи ламають!
Та по хатах шастають,
Їжу забирають!
Але знизу криють матом:
- Нас тобі не залякати!
- Я вас зовсім не лякаю,
А лишень попереджаю!
  Пончик теж заліз до нього –
Весь в синім, як небо:
- Ти верзеш незрозуміло,
Дай, скажу, як треба! -
Взяв у друга мегафон: -
Пані та панове!
Ви пробачте мого друга
На нечемнім слові,
Та ми бачили, по місту
Білий слон гуляє,
На кухні вдирається
І дахи ламає.
Висота йому не страшна,
Адже він літає!
  Але знизу криють матом:
- Ти собака, провокатор!
Хочеш, щоб ми геть пішли,
А місце «сині» зайняли!
Та нас не злякати!
  Від образи в Пончика
Сльози виступають:
- Ми ж – від щирої душі,
А нас ображають…
  Взяв Батончик мегафон,
Щось хотів сказати,
Раптом приземлився слон
Білий та вухатий.
Було видно – не втрачав
Слоник часу даром:
Очі зирять в різні боки,
Несе перегаром,
Заплітається язик
Його неслухняний:
- Я н-не…не дуже піз-д-но?
Чи, вашу мать, не рано?
Ой, тут дамочки… Пардон…
Тут Батончик в мегафон
Таке йому відповів,
Що той аж протверезів,
А натовп оранжевий
Геть почервонів.
Слоник каже:
- Чув я вашу
Дурненьку промову.
Як же вас не матюкати,
Не зв’яжуть два слова.
Ти піди, надінь штани:
Це, по-твоєму, пани?!
Дай мегафон!
Здорові були, бомжі!
Вас пан Слон вітає!
Ти, Батончик, не кажи
Те, чого немає:
Я по ваших халабудах
По верхах не бігав,
І в бомжацькій вашій кухні
Зроду не обідав.
Ми із дідом Опанасом
Упились сьогодні…квасом.
Я ж бо діда поважаю…
Правда те, що я літаю!
Як стріла, як птиця.
Нате ж, подивіться!
- Ти куди! Постій! Не треба! –
Тільки слон не слухав.
Тоді хлопчики вхопили
Його за два вуха…
Але п’яному слону
Море по коліно,
Так орлу в шаленім льоті
Немає зупину!
Вирвався та й полетів
На намети просто!
Не дивіться, що він був
Невеликий зростом…
Бо той білий слоник
Серце мав гаряче,
А іще широку душу
І вагу слонячу.
Віража хотів крутого
Усім показати
Та, мабуть, почав запізно
Вухами махати.
І не вийшло Чкалова
Із слоника п’яного!
Гепнув просто на намети,
Трішечки забився,
І п’яненький його мозок
Вельми розлютився.
Слон заплутався в наметі
І давай носитися!
Мчиться, топче все під ноги –
Що й не підступитися.
- Розвели циганський табір! –
Та брутально лається.
Всі, рятуючи життя,
З площі забираються.
Поки Пончик і Батончик
На землю спустилися,
Від «наметового міста»
Мало що лишилося.
- Стій, придурку! Що ти робиш?!
Перед світом нас соромиш!
  Але слоник знай ганяє
Зупинятись не бажає.
- Стій! Вже нам час від’їздити,
На автобус треба вспіти!
  Та слоняра мов не чує:
По наметах гармасує.
Ще й горланить:
- Геть з дороги!
А то потопчу під ноги!
Адже я – слон!
  Слоника спіймать арканом
Спробували друзі.
Зачепили й довго слідом
Їхали на пузі.
Прив’язалися ж-бо здуру…
Ледве врятували шкуру,
відв’язалися. А слоник
Якийсь час носився,
Потім свій сповільнив біг,
Мабуть утомився.
І тоді його спіймали:
Мотузочок натягали,
Той з розмаху зачепився
І мов м’ячик, покотився.
Зав’язали йому ноги
Тим же мотузочком,
А двірник, добра душа,
Сходив за візочком.
До автобусу підвозив.
Хлопці стримували сльози:
- Ви пробачте вже, будь ласка,
Цього ідіота…
Через нього вам сьогодні
Предстоїть робота.
- Що ж, робота не погана,-
Усміхається двірник ,-
Все оте руде лахміття
Зараз – прямо на смітник.
Приберу те кляте «місто»,
І на площі буде чисто.
  Той двірник іще підвіз
Пасажирам п’ять валіз,
У автобус повантажив,
І тому ніхто не зважив,
Що в відсіку є бешкетні
Пасажири безбілетні.
Ще й слона в відсік запхав,
Не думав, що влізе.
І розв’язувать не став,
Поклав між валізи.
І вперед… Чи пак, назад
Покотили хлопці.
Доїхали без пригод
На чиїсь коробці.
Правда, слоник намагався
Іноді співати.
Так водило зупинявся,
Дививсь карбюратор.
Зрештою слонові скотчем
Заліпили рота.
Тоді йому посурмити
З’явилась охота.
Довелося йому хобот
У жмуток скрутити
І здоровим чумаданом
Зверху наступити.
Далі слон лежав тихенько,
То й приїхали швиденько.
Хлопчики слонові
Ноги розв’язали,
А самі – мершій в палату,
Та на ліжка впали.
  За хвилину медсестра
З’явилась старенька.
Не та, що була уранці,
А інша, добренька.
- От, - сказала, - молодці,
Як гарненько спали.
- Та…ми в Києві були,
З даху виступали.
Правда!
- Ох і жартуни!
Вам, мабуть, наснилось.
  Наші хлопчики на неї
Сумно подивились.
І Батончик вирік важно:
- Треба пам’ятати:
Щоб тобі не вірили –
Правду слід казати.
  Молоденька санітарка
Потім завітала.
Квіточки поставила,
В палаті прибрала,
Та й говорить тихо:
- Хлопці,
Мені дуже страшно:
Я забуть ніяк не можу
День позавчорашній.
Та не в тому навіть справа:
Мені все здається,
І в лікарні, і удома –
Ззаду хтось крадеться!
Вдень воно іще нічого,
А вночі – жахливо!
  Каже Пончик:
- Після всього
Це цілком можливо!
Мабуть, стрес дається взнаки.
Ми, звичайно, вірим.
Коли хочеш, то для тебе
Валер’янки стирим!
Або самогончику –
Є тут в санітарів.
Це найкращий засіб
Від усіх кошмарів.
- Ой, спасибі, я не п’ю…
Та в душі тривога:
Хоч би тут цієї ночі
Не сталось нічого…
Є таке передчуття.
- Та ти не лякайся!
Якщо буде щось не так –
У нас заховайся.
Ми у кривду не дамо!
  Хлопці розказали,
Щоб розважити дівчину,
Як в Київ ганяли.
- В Київ – за кілька годин?!
Це ви, братці, ловко!
То я й бачу, Батончику
Купили обновку.
- Ми нічого не купляли!
- А штани новенькі!
Правда, на Батончика
Трохи величенькі.
Та підшити – не проблема,
Зате ж бо – крутії!
Мабуть, що від кутюр’є,
Дуже дорогії.
  На штани той подивився
І за голову схопився:
- Лишенько! Це ж не мої!
Мої були витерті…
А це…мабуть, переплутав
У тому гармидері
Як на тебе слон несеться,
Тут уже не до штанів.
Я підняв їх на дорозі –
Загубив хтось із «панів».
Тут позвали санітарку.
Вийшла, розпрощавшись.
А Батончик тоді й каже,
Трохи посміявшись.
- Пончику, вона права!
Це штани хороші:
Телефон в одній кишені,
А у іншій – гроші!
  Грошей було вісім тисяч,
Ще й не дерев’яних.
- Слід віддати!
- Де шукати
Хазяїна станем?
Будем бігати по місту
Та кричать: «Чиї штани?
Хто, тікаючи, згубив їх?
Признавайтеся, пани!»
Або зразу запитаєм:
«Хто тут бакси загубив?»
Я більш в Київ не поїду,
Сам шукай, як захотів!
  І одразу розхотілось
Хазяїв шукати.
(Так позбулись помаранчі
Своєї «зарплати»).
Вирішили краще
Прогулятись в місто,
Поки іще сонечко
Не устигло сісти.
Накупити подарунків
Лікарям, медсестрам,
Санітарці пляшечку
Міцного привезти,
Продавщицям в магазині,
Де колись стояли,
Друзям та знайомим,
Усім, кого знали.
- Може, купим щось слонові,
Поки маєм гроші?
- Так! Нашийник, повідок,
Намордник хороший!
…Накупили подарунків,
Мов Діди Морози.
Всіх дітей, яких стрічали,
Вгощали морозивом.
Продавщицям – по парфумам
(В сумочки поклали),
А тим, хто далеко –
По пошті послали.
Анаші пасічникові –
Хай уже кайфує,
Аніж пасіку заводить
Та бджілок мордує.
На заставу діжку пива –
Вранці похмелятись,
І записку: «Хто дзвонив вам –
Самі здогадайтесь»
Коньяку «три зірочки» -
Сестри раді будуть.
- Може, щось і санітарам?
Вони також люди.
- Тим, що з моргу? – каже Пончик. -
«Три зірки» - шикарно.
Он стоять «дві кісточки»,
Для них буде гарно.
  Та й купили їм по пляшці
Із денатуратом.
Нехай знають, як Пончика
У морг запирати.
Ну, і ще багато чого:
Санітарочці – міцного,
Пушкіну – касету Баха,
Колобкові – трилер жаху.
(Щиро кажучи між нами,
То – «Макдональдсу» реклама:
Прикрашала палітурку
Розрізана навпіл булка!
Колобка аж затрясе,
Як побачить він оце).
Де Буратіно жив – не знали,
Для нього Колобку послали
Красивий гумовий новий
Великий човен надувний.
А гномам – всім по пиріжку
І по плавленому сирку,
Після роботи підкріпитись.
(Охота ж їм ото трудитись,
Копать підземнії ходи –
Їх там без того пруд пруди!)
А Андерсенові – набір
Гелевих ручок і папір:
Нехай в сучасний спосіб пише.
(Себе думками Пончик тішив,
Що та чорнильниця гидка
Вже не уникне смітника).
І – це я від себе
Додаю зловтішно,
Забігаючи вперед –
Так воно і вийшло.
Ще й листівок всім набрали,
Кожному – вітання.
Що купити Вовкулаці –
Постало питання.
- Він приніс нам дві труни
І могили викопав!
Давай купим часнику,
І кілок осиковий!
- Ну, навіщо ж так жорстоко?
Краще запитаємо,
Може він про щось так мріє,
А ми і не знаємо.
  Всі пляшки, щоб не тягатись,
Поштою послали.
Поки вернулись в лікарню –
Там уже гуляли.
Що й казати, добре в місті
Пошта працювала!
Потім упиря шукати
До моргу помчали.
Перелізли через купу
Санітарів п’яних
Та й уздріли вовкулаку –
Сидів за екраном.
Хлопчиків побачивши,
Привітався чемно.
- Скажи, друже, чи є в тебе
Бажання таємне?
- Ну, спасибі, потішили!
Слухайте, хлоп’ята,
Не могли б ви мене знову
По пошті послати?
- Та будь ласка, а куди?
- Та, будь ласка, отуди! –
Показав він на екрана,
На хлоп’ят благально глянув.
  Йшла по телевізору
Із Ради трансляція,
Щось там судили-рядили
Про інавгурацію…
- Що ж, Батончику, ми всім
Нині щось даруємо.
То невже ми президента
Нічим не вшануємо?
Пошта ще відкрита,
Тягни труну, спритнику!
Що, вже й тебе, вовкулако,
Потягло в політику?
- Не так тая політика,
Як отая краля!..
Тільки гляну я на неї –
Серце завмирає!
Як проходить, як говорить,
Як веде бровою,
Як голівонька обвита
Русою косою…
Якби міг – заради неї
Кров би пити кинув,
Обернувшись на звичайну,
Як усі, людину…
  Та це мрії, а насправді
Думки помірковані:
Там усі вони у Раді
Ситі та вгодовані…
  Та й здали, якраз устигли
До закриття пошти.
Потім здачу полічили –
Ще чималі гроші.
Подалися у підвал,
Понесли пакунки
Тим, кому іще не встигли
Віддать подарунки.
Андерсену віддали -
Він якраз з’явився.
Пончик із Олє-Лукойє
На кинджалах бився.
Бо той, клятий, не пускав
В кабінет – сваволя!
В бійці Пончик геть порвав
Чорну парасолю,
Та й викинув.
  Пушкіну віддали касети.
Важко описать щасливе
Обличчя поета.
Миттю взявся за перо…
Добра справа – на добро!
Ну а потім довго й нудно
Гномиків шукали.
А знайшовши, здивувались:
Скільки прокопали!
Пригостили – ті зраділи,
Перерву зробили.
Хлопчики разом із ними
Вечеряти сіли.
Ще дістали сала,
Огірків дістали,
Ковбасу та шпроти,
З персиків компота…
Поки руки мили,
Пончик запитав:
- Ви для чого це прорили?
  Гном один сказав:
- Та це нам замовили…
  Рявкнув ватажок:
- Ти, базіка язикатий,
Закрий пельку на замок!
Вибачте (до Пончика),
Та це таємниця,
Про яку патякати
Зайве не годиться.
Гноми ми – старі та мудрі,
Знаємо багато.
І вміємо за зубами
Язика тримати.
Можна нам довірити
Роботу важливу:
Ми секрети знаємо,
Зробимо на диво!
- Так, ми чули у казках
Про майстерність гномів
І про древні таємниці,
Тільки їм відомі.
- Звісно, знаєм від дідів
Багато такого,
Що вже стерлось в памяті
У роду людського…
- Розкажіть нам щось, будь ласка! –
Хлопці хором просять.
Але гномівський ватаг
Тільки ніс мурмосить:
- Розкажу одне прислів’я,
Давнє, не нове:
Хто менше патякає,
Той довше живе.
  Після слів таких питати
Щось бажання щезло.
Тут Батончик з торби пляшку
Дістав величезну,
Далі чарочки дістав,
Усім гномам наливав.
- Гей, стривайте, нам же треба
До завтра скінчити! –
Хвилювався ватажок. -
Не слід зараз пити!
Але капосний Батончик
Повну чарку наливав,
І з поклоном шанобливим
Ватажкові подавав.
Той нюхнув: - Первак міцний!
Добре, хряпнем по одній.
  По одній, а там по другій,
Та й без третьої – ніяк.
Зашумів в головах мудрих
Першосортний той первак…
Хтось із гномів очманів,
Когось потягло на спів,
Хтось лезгинку витинав,
Ще хтось уряд матюкав…
Тільки хлопчики не пили,
А до ватажка підсіли,
Раз за разом наливали,
Посміхались і казали:
- Таємниці – ваше діло,
А от ми б вам розповіли:
В піонерськім таборі,
Де ми спочивали,
Чорна простися вночі
В палати влітала…
- Ну й історія дурна! –
Ватажок озвався. –
Хочеш знати, як Ярема
Звідси врятувався?..
Як набридло вже мовчати!
Ми йому відкрили
Хід підземний, а як втік він –
Зразу завалили.
Тим-то його й не знайшли,
Отам був – заклали…
Та що знаєте ви, молодь,
Про оці підвали?! –
П’яний гном сльозу пустив. –
Тут таке творилось!
  І історії із нього
Рікою полились.
Про Хмельниччину, козаків,
Битви та осаду,
Владу, золото, тортури,
Відданість і зраду,
Про незламну чисту віру,
Що дива творила,
Та про мрію вічно жити,
Що стількох згубила.
Як про це заговорив,
Наче аж протверезів,
З ляком глянув на всі боки.
Гноми припинили спів,
Розвалилися хто де,
Почали куняти…
- Ой, що ж я мелю?! Не можна
Про таке казати!..
  Пончик знов йому налив,
Той одразу захмелів:
- Ну й до бісу, що не можна,
Та пішли всі …!
Я живу на світі стільки,
Що не маю страху!
Я – поважний чесний гном,
Моя совість чиста!
Чом я мушу покривати
Якогось садиста?!
Більш не буду їх злочини
Тримать в таємниці я
Тільки тому, що у гномів
Є така традиція!
Та ну їх … з такими традиціями!
У далеку давнину,
Що ви й не чували,
На землі оцій народи
Інші проживали.
Інші мали звичаї,
Іншу мали віру,
Але дехто вічно жити
Забажав не в міру…
Спіть-спіть, алкаші, вас це не стосується!
Хоч і вірили вони
У душі безсмертя,
Та цього їм було мало,
Такі були вперті:
Вічне тіло їм подай,
Та молодість вічну!
Краще б розуму просили,
Лохи доісторичні…
Вдавались до магії –
Теж мені робота!
Та ставили досліди…
(Фу, яка мерзота!)
А як це не помогло,
То не відступились,
А якомусь божеству
Злому поклонились.
Спорудили вівтаря,
Та й молились стихаря,
Потім до своєї «віри»
Залучили і царя…
Вічне царювання
Йому обіцяли,
А як дав на те «добро»,
То скоро прибрали…
  Дехто з гномів прокинувся,
Хотів вставить слово,
Але п’яний ватажок
Прикрикнув сурово:
- Цить! Заткніться, п’яндилиги!
Хто ще там патякає,
Коли старший таємницю
Страшну розбалакує?!
Я, коли протверезію,
Про сказане пожалію…
Але зараз, вражі діти,
Лиш посмійте перебити!
То про що я?.. Про царя?
Був він легковажний…
Молоде його життя
Скінчилося страшно:
Був на чорнім вівтарі
В чорну ніч убитий.
Обірвався царський рід,
Славою повитий.
А убивця сів на трон
(так бува і нині),
І поповз той культ проклятий
По усій країні.
Будували вівтарі,
Приносили жертви.
Ради «вічного життя»
Довелось померти
Багатьом. Ніхто, щоправда,
Не став вічно жити.
Та зате їм удалося
Погань ту збудити.
Як звалося те страхіття,
Говорить не стану:
Називать ім’я це вголос
Нізя навіть сп’яну.
Храм стояв тут величезний
Для тої потвори.
Крові пролили жерці,
Мабуть, ціле море.
Тим і визвали його…
Думали, дурненькі,
Що вічне життя та юність
Одержать швиденько…
Та як вийшло те страхіття
Із глибин безодні,
Їх же перших і змели
Подихи холодні…
Всі на кригу обернулись,
Хто стояв поблизу!
Вони знали, кого звали,
Та вельми приблизно.
Решта – запанікували,
Тільки той, убивця,
Котрий став новим царем,
Не поворушився.
Позад всіх стояв спокійно,
Дивився зухвало,
Смерть поплічників його
І не схвилювала…
Хоч і болісно мені,
Я сказати мушу:
У той день він запродав
Демонові душу.
І страшним поклявся словом
Вік йому служити,
Попросивши в нагороду
Змогу вічно жити.
Демон довго реготав,
Мов громи гриміли:
«От людці вже жалюгідні,
Знали б, що просили!
Тіло, немічне й слабке,
Ввіковічить хочуть!
А чи добре вічно жити,
Коли втратиш очі?
А як втратиш ноги й руки,
Чи зламаєш спину?
У житті всього буває,
Думати повинен.
А з такою пикою,
Як оце у тебе,
Щоб вічне життя просити,
Дурнем бути треба…»
Той знітився, глянувши
У люстерко срібне.
Демон каже: «Мені слуги
Здорові потрібні,
І якщо мені служити
Ти старанно будеш,
То в майбутніх відродженнях
Уже не забудеш
Ні цього життя, ні інших,
Все запам’ятаєш.
Втім, уже ти заприсягся,
Вибору не маєш.
От і будеш вічно жити,
Всі життя мені служити…»
  П’яний гном хотів куняти,
Та не довелося:
Хлопчики термосили,
Тягли за волосся.
- Ну, а далі?
- А що далі?!
Цар служив сумлінно,
Не брешу: було в тім храмі
Крові по коліна.
Аромат стояв такий…
Та цього ще мало,
Демонові спокою
Ще й те не давало,
Що хтось мріє про прекрасне,
Хтось вміє любити…
А той гад хотів і душі
Собі підкорити:
Якби люди понад все
Гроші цінували,
А духовні цінності
Сміх в них викликали,
І слухняно вдовольняли
Всі бажання тіла,
То тим самим би йому
Вірно послужили.
Цар старався, як умів,
Все це насаджалось,
А міцна колись держава
Сильно захиталась.
Невдоволення зростало,
Хоч його й душили,
А сусіди з півночі
Вже й зброю гострили…
І повстання спалахнуло –
Одразу повсюди,
Бо знайшовся ватажок,
Пішли за ним люди,
В одну ніч всі вівтарі
З землею зрівняли,
І в ту ж ніч царя нового
На щиті підняли.
- А старого що – убили?
- Ні, лишився жити.
Бо в повстання був девіз:
Крові більш не лити!
У тюрмі свій вік дожив…
А той храм проклятий
Розламали на друзки.
Отак-бо, хлоп’ята.
Хоч фундаменту шматок
Цілим залишився –
Головний якраз куток,
Де той біс з’явився…
…Ой, та що це я кажу?!
Це ж казать не можна! –
Погляд гнома був тверезим,
А пляшка – порожня.
- Ну спасибі! Гарну байку
Ви нам розказали!
- Байку, кажете?!! Ця байка
Продовження мала:
Демон сповнив обіцянку.
Років через триста
За тим самим сценарієм
Усе повториться.
Той придурок відродився
У державі іншій,
Але швидко все згадав,
Що було раніше.
Далі владу захопив,
Культ кривавий встановив,
І тепер уже повірив
В змогу вічно жити,
Вирішив усенький світ
Собі підкорити.
То, мабуть, була частина
З демоном угоди…
Та й пішов собі війною
На інші народи.
Дві держави удалося
Йому захопити,
А у третій мав поразку,
І сам був убитий.
Ну то й що? Родився знову,
Щоправда, не скоро,
Й знов те саме… так постійно! –
Мовив гном суворо. –
Але йшли тисячоліття,
Й захопивши владу,
Цей негідник культ кривавий
Уже не провадив.
Мав лиш на меті – весь світ
Собі підкорити
І народи до служіння
Демону схилити.
Злі, зманіжені й розпусні,
Люблять гроші й себе –
От хто йому наймиліший,
Що й крові не треба.
Втім, у війнах тих лилося
Крові – не дай Боже…
- А скажіть, як його звали?
Ми знаємо, може?
- Скільки жив, імен багато, -
Каже ватаг гномів. –
А останні імена
Історикам відомі.
Найостанніше ж ім’я –
Так все людство знає.
Здогадатися неважко,
Я не називаю.
- А цікаво, коли знову
Цей гад буде жити?
- Так живе вже, і при владі,
Й вже почав служити.
- Хто ж це?!
  Але погляд гнома
Холодний, мов лезо:
- Більш нічого не скажу,
Бо я вже тверезий.
А в демона служителів
Без того хватає:
Час від часу якийсь бовдур
Його викликає.
Вічного життя благають,
Слави та багатства…
Він, щоправда, більш нікому
Отак не з’являвся.
Із глибин тих щоб піднятись,
Бути хід повинний.
Та не каються, придурки,
Слугують сумлінно.
- То невже могутній демон
Хід собі не зробить?
- Хід-то є, але нагору
Вийти – не виходить.
Коли храм той розвалили,
Щось таке тут ізробили.
Що конкретно, я не знаю,
Та поки не прокопає
Хтось йому згори дорогу
Й не зніме закляття,
То він вийти і не зможе,
Тож не бійтесь, браття.
  Хлопчики перезирнулись;
Пончик каже: - Знаєте,
Це я втретє вже питаю,
Що ви тут копаєте?
Як не хочете ви нам
Відповідь давати,
То скажіть хоча б собі,
Нащо це копати?
  Гробова запала тиша.
Ватажок пополотнів.
- Йдіть…ідіть відсіль скоріше…
Я вже сам…- прошепотів.
- Ну тоді – на все вам добре,
Нам час на уколи.
- Ну щасти! Не здогадався
Сам би я ніколи, -
Мовив ватажок до себе, -
От іще мудрило.
Якби не оці два лохи –
Рив би всім могилу.
А ще, дурень, похвалявся,
Мудрістю та знанням!
А повівся, як дитина,
Наче лох останній!
  Хлопці, трохи відійшовши,
Назад обернулись.
Бачать – будить ватажок
Гномів, що поснули.
Штурханів дає ногами,
За бороди смиче:
- Піднімайтесь, п’яндилиги,
Гляньте мені в вічі!
Що накоїли ви, гади?!
- А що ми зробили?..
- Ви, сволота, демонові
Новий хід прорили!
Як вам руки не відсохли?!!
- Так ти ж домовлявся…
- Я? Так, справді… Всі ми лохи, -
Зрештою зізнався.
- Не ми, а ти, якщо чесно! –
Буркнув хтось тихенько. –
То що ж нам тепер робити –
Засипать швиденько?
- Не встигнемо… Місяць рили,
Та й закляття знято.
Є у мене одна думка…
Та ви йдіть, хлоп’ята!
Ми самі управимось,
Як самі нашкодили.
В мене й не такі колись
Штукенції виходили.
  Хлопчики й пішли собі,
Вилізли нагору,
Сонечком помилувались
В призахідну пору,
Зайшли вчасно на уколи –
Сестра здивувалась.
Потім швидше до палати,
І спати уклались.
Дід знайомий завітав:
- Вам тут передача.
- Слоник більше не літав?
- Щоб літав – не бачив.
Тільки гупіт під вікном
Щойно роздавався,
Там, здається, за слоном
Загін солдат гнався.
Он вони, ідуть назад,
Слоника волочать…
- Треба у них запитати,
Чого вони хочуть.
  Слоник білий репетує:
- Рятуйте! Вбивають!
Репресують! За погляди
Крамольні хапають!
хулігани зо-о-ру ли-ша-ають!
  Хлопчики перезирнулись:
- Це його – за місто
Наметове! Новий уряд
Почав, мабуть, чистку.
Більш не було ані слова
У палаті сказано,
Та були в одну хвилину
Бинти разом зв’язані,
Ще й подерте простирадло –
У мотузку звили,
Та зашморгом дуже ловко
Слона підчепили.
Слоник, вирвавшись з лабет,
Залетів в палату,
Налякавши страшно діда.
- Спасибі, хлоп’ята!
А то так було жахливо!
- Це за що – за Київ?
- Ні. Вони там пили пиво,
А я закусь виїв.
То вони пообіцяли
Мною закусити,
Алкоголіки нещасні,
І давай ловити.
- Ой, даремно ми втручались, -
Батончик озвався. -
Одержав би по заслугам,
Тоді б начувався.
  І Батончик визирнув
Із вікна палати:
- Ой, вони збираються
Вікно штурмувати!
Біжіть, діду, по підмогу,
Звіть, там, санітарів…
А ти, слонику, лети
Кудись попід хмари.
Ми будемо відбиватись
Мужньо і хоробро.
  Так спровадивши обох,
Сховав гроші добре.
Тільки залишив одну
Двогривневих пачку,
Та ще в діда цигарки
Витяг із заначки,
І жбурнув все те в вікно.
Далі й не дивились,
А потомлені за день,
Спати завалились.
Це вже потім розповість
Дідусь на зорі їм,
Що позвав він санітарів
Із психіатрії,
Що в сусідньому крилі,
Й лікарі прибігли.
На той час іще солдати
Утекти не встигли,
І тому їм довелося
Відповідь давати
На питання: чи слони
Уміють літати.
Ледь в психушку не попали,
Але ляпнув хтось тут,
Що це вони таким чином
Від армії косять.
І тоді їх у частину
Назад геть погнали.
Та не чули того хлопці,
Бо вже міцно спали.
  …Опівночі раптом гуркіт,
Матюки зі сходів!
Хлопчики підскочили,
Тамуючи подих.
- Чув? Неначе щось шуміло
На сходах… Тихіше!
- Тільки не кажи будь ласка,
Що шкребуться миші!
- Добрі мені миші –
Ач як криють матом.
Слухай, де наша труна?
- Забули забрати!
На східцях лишилася,
Куди ти дивився?!
Оце, мабуть, через неї
Хтось перечепився.
А що, коли лікар?!
Отоді ховайся:
Буде завтра нам по шиї,
Вже не сумнівайся!
- Ходімо, поглянемо,
То й не лікар може.
Хтозна, може щось зламав,
То ми домоможем.
  По дорозі каже Пончик:
- Мабуть, страхи марні:
Нащо лікарю вночі
Швендять по лікарні?
- А і справді!
  Підійшли
Хлопчики до сходів;
Дивляться – аж таки лікар,
На великий подив!
Унизу вовтузиться,
Встати намагається,
Та заплутався в халаті,
Тому й матюкається.
Сповз халат, обплутав ноги,
І штани з ним також,
Тим-то встати і не може,
А повзає раком.
Лежить поруч і труна
Догори колесами…
Пончик ахнув, а Батончик
Каже йому весело:
- Ти був правий! Нам за це
Нічого не буде!
- Як не буде! Лікар же!
- Придивися, чудо!
- Йоли-пали! Айболить!
- Важко здогадатись?
Хто опівночі іще
Може тут тинятись?
- Пішли, заберем труну,
Щоб ще хтось не вбився.
  Спустилися. Айболить
З подивом дивився:
- То це ваша домовина?!
- Що гріха таїти –
Наша. Але можемо
Вам її вступити.
Ви ж бо вже того…померли.
То вам там і місце!
  Айболить на ноги скочив,
Що халат аж тріснув.
І, штани тримаючи
Обома руками,
Загорлав, аж задзвеніло
Скло в віконних рамах:
- Стану я в наступну ніч
Володарем світу!
Отоді будете знати,
Як мені хамити!
  Хлопчики перезирнулись:
Все їм стало ясно.
- Ми таких «володарів»
Зустрічали часто,
Як ходили в психлікарню,
Дивитись на психів!
- От як хід готовий буде,
Вас чекає лихо!
Я вже маю вічну славу
І життя без скону.
А в наступну ніч одержу
Світову корону!
- Хто ж вам дасть? – спитав Батончик, -
Як розщедряться вони,
Не забудьте попросити
До корони ще й штани.
  Та й пішли вони в палату,
Взявши домовину.
Айболить лайнувся матом,
Та й утік крізь стіну.
*     *     *
До зорі ще повставали
Наші баламути,
Бо хотіли санітарів
У моргу замкнути.
Тільки як дійшли до моргу,
Зазирнули здуру,
Бачать – йде по коридору
Неясна фігура.
Згорблена, замучена,
З виглядом нещасним,
Ноги ледь переставляє
І зітхає часто.
Пончик шепче: - Глянь-но, привид!
- Чи то мрець піднявся,
Щоби випити водички,
Бо не похмелявся.
- Може, хтось із санітарів
Піднявся попити?
- Легше мертвого підняти,
Ніж їх розбудити!
  А фігура йшла поволі,
З ними порівнялась…
- Здоров’ячка, вовкулако! –
Обоє озвались.
  Той аж смикнувся, підняв
Налякані очі.
- Ти чого не в Києві?
- Більш туди не хочу…-
І квапливо затулив
Ганчіркою шию. –
Повернувся, ну їх к бісу –
Не кров, а помиї:
Алкоголем розбавлена,
Тютюном смерділа,
Ще й якоюсь хімією…
- А що ж твоя мила?
Хоч побачив?
- Та побачив…
Та ще упириця!
Ледве втік, згадати страшно,
Нате, подивіться!
  Та й прибрав ганчірку з шиї.
Хлопчики поблідли:
Вся подерта, поранена,
Сліди зубів видно…
Та й костюм, колись красивий,
Теж був геть подертий.
Сів на східці вовкулака,
Ні живий, ні мертвий.
- Може, лікаря позвати? –
Пончик пропонує.
- Ага, знайди лікаря,
Що мертвих лікує!
- А що? – Пончик усміхнувся
І махнув рукою. -
Є один тут ескулап
В прийомнім покої.
Ото лікар – всіх лікує!
Бо йому із п’яну,
Пацієнт живий чи мертвий –
Все по шарабану.
Є ще лікар Айболить –
Отого б спіймати:
Як сам мертвий, то зуміє
Таких лікувати.
- Айболить, ви кажете?!
Він що – вам зустрівся?!
Я шукав його колись,
Та він десь подівся.
- А навіщо він тобі? –
Батончик питає.
  Той лиш процідив крізь зуби:
- Вб’ю, якщо спіймаю!
- Але ж він уже давно
Просто дух безплотний,
І тобі не знадобиться,
Якщо ти голодний.
- Не у тому, хлопці, справа –
Слід боржок віддати…
Ой, не встигну вже до секти,
Почало світати!
Ну, зараза, ледь не вбила!.. –
За шию схопився. –
А на вигляд ще й красива,
Як я помилився!
Як баран, як лох останній,
Повік не забуду!
І з жінками більше справи
Мати я не буду!
Ні, нема кохання в світі –
Це тепер я знаю…
  Тут дзвінкий почувся голос:
- Я вас скрізь шукаю!
  Санітарка молоденька
У дверях стояла.
- Там вас кличуть на уколи, -
Хлопчикам сказала. –
А ви ось де заховались,
Такі шалапути!
Мабуть, знову захотіли
Чогось устругнути.
- Та ні… Ми що… Ми – нічого…
Ми зайшли провідать
Свого друга.
- А чом в морзі?
- Ну…бо більше ніде…-
Ніяково ляпнув Пончик
І почав вигадувати
Щось вже зовсім несусвітне,
Не хочу і згадувати.
Що за погляди їх друга
Хотіли убити,
Що тяжко поранили
Прокляті бандити!
Що тепер поза законом
Друг їх опинився,
А що в морзі заховався –
Бо сонця боїться.
Санітарка слухала,
Стримуючи подив,
Вовкулака стояв мовчки
І очей не зводив
З санітарки. Й було видно,
Що йому байдуже
Все, крім неї. А Батончик
Хвилювався дуже,
Коли погляд цей помітив:
Він подумав з ляком,
Що всю кров у неї випить
Хоче вовкулака.
- То оце ваш друг? Добридень! –
Дівчина сказала. -
Покажіть-но рани. Боже!
Тут зубами рвали!
  Із торбинки вийняла
Пластир і зеленку,
Обробила всі укуси
На шиї швиденько.
Потім руку простягла.
- Я – Тоня, - сказала.
Той задумавсь: - Ярославом
Колись мене звали.
Але то було давно.
Ви, пробачте, лікар?
- Поки – тільки санітарка,
Що там мого віку?
Щоб лікарем стати,
Треба довго вчиться…
- Комусь треба, а вам – ні,
Бо ви – чарівниця.
  Це сказавши, вовкулака
Пластира знімає,
Та на шиї – лиш зеленка,
А ран вже немає.
Що поробиш – вовкулака!
Рани заживають
Так, що навіть три години
Пройти не встигають.
Та дівча не здивувалось,
А каже: - Ось знову…
Мене вчила прабабуся
Сказать вірне слово…
Та іще багато чому
Змалку научила,
Не хотіла своє вміння
Забирать в могилу.
Та казала: «В місто їдь,
На лікаря вчися,
Так тобі моє уміння
Дуже пригодиться»
Я й поїхала – та ба,
Не хватило грошей,
Аби дати хабара,
Гуляйте, хороші!
Та я сподіваюсь
Грошей підкопити,
Не на цей рік, то на інший,
Усе ж поступити.
  Вовкулака тоді каже:
- Без грошей нікуди!
Але дар, такий як ваш,
Без діла не буде.
А от я колись учився,
Мріяв щось відкрити,
Мріяв слави досягнути
Й людям послужити.
Та й відкрив…
  Обидва сіли на порозі моргу.
Пончик правду розповісти
Вважав своїм боргом.
Та й Батончик нервувався –
Не сталося б лиха!
Спробував усістися
Поміж ними тихо,
Та схопив від санітарки
Штурхана міцного:
- Вам уколи час робити! –
Промовила строго.
  Тоді Пончик вовкулаку
В бік відвів і каже:
- Якщо скривдиш ти цю дівку –
Будеш бідний, враже!
  Той нітрохи не образивсь,
Мовив тихо й твердо:
- Та я сам за неї можу
На шматки роздерти!
Я твої переживання
Цілком розумію,
Та, повір, сказати правду
Я їй сам зумію.
Хай сама тоді розсудить,
Як скаже, так буде.
  І повірив хлопчик щиро
Сказаному слову.
Вовкулака повернувся
До дівчини знову.
Та й ведуть розмову далі.
(Санітарка клята
Все ж прогнала на уколи
Цікавих хлоп’яток)
Ті пішли, усе зробили,
Знов до моргу поспішили.
По дорозі медсестричку
Молоду зустріли:
- О, це ж наші хулігани,
Пончик і Батончик!
Ви Тоньку не бачили?
- В морзі ляси точить!
З вовкулакою!
- Нечеми!
Нічого робити!
Ну, не знаєте – сказали б,
А вони – хамити!
  Та були уже далеко
І цього не чули.
До моргу наблизившись,
В шпарку зазирнули.
Ні, не сталося біди –
Сидять, розмовляють,
І – це видно навіть в шпарку,
В обох очі сяють.
Санітарка щось казала
Про свою сусідку,
Що її агітувала
Вступить в секту «Свідків»
Аж підскочив вовкулака:
- То погана секта!
Вона рай всім обіцяє,
А веде до пекла!
Та до того ж небезпечна,
Хто-хто, а я знаю:
Я бував там…
- Де – у пеклі,
Чи в сектантськім раї?
  Вовкулака усміхнувся
І сказав спокійно:
- Там і там. Тому даю
Гарантію подвійну.
- А на кого ви учились?
- На лікаря також,
Не випало.
- А чому?
- Бо я – вовкулака.
  Думали – вона зомліє,
Або – що підскочить,
А у дівчини сльозами
Сповнилися очі.
Подивилася в обличчя,
За плечі схопила:
- І яка (погане слово)
Таке сотворила?!
Хто?! Коли?! Приб’ю собаку! –
І заголосила
Так, що п’яних санітарів
Мало не збудила.
Та раптово вгамувалась
І питає: - Як це сталось?
- У кінці двадцятих років
Я сюди приїхав…
(Хлопці чули все, хоча
Говорилось тихо)
Приїхав на практику –
Був тоді студентом.
Один лікар каже: «Хочеш
Бути асистентом?
Предстоїть важливий дослід
З продовження віку
Людського… Ми відкриття
Зробимо велике!»
Та я й згодився, дурний –
Мріяв щось відкрити
І у розвитку науки
Слід свій залишити.
То був лікар Айболить…
Він мене відправив
У бесідку – там, під дубом,
І досліди ставив
На мені – не опишу,
Їх було багато,
Всі невдалі. А останній –
Видно результата.
  Дівчина вжахнулася:
- Чи ж вас не шукали?
- То ж було за Сталінщини,
Люди пропадали.
Потім я від нього втік,
А його схопили
Серед ночі, а удень
Бесідку спалили.
Та все не вгамується,
Привидом тут бродить…
- Не вгамується: ще й досі
Досліди проводить! –
І розповіла події
Пам’ятної ночі:
- А тепер ще якусь погань
Викликати хоче
Цеї ночі. Так мені
Хлопчики казали:
Вони там, у підземеллі,
Із кимсь розмовляли.
- Та ви що?! Його негайно
Треба зупинити!
Де ті хлопці швендяють –
Треба щось робити.
  Санітарка встала,
Сльози витирали,
І не озираючись,
Геть попрямувала.
- Що ж, прощайте..
- Ще чого! Зараз повернуся.
І не здумайте втекти,
А то розізлюся!
  Підкралася до виходу,
Двері розчинила
І Пончика з Батончиком
За шкірку вхопила.
- От, - сказала, - і вони!
А тепер ходімо,
Пошукаєм ваших гномів,
Поговорим з ними.

…Тихо, темно в підземеллі,
Все немов завмерло.
Ідуть мовчки четверо –
Кроки тиша стерла.
Врешті Пончик не витримав:
- Шурхотіли б миші,
Або пацюки – і то
Було б веселіше!
Чи хоча б оте страшидло,
Олє, блін, Лукойє –
А то віє могилою
Від цього спокою!
  В підземеллі, де в’язниця,
Де були раніше,
Також порожньо і тихо.
Це було ще гірше.
Не застали там нікого –
Камери порожні.
(Хлопчики, щоб перевірить,
Зазирали в кожну)
Навіть тих домовиків,
Що весілля грали,
Не було, лиш папірці
На полу лежали.
Навіть упирів немає –
Вовкулаці шкода.
Тільки карт валяється
Краплена колода.
Не було і Пушкіна,
На столі – записка:
«Коли жити хочете –
На підходьте близько!»
Без пояснень, і писалось
В поспіху неначе.
Тут же зламане перо
Валялось гусяче.
(Втім, поспішність Пушкіна
Можна пояснити.
Мабуть, знову біг кудись
Кран за кимсь закрити)
У скелета, що на вході,
Розпитать бажали –
Так і його не було,
Лиш пляшка стояла.
- Мабуть, про оте страхіття
Хтось їх повідомив, -
Мовив Пончик. – То й втекли.
Ходімо до гномів.
  Та і в гном’ячих ходах
Панувала тиша.
Так шукали і горлали,
Допоки не вийшов
Гном один назустріч їм.
- Ой, ну слава Богу!
А то все шукаємо,
Немає нікого!
  Гномик каже: - Тихо ви!
В нас зустріч важлива.
- Де ватаг ваш?
- Його бачить
Зараз неможливо:
Ми повинні виправити
Те, що натворили.
Ви ж бо знаєте й самі,
Що ми тут прорили.
Ще й зняли закляття давнє,
От ще ідіоти!
Так що нам цієї ночі
Хватило роботи.
Устругнули одну штуку.
Наш ватаг завзятий
Це придумав.
- А яку?
- Не велів казати!
Ми цей хід копали місяць,
За день не закласти.
Тож закляття треба знову
На нього накласти.
Та ніхто його не знає,
Бо складна це штука.
І ми, щоб порадитись,
Викликаєм Духа.
- Ой, цікаво!
- А кого?
- Можна подивитись?
- Непосвяченим – не можна!
- А як посвятитись?
  Й перш, ніж гномик відповів
На дурне питання,
Хлопці шаснули повз нього
У печери дальні.
- Стійте, дурні! – і утрьох
Навздогін погнали.
Хлопчики спинились біля
Великої зали.
Тай завмерли. На підлозі
Горіло багаття.
Гноми щось тягли протяжно,
Мабуть, що закляття.
Ватажок кидав в вогонь
Корінці та трави.
Ось постала над багаттям
Золота заграва,
І з заграви проступили
Лінії фігури
У одязі дуже дивнім.
Поглянув похмуро
Цей примарний чоловік,
Та й каже: - Ну, знаєш!
Ти вже втретє за цей тиждень
Мене викликаєш!
У минулий раз забули,
Куди чарки діли –
Я шукати їм повинен!
- Ні, тепер по ділу!
По важливому!
- Напевне,
Ще шукати й пляшку?!
  Тут Батончик не витримав:
- Не зітхайте тяжко!
Усміхніться, не сумуйте,
Сонечку радійте!
Всі напасті минаються.
На краще надійтесь!
  Дух поглянув в його бік:
- А то що за лохи?!
- Сам ти лох! – образивсь Пончик. –
Думав би хоч трохи.
  Гноми з ляку повтягали
Голови у плечі:
Чи дух не образиться
За подібні речі?
Але той зареготав:
- Поважаю сміливих! –
І додав вже весело: -
Ну, що в вас за діло там?
  Неслухняним язиком
Розповів, як було, гном.
- Ти навчи нас, жрець великий,
Закляття накласти,
Як колись ти це зробив,
Бо – усім пропасти!
Древній жрець на ватажка
Пильно подивився,
Й каже:
- Добре! Вийдіть всі,
Ти один лишися!
…За годину вийшов гном:
- Готове закляття!
- То він тепер не вилізе?
- Надіймося, браття.
- Хто ж це був?
- Той самий жрець,
Що в давнину сиву
Керував роботою,
Як цей храм зносили,
Він це місце і закляв.
Тим-то я його й позвав.
Передав він вам, до речі –
Ні пера, ні пуху!
А тобі, дівко, окремо:
Не падати духом!
  Та задумавшись стояла,
Й мов до себе, проказала:
- Древній жрець? Що ж, бути може,
Але так на батька схожий…
*     *     *
Ясний день на дворі сяє,
І нічні страхіття
Видаються вигадками
Під сонечком літнім.
Хлопці на вікні сиділи,
Цукерки жували,
А як слоник пролітав,
То й в нього жбурляли.
Він їх на льоту ловив,
На льоту ж таки і їв,
І скоріш назад летів.
Тих цукерок їм багато
Нині принесли в палату,
Скинулись всім персоналом,
І купили їх – навалом,
Добрі після коньяку,
Мали вигоду таку:
Поки ті цукерки точать,
Хоч по сходах не тупочуть,
І нічого не творять.
То вони собі й сидять,
Чують, як бджілки гудять,
В парку пташечки співають,
Звідкись пісня долинає,
Всі відпочивають хворі –
Пусто й тихо в коридорі.
Потім чуть – підлогу миють,
Тихо заспівали.
Голос Тоні-санітарки
Хлопчики впізнали.
Спів веселий увірвався,
Інший голос обізвався:
- Де ж ти вранці запропала?
Я кругом тебе шукала.
- Ой, Мариночко, це ти?
Та…була робота…
- Ач, як весело співаєш,
Мабуть, є охота!
- Просто гарно на душі, -
Тоня усміхалась.
- Слухай, Тонько, що з тобою,
Ти не закохалась?!
- Може, й так, - і знов за швабру
Дівчина взялася,
І тихенько пісенька
Її полилася.
- Здогадуюсь, оці двоє
Щось мені патякали.
- Що ж?
- А що ти цілувалась
В морзі з вовкулакою.
- Цілувалась?! Ну й шизня!
Ти мені не віриш!
Зараз всім підеш розплещеш,
Он як зуби шкіриш.
Так! Це правда – цілувалась.
Так! Це правда – закохалась.
І, якщо запропонує,
Заміж без розмов піду я!
  Подружка отетеріла:
- Тонько, ти чого, здуріла?!
Він же мертвий!
- Він не-мертвий!
Тобі зрозуміло?
- І де ти його знайшла?
В морзі пострічала.
- Нащо ти туди ходила?
- Пончиків шукала.
- Та вони ж живі!
- Я знаю.
- І усе ж пішла?!
Та ти з глузду з’їхала!
- Ні, така й була.
- І що – справді вовкулака?
- Так, я точно знаю.
- З іклами?
- Не бачила,
Та, напевно ж, має…
Так, так! Має – здоровенні!
Й кажанячи крила.
Я тільки побачила –
Зразу полюбила!
- Він же кров п’є!
- Ну то й що –
Аби не горілку!
- Та ти вигадала все! –
Скрикнула Маринка. –
А я й вуха розвісила,
Побрехенькам повірила.
Адже і дитина знає –
Вовкулаків не буває!
- Не буває, кажеш?
Чого ж причепилася?
Тобі хтось щось ляпнув здуру,
А ти і купилася!
  Та образилась, пішла,
І запала тиша.
Двері хлопчики труною
Підперли скоріше.
Боялися – дасть по шиї,
Що все розказали.
А вона підлогу мила
Й пісеньку співала.
*     *     *
Сонце тільки закотилось –
Візитери заявились:
Буратіно з Колобком,
Чинно всілися рядком.
Буратіно був у масці,
Колобок – в німецькій касці.
Видно, що після двобою
Чи дуелі чергової.
Принесли їм ще цукерок,
Та згущенки банку,
Та ще й радіоприймач
Дістали наостанку.
Хлопчики приймач вмикали –
Там новини передали,
Що прем’єрша – оте чудо –
Із візитом в місті буде,
Й навістить обов’язково
Інтернат, лікарню й школу.
- Ой, це треба Вовкулаці
Негайно сказати,
Щоб із моргу не надумав
Носа висувати!
Це ж його так звана «мила»
Замалим його не вбила.
  Ще в новинах передали –
Маніяка упіймали.
Він по місту ввечері
В сутінках блукав,
І жахливим виглядом
Всіх людей лякав.
Затриманий говорить,
Що він лікар Айболить.
І укол ніяк не можуть
Заспокійливий зробить,
Бо тверда занадто шкіра –
Всі шприці ламаються.
Направили в психлікарню,
Хай там розбираються.
«Перевертнів у погонах»
Заарештували,
І усіх, хто ще причетний,
Спіймать обіцяли.
Хлопчики перезирнулись:
- Вовкулака! – та й запнулись.
Знали – треба попередить.
  Потім передали:
З військової бази
Дві зенітки вкрали.
Невідомих злодіїв
Так і не спіймали.
Далі музика пішла.
Батончик питає:
- Що в вас, знов дуель була?
- Та була…- зітхають.
- Через що?
- Цей Колобок
Базіканням змучив!
Через річку!
- Й хто кого?
Ні один не влучив.
- А на чому ж ви стрілялись?
На базуках знову?
- На зенітках! – Колобок
Взяв нарешті слово. –
Я по «джипові» попав,
Що був на стоянці,
А цей дурень – по мосту,
Що відкрили вранці.
- То, можливо, вас шукають?
- А як же, шукають
Тих, хто вкрав оті зенітки.
Що це ми – не знають.
- То за що ви завелись?
Буратіно каже:
- Цей придурок сам двох слів
У риму не зв’яже!
Зате бігає за мною –
Га-ла-ла, га-ла-ла,
Не дає мені спокою –
Га-ла-ла, га-ла-ла.
Нічого розумного
Не сказав,
Та мій настрій поетичний
Зіпсував.
Врешті змовк, улігся спати –
Я зрадів,
І свій вірш заримувати
Все ж зумів.
Тоді я по зошит кинувсь –
Записать,
А на ньому ця скотина
Вляглась спать!
Я штурнув його, звичайно,
Він упав,
Та весь зошит жиром наскрізь
Пропитав.
Вже не можна там нічого
Записать.
Так забув я вірша свого,
Й не згадать.
  І хлопці сплакнули, почувши ці речі,
І стало до болю їм жаль Буратіно.
Дістав тоді Пончик з кишені п’ятірку –
Пом’яту, зіжмакану, в плямах олії,
І наштрикнув Буратіні на носа.
- Держи ось, купи собі
Зошит новий.
І файла, тоді йому
Жир не страшний!
  Колобок, від сміху синій,
Вигукнув: - Ну, ти – чекіст!
Йди працюй у магазині,
Чеки настромлюй на ніс!
- Ах ти, варнякало пустопорожнє!
Я тобі кляпа куплю на ці гроші!
А у вас як справи, хлопці?
  Мовив Пончик: - Знаємо,
Що вночі щось станеться –
Часу-ікс чекаємо.
  І переповів події,
Нам уже відомі:
Про лікаря Айболитя,
Демона і гномів.
Буратіно з Колобком
Слухали уважно.
Дослухавши, Буратіно
Відповів поважно:
- На закляття вся надія,
Ми тут не зарадимо.
Опівночі вийдем, глянем –
Може чим завадимо.
- Ти стромлять свій довгий ніс
Знов кудись зібрався?
То дивися, ще прищемлять! –
Колобок озвався.
- Якби довгий твій язик
Та ще прищемили!
Він-бо довший за мій ніс.
- Ну – такий зробили.
  Так і теревенили,
Цукерки жували…
А між тим уже на небі
Зорі висипали.

От уже і північ скоро…
- Ну, чого, ходімо?
- Що ж, пішли, - і Колобок
Почалапав з ними.
Натягли шнура на сходах,
В тім місці, де темно.
Це для привида – дурниці,
Та все ж неприємно.
Колобок-базікало
Їм розповідає,
Що так тільки матюкливих
Гномів викликають.
Мовляв, треба натягти
Міцненьку мотузку,
Та поставити за нею
Хорошу закуску.
Або і горілки чарку,
Та гнома позвати –
То він прийде, спотикнеться
Й буде гнути мати.
Пончик мовив добродушно:
- Що ж, ти кажеш дуже слушно,
Тільки прийде замість гнома
Айболить, як нам відомо.
Щодо решти – тут ти правий,
Буде мати гнуть на славу.
  Хлопчик двері відчинив,
Вийшли всі назовні.
Тиша навкруги стоїть,
Світить місяць вповні.
Темна виситься лікарня,
Усі вікна чорні,
Тільки тьмаво блимають
Лампи коридорні.
Та крило, що йде під знос,
Навпроти темніє.
Там все чорно – ні вогника,
Аж пусткою віє.
І куди тепер іти?
Де це може статись?
Вирішили поки що
Поблизу сховатись.
За порожнім постаментом,
У траві високій
Заховались, та й чекають
Тих зловісних кроків.
Та хоча вони й чекали,
Хоч про все і знали,
Та все ж те, що відбулося,
Так їх налякало!
Буратіно раптом скрикнув:
- Ззаду, оберніться!
  Обернулися – а там
Казна-що твориться:
У порожньому крилі
Вікна засвітились
Всі яскраво, і на них
Фіранки з’явились.
В старім морзі покинутім
Рухались фігури,
І одна була вельми
Знайомої статури.
Ліфт старий – це було видно –
Поїхав нагору.
А фігури прямували
Вздовж по коридору.
Все ближче до виходу
Рухались зловісно…
Пончик сім нарахував,
А Батончик вісім.
Раптом все осяялося
Промінням примарним,
Світ почав мінятися,
Як у сні кошмарнім.
Зник новий лікарні корпус
І дерева в парку,
Залишився тільки дуб
Та ворота-арка.
В сяйві фіолетовім
Ішли далі зміни:
За лікарнею димились
Ще якісь руїни.
Літаки шугали в небі
З чорними хрестами,
І стояв чорнющий дим
Попід небесами…
Ось нема вже того диму,
Цілі всі будинки,
І бесідка попід дубом,
Мов з казки хатинка:
Невеличка, різьблена,
На замок закрита,
А віконце в ній навіщось
Дошками забито…
Далі світ почав так швидко
На очах мінитись,
Що вже хлопці не встигали
Як слід роздивитись:
То будівлі, то руїни,
Пустки та пожежі.
Потім витяглись угору
Старовинні вежі,
Міццю дихали, величні,
Але швидко щезли.
А тоді… Тоді споруда
Звелась величезна!
Дивної архітектури,
Із п’ятьма кутами,
Та ще вкрита золотом –
Цілими листами.
Вхід чорніє – величезний –
За десяток кроків
Від хлопчиків. А позаду –
Сходини широкі.
На тім місці, де стояв
П’єдестал порожній,
Там лежить гранітний камінь,
На жертовник схожий.
А споруда та примарна
Вражає розмахом:
Темні хмари пропливають
Врівень з її дахом!..
Хлопці бачили в кіно
Башти й хмарочоси,
Але розмірів подібних
Не стрічали досі.
Не мінялось більш нічого,
Все немов застигло,
Але навіть оговтатись
Хлопчики не встигли.
Вийшов раптом Айболить
Із дверей споруди,
За ним шестеро людей.
(Якщо справді люди)
Дивне сіре убрання
З пітьмою зливалось,
За тонкими каптурами
Обличчя ховались.
Ішли плавно, мов пливли –
Ніг також не видно,
І в кожного – дві собаки,
Чорні страховидла.
Схожі трішечки на догів,
Та великі й сильні,
Очі в них горять вогнем
І дивляться пильно.
В них читалась зла насмішка
Й несобачий розум.
Хлопчиків немов по спині
Обдало морозом.
Та на хлопців не звернули
Жодної уваги,
Грізно крокували мимо,
Сповнені поваги.
До жертовника дійшли,
Кругом нього стали,
Айболить змахнув рукою,
І усі пропали.
Зник і світ примарний,
Знов стоїть лікарня.
У порожньому крилі
Уже згасло світло,
Тільки в морзі щось світиться,
Тіні в вікнах видно,
Що прямують до виходу.
Хлопці підхопились,
І від п’єдесталу далі
У кущі ушились.
П’єдестал жертовником
Досі їм здавався.
А в кущах було затісно:
Там ще й слон сховався.
Був відважний білий слоник
Готовий до бою,
Він боксерську рукавицю
Притяг із собою
І на хобот начепив.
Легко здогадатись –
Цей так просто не збирався
Із життям прощатись!
Колобок поправив каску,
Буратіно – свою маску,
А Пончик з Батончиком
По дрючку зламали
Й розминалися, наскільки
Кущі дозволяли.
Колобок промовив: - Чим ми
Не загін спецназу?
  Буратіно йому: - Тихо!
Помітять одразу!
  Всі затихли, причаїлись.
Двері моргу відчинились…
Ось він – лікар Айболить
Чорним привидом стоїть.
Поруч – гном якийсь старий,
Геть потворний і бридкий,
На таку гидку істоту
Просто плюнути охота.
Був він хлопцям незнайомий –
Не бачили серед гномів.
Слідом ті «собаководи»
Зі своїми псами.
Підійшли до п’єдесталу,
Кругом нього стали.
Айболить змахнув руками,
Гном щось тихо проказав –
П’єдестал в пітьмі засяяв.
Доктор мовив: - Час настав!
Заживемо вічну владу,
І життя, і славу!
Ляже світ до наших ніг
У цю ніч криваву!
В тіло я тепер ввійду,
Хоч я і безплотний дух!
  Колобок мовчав, тримався,
Тільки врешті-решт зірвався:
- Хоч ти і безплотний дух,
Але ти останній лох!
- От нездара! Знов не в риму! –
Вирвалось у Буратіно. –
Щоб ти знав, до слова «дух»
Більш римується «лопух».
  Айболить урвав промову:
- Це ще хто там лається?
Ось ви де, старі знайомі!
Ви тут, виявляється.
У палаті вас шукали –
Думали, ви повтікали.
Та від мене не втекти!
Я вас можу скрізь знайти.
Випала вам честь велика –
Бачити сьогодні,
Яку викличу я силу
Із глибин безодні!
  Буратіно налякався,
Пончик знічено мовчав,
Слів Батончик не знаходив,
Колобок же не вгавав:
- Матюкливого ти гнома
Викличеш, та й тільки!
В тебе, бачу, є один,
То потрібно скільки?
Хоч ти і безплотний дух,
Та останній ти лопух!
Чуєш мене, Буратіно?
Я уже поправив риму!
  Розсердився Айболить:
- А, то ви – мені хамить?!
Володарю світу…майже!
В підземеллі посидіть!
Вам і звідти буде видно
Все в віконце, діти.
А я потім придумаю,
Що з вами робити.
  Ті, що привели собак,
Хлопців оточили,
І кудись їх понесла
Невідома сила.
Потемніло у очах,
Свідомість згасала,
І вже далі більш нічого
Не запам’ятали.
Отямились в підземеллі.
Маленька кімната,
Віконце під стелею,
А на ньому ґрати.
І виходило віконце,
Темне та маленьке,
Якраз на той п’єдестал,
Він стояв близенько.
Скло в пилюці й павутинні
Висадили зразу,
Та крізь ґрати, як на гріх,
Жоден не пролазив.
- А чого нас у цей льох
Посадили вчотирьох?
Де наш слон? – спитав Батончик.
- Так, цікава тема:
Чи він втік (хоч це навряд),
Чи сидить окремо?
- Так чи так, а я не вірю,
Що пішов на зраду!
…Коли хлопців захопили,
Слон стояв позаду.
В гарній позі, непорушно,
Ще й піднявши ніжку,
Вдавав з себе статую
На краю доріжки.
Гордо хобота задер,
Напнув вуха віялом…
Скажете – ідіотизм?
А усе ж подіяло!
Не помітили слона
Навіть ті собаки,
І тепер він готувався
Всерйоз до атаки.
…А віконце височенько,
Знизу не дістати.
Щоби визирнути, хлопці
Вчепились за ґрати
Та й повисли. Айболить
Стояв трохи далі,
Гном старезний малював
Щось на п’єдесталі,
Якісь лінії, узори,
Зірки, пентаграми,
Писав невідомими
Давніми значками.
П’єдестал «собаководи»
Колом оточили,
Та й стояли непорушно –
Пси протяжно вили.
Гном нарешті дописав.
Руки Айболить здійняв,
Повернувсь до п’єдесталу,
На розпів читати став:
- О великий і могутній…
Раптом бачить – слон летить!
На хоботі рукавиця,
І страшенно грізний вид.
Як заліпить зльоту в ріпу!
Той відскочить не успів,
Полетів в кущі шипшини.
Слоник радісно сурмив.
Та в боксерській рукавиці
На хоботі – звук такий,
Мов на кішку наступили.
Слоник знов рвонув у бій:
Кинувсь гнома духопелить…
Хлопці реготали
І, не втримавшись на ґратах,
На підлогу впали.
- О великий і могутній
Слонику Гуп-Гупе! –
Кричав Пончик, вилазячи
З-під «малої купи».
  Відчинились двері –
Слона заштовхали,
Ще йому й на вузол
Хобот зав’язали.
Колобок хихикнув:
- Ну що, влип, очкарик?
- Ні, очкарик по кущах
Шукає окуляри.
- Не знайшов ще й досі?
– Ні! Та я точно бачив,
Що від окулярів дужка
Відлетіла наче.
  Підсадили Колобка,
Той вхопивсь за ґрати,
І зумів на підвіконня
Ще й ногами стати.
- Ну, що ти там бачиш?
- Стоїть, ремонтує,
А той гном чогось шепоче,
Напевне, чаклує.
Та ні те, ні інше
Не допомагає:
Як він дужку не чіпляє,
Вона відлітає.
Ой-ой-ой! Держіть, не можу! –
Колобок звалився,
І з реготом по підлозі
В куток покотився.
Слоник хобот розв’язав,
Підлетів і – теж упав,
Та на пару з Колобком
В кутку реготали:
- Вони йому окуляри
Скотчем прив’язали!
  Хлопці визирнули – справді:
Їх хрест-навхрест, косо,
Приліпили до обличчя,
Та іще й до носа.
Відсміявшись, Колобка
Знову підсадили.
А тим часом Айболить
Узявся за діло:
- О великий і могутній…
  Колобок озвався:
- Глянь скоріше, слон летить!
  Той заозирався.
Не побачивши слона,
Вилаявся матом,
Після чого довелося
Знову починати.
Айболить:
- О великий і могутній
Повелителю світів…
Колобок:
- Зачекай, його немає,
До сортиру полетів!
Айболить:
- Ти, варнякало, закрийся,
Бо буде погано!
Колобок:
- Буде, як ЙОГО взивати
Варнякалом станеш.
Айболить:
- Ой, і справді… Володарю,
Ви мене пробачте,
То я зовсім не до вас…
Колобок:
- Він ще й бреше, бачте!
Айболить:
- О великий і могутній
Повелителю світів!
Ти яви нам…
Колобок:
- Свою пику,
Бо цей бовдур так схотів!
Айболить:
- Як ще ляпнеш щось – уб’ю!
Колобок:
- Нащо ж викликаєш?
То звеш повелителем,
То грозиш, то лаєш!
Айболить (бурмоче про себе):
- Розібрався б я з тобою,
Та зараз не можна:
Поки знаки силу мають,
Дорога мить кожна!
А то жди, коли планети
Знову так зійдуться,
І коли помічники
Отакі знайдуться!
  Гном промовив: - Починай,
Час же не чекає!
  Колобок кричить: - Диви,
Воно ще й розмовляє!
  Гном у той бік повернувся,
Глянув в очі, усміхнувся,
І в бідного Колобка
Заціпило язика:
Тик та мик – сказать не може.
  Буратіно скрикнув: - Боже!
Колобочку ти мій милий,
Що вони тобі зробили?!
  Слон, що бачив все в вікно,
Каже: - Той бридкучий гном
Колобка зачарував,
Щоб він їм не заважав.
  Айболить тим часом знову
Розпочав свою промову:
- О великий…і могутній…
Повелителю…теє…світів…-
Він щоразу озирався
І все паузи робив.
Видно, нових капостей
Колобка боявся.
  А тим часом Колобок,
Хоч як намагався,
А не міг сказати й слова,
Тільки мукав, як корова.
На очах блищали сльози,
В Буратіни також;
Що там – навіть білий слоник
Мало не заплакав.
Підлетів він до вікна,
Дметься, ґрати розгина,
Та нічого не подіє –
Сидять міцно, кляті…
Айболить тим часом діє:
Читає закляття.
От він крикнув слово дивне
Та змахнув руками –
Ударила блискавка
І розверзлась яма.
Поруч із тим п’єдесталом,
Не дуже широка,
Та мабуть же глибочезна –
Скільки бачить око.
Айболить читає далі,
Когось викликає…
Білий слон униз спустився:
- Хлопці, він горлає
Щось про жертву! Чи не нас
Надумав приносить?!
От би пхнуть його в ту яму,
Нехай не голосить…
  Всі підскочили, повисли,
В вікно позирають:
Щезли ті, у каптурах,
Лиш пси завивають.
- Прийми жертви свіжу кров,
Та дай мені силу! –
Кричав лікар, дивлячись
В темну ту могилу,
Та й затнувся – забув слово.
Мабуть, було складно.
- Не спиняйся, говори! –
Гном промовив владно.
- От спасибі! – Колобок
Усміхнувсть про себе. –
Матюкливий гном, прийди! –
Так казати треба!
Мабуть, ти забув слова?
Так ця фраза не нова!
  Гном у той бік повернувся,
Але Колобок пригнувся,
В вікно дулю показав,
Хлопців збивши, вниз упав.
- Колобочку! Слава Богу!
Ти знов забалакав!
  Раптом двері з тріском впали –
Стоїть вовкулака:
- Ось ви де! А я, як дурень,
Нагорі шукаю…-
Глянув у вікно: - Ой лихо!
Уже викликає!
Так, це він – знайома пика…
Ох, не бачити б довіку!
Ви ідіть, шукайте гномів,
Треба щось робити.
А я вийду і хоч якось
Спробую спинити!
  Колобок в вікно поглянув
І сказав зловтішно:
- Я роблю це вже довгенько
І вельми успішно.
- Ну, біжіть. Як не вернуся –
Злом не поминайте,
А як Тоню зустрінете,
Привіт передайте.
  І всі п’ятеро юрбою
З підземелля змились…
А тим часом нагорі
Отаке робилось:
Айболить, забувши слово,
(Як тут не забути!)
Річ свою почав ізнову –
Бубонів ледь чути.
Озирався на вікно –
Все йому здавалось,
Що там хлопці дражнилися
І з нього сміялись.
(Хоч їх там вже не було)
Зрештою промовив:
- Ти прими невинну жертву,
Випий її крові! –
Та й подав рукою знак.
Із дверей підвалу
Ті, що привели собак,
Колом виступали.
А у центрі того кола
Ішла, як сновида,
Дівчина, серпанком вкрита,
Обличчя не видно.
Айболить, здійнявши руки,
Проспівав щось – ну і звуки!
Мов кота тягли за хвіст,
Водночас закривши ніс.
Потім скальпеля дістав,
З дівчини серпанка зняв…
Та стояла, наче спала,
Чи як під гіпнозом:
Очі дивляться в нікуди,
Потьмарився розум.
Доктор скальпеля підняв…
- Тоня?!! От собака! –
Чорним демоном з кущів
Метнувсь вовкулака,
І ударом блискавичним
Айболитя з ніг звалив…
Той схопився рухом звичним,
Навіть скальпель не впустив.
Держачи напоготові,
Відступив назад на крок:
- Ти?! Живий ще, упирюка?!
То сьогодні вийде строк!
- Вийде твій! – і вовкулака
Знову кинувся в атаку.
Але доктор не здавався:
Вміло й спритно захищався,
Сам встигав атакувати,
Прагнув скальпелем дістати…
Втім, і вовкулака
Бивсь також уміло.
Йому лють (чи щось іще)
Додавала сили.
Притис врешті Айболитя
Він до п’єдесталу –
І всі сяючі значки
Враз згасати стали.
І тоді той гном, що досі
Стояв, не втручався,
Знак зробив «собаководам»,
Сам вперед подався.
Вони коло розімкнули
І на виручку рвонули.
Вовкулака це побачив,
Кинув Айболитя
І ногою як заліпить –
Ні, не тих бандитів,
А гнома бридкучого,
Котрий був найближче…
…Птахи високо літають,
Гном летів ще вище.
І куди він залетів –
Ніхто не дивився.
(Та, здається, дзенькіт скла
Звідкись доносився)
Ті, що в каптурах, спинились,
Каптурі відкинули,
Кругом себе роздивились,
І одразу згинули.
Розчинилися в повітрі,
Не лишивши й диму…
То, напевне, гном якусь
Владу мав над ними.
  Бачили усе це хлопці
Із дверей підвалу.
Вони гномів не знайшли,
Та і не шукали.
Санітарка закричала,
Бігти кинулась, упала…
Та спасибі Буратіно –
Поміг встати, чин по чину.
Та відвів у закуток,
Щоб ворог не бачив.
А вже там їй Колобок
Усе розтовкмачив.
  Айболить до вовкулаки
Зрештою озвався:
- Ти не знаєш, недоумок,
Із ким ти зв’язався!
  Скинув порухом одним
Білого халата,
І постала перед ними
Потвора крилата.
І обличчя теж змінилось,
На людське не схоже,
А як крила ще розправив –
Жах, помилуй Боже!
Підняв скальпель, націлився,
У повітря звився…
Вовкулака зневажливо
На нього дивився:
- Тю, знайшов, чим дивувати!
Так дітей малих лякати! –
На собі рвонув сорочку,
Й крила теж розправив…
- Я подібних дослідів
На тобі не ставив! –
Здивувався Айболить.
І, обравши слушну мить,
Кинувся зі скальпелем,
Той відскочив спритно…
Смертний бій продовжувався
Тепер у повітрі:
На тлі неба темно-синім
Дві жахливі чорні тіні
То в боки металися,
То в клубок спліталися,
То шугали попід хмари,
То землі торкались,
Та від ями й п’єдесталу
Все ж не віддалялись.
В когось черевик злетів –
Просто в яму просвистів,
Потім впали окуляри –
Теж туди, йому до пари.
Тут забули страх хлоп’ята,
Дружно розсміялися,
І давай туди жбурляти
Все, що попадалося.
На собак, що нерухомо
Край ями сиділи.
І уваги не звертали,
Кидали щосили.
Слоник здуру Колобка
Ледь туди не кинув,
Добре, що його спіймав
Вірний Буратіно.
А у небі бій точився
Жорстокий та грізний.
Врешті Айболить зловчився
І руку порізав
Вовкулаці скальпелем.
Той затиснув рану,
Однак кров між пальцями
Бігла невблаганно,
Як на гріх, на п’єдестал
Кілька крапель впало…
Спалахнула блискавка,
Значки запалали,
Щось внизу заворушилось,
Холодом повіяло
І здригнулася земля.
- Справдилось! Подіяло! –
Загорланив Айболить
Урочисто й радо.
Та одержав у ту ж мить
Копняка іззаду,
Від чого зверзився вниз,
На голови дітям.
(Буратіно з нього ніс
Потім ледве витяг)
Айболить відкинув всіх,
Щоб не заважали,
Розпростерся на землі
Біля п’єдесталу…
- О мій повелителю,
Даруй мені силу!..
  Вовкулака теж спустився,
Заховавши крила.
Тоня кинулась до нього,
Руку зав’язала,
Бо глибока була рана,
Кров не зупинялась.
І стояли всі, завмерши,
На яму дивились.
Із глибин її все ближче
Звуки доносились,
Мов щось звідти піднімалось
Страшне та велике.
Таких моторошних звуків
Не чули одвіку.
Жах, ще гірший, аніж холод,
Скував усе тіло.
Що там – навіть в Айболитя
Зуби цокотіли.
В голові його дубовій
Ворухнулась думка:
«Що, коли…» - та й розтяглася,
Як жувальна гумка.
Ну, не звик він думати!
Та йшлось до такого:
Що, як демон з’явиться,
Та не дасть нічого!
Переступить, та й піде,
Ще й прибити може:
Все-таки нечиста сила,
А не янгол Божий.
Усі ж інші навіть з місця
Зрушити боялись,
А оте з глибин страхіття
Усе піднімалось,
Шум все більше наростав,
Аж заклало вуха…
Раптом інший звук хлоп’ятам
Долинув до слуху.
Ніби плюскотіла річка,
Чи струмочок невеличкий.
Невеличкий, та стрімкий,
Схожий на потік гірський.
Наростав тепер цей плюскіт,
А той звук – заткнувся.
Зрештою могутній клекіт
З-під землі почувся,
Схожий (ви мене пробачте
За нечемну фразу)
На змивання гігантського
Супер-унітазу.
(Треба ж було так сказати!
Буде цензор гнути мати)
За хвилину все затихло,
Мов клас на канікулах.
Айболить дививсь на яму,
Ще чогось очікував.
Чорні пси, як по команді,
Разом піднялися,
Й по брукованій дорозі
Вдалеч подалися,
Лиш світились їхні очі…
Скоро зникли в пітьмі ночі.
…Айболить іще лежав.
Колобок з ним поруч став.
(Ну, не те, щоб зовсім поруч –
Близько, та щоб не дістав)
Каже: - Плачу і ридаю
Від кінця щасливого!
Я ж казав – ти тільки гнома
Визвеш матюкливого!..
  Тільки доктор простяг руку,
Шукаючи каменюку,
Як вилазить…гном із ями,
Мокрий, аж вода струмками.
Хлопчики його впізнали –
То був гномів ватажок.
Привітались, аж тут знову
Загорланив Колобок:
Викликав усе-таки!
А я здогадався:
Як одного викинули,
То другий зостався!
Що їм тут робити вдвох?
А чому ти мокрий, лох?
  Білий слон усім присутнім
Зробив добру ласку:
Ніжно Колобка засунув
В його власну каску.
Гном пішов, перечепився
Через Айболитя,
Пробурчав: - Ач, розвалився,
От старе лахміття!
Чом я мокрий? А ви ж чули,
Відчиняв заслона! –
Підійшов до Айболитя: -
Вставай, охламоне!
Думаєш, як серед гномів
Ти знайшов бандита,
Так тепер ти нас усіх
Зможеш обдурити?!
- Ой, а що то був за гном? –
Почулося ззаду.
- Та…колись його прогнали
Із печер за зраду.
Ще за мого дідуся,
Сотні років тому.
Думали, його нема вже
І на світі цьому:
Так, ми довго живемо,
Та всьому ж є межі!..
Уставай, тобі кажу,
Розвалився, лежень!
  Айболить би й радий встати,
Та не було сили,
Й вигляд мав – мабуть гарніших
Кладуть у могилу.
Він як впав, то знов набув
Людської подоби,
І в очах – лиш порожнеча,
Ні болю, ні злоби.
- Ну, і що, вельмишановний,
З тобою робити?
Може, тебе осиковим
Кілком пришпилити?
  Буратіно обізвався:
- Тут уже я постарався:
Він на ніс мені звалився…
- Ось чому без сил лишився!
Та, мабуть, ти носа
Висмикнув одразу?
- Так!
- Якби ще потримав,
Він би вмер, зараза!
Що тепер із ним робити?
- Спитай вовкулаку! –
Колобок з своєї каски
Глухо проварнякав.
  Вовкулака сидів далі,
Затиснувши рану,
І було одразу видно,
Що йому погано.
Мов не чув нікого, довго
Довелось чекати.
Врешті вимовив: - Не треба
Нікого вбивати…
Повторив слова ці двічі,
Набік повалився,
Витягся, заплющив очі
І не ворушився.
Санітарка скрикнула:
- Не смійте вмирати! –
І скоріше кинулася
Вогнище збирати.
Хлопці їй допомагали.
Айболить десь дівся,
Мабуть, як ніхто не бачив,
У підвал спустився.
Так про нього всі й забули,
Нема – і не треба.
От уже і полум’я
Шугнуло у небо.
Усі грілись – ніч холодна,
Мокрий гном сушився,
Вовкулака так ні разу
Й не поворушився.
Хлопці гулі рахували
(Їх було чимало)
Пончик мовив: - Слухай, гноме,
Як воно так стало?
  Гном поважно відповів
(Мокрий, та солідний):
- Там за парком, трохи далі,
Ні, звідси не видно,
Була церква знаменита,
Років тому з двісті,
А за нею – потічок.
Так до того місця
Ішли люди звідусіль,
Прагнули зцілиться.
Бо казали, що свята
В потічку водиця.
Чув я, зцілення були,
І було чимало.
Після ж революції
Церкву зруйнували,
Потічок засипали –
«Опіум народу»…
То ми йому під землею
Зробили прохода.
А тепер, як таке діло,
На заслін його закрили,
Щоб скопилася вода…
Довго поясняти.
Як наблизилась біда,
Побіг відчиняти
Я заслона. І успів
Якраз дуже вчасно:
В унітаз ту погань змив!..
- Ну, тепер нам ясно! ;
- Воно б, може, й не вилізло –
Закляття ж наклали,
Та підстрахуватись треба!
  Тоня запитала:
- А чи можна того Духа
Викликати знову?
- Оту погань?!
- Ні, жерця,
З ким вели розмову.
- Чого ж, можна… Я якраз
Це зробить збирався.
Та зараз і викличу. –
Гном з землі піднявся.
Сунув руку у кишеню,
Витяг звідти щось сушене,
(Правда, мокре) і закинув
У вогонь. У ту ж хвилину
Золота знялась заграва,
Й на тлі золотому
Хлопчики жерця впізнали
Фігуру знайому.
І тепер тільки змогли
Як слід роздивиться –
Чоловік в химерних шатах,
Років десь на тридцять.
  Гном промовив: - Ну, привіт!
Швидко ти сьогодні!
А то вічно – не дозвешся.
Тут  глибин безодні…
- Знаю, бачив. І скажу:
Добре ти придумав.
Що закляття не поможе,
Я і не подумав, -
Вийшов з вогнища, пройшовся,
Глянув на всі боки: -
Як же тут змінилося
Усе за ці роки!
Не сказать, щоб стало кращим,
Та, одначе, добре.
Ну, привіт вам, хулігани,
Витязі хоробрі
В майбутньому. А поки що
Кінчайте біситись,
А ідіть до школи краще,
Починайте вчитись.
  Буратіно так скривився,
Ніби з’їв кислицю,
І сказав: - Мені ця школа
Вже в кошмарах сниться!
«Йди учися! Йди учися!» -
Всі твердили теє.
Я й пішов… В Країну Дурнів
Втрапив через неї!
І не певен я, що втік
Із країни тої,
Бо один принаймні дурень
Бігає за мною.
От що школа натворила!
Не ходіть – не буде діла.
  Пончик мовив примирливо,
Щоб не вийшло сварки:
- Але ж зараз канікули.
  Жрець до санітарки
Підійшов: - Привіт, онуко!
Як тебе хоч звати?
- Тоня. А скажіть, чому?..
  Той не дав сказати:
- Ти – нащадок мій прямий
В поколіннях сотих.
Прийде час, коли цілющим
Буде сам твій дотик.
Ти ще просто молода.
Рід наш силу має…
  Та слухала нетерпляче,
Зрештою питає:
- А чи можна ще його
Якось врятувати?
- Вовкулаку? Ну, даєш!
От вже ці дівчата…
То подай їм зірку з неба,
То зимою літа…
- Так чи ні?!!
- Ну добре, добре,
Не дивись сердито.
Тільки ти скажи, навіщо
Оце тобі здалось?
  Колобок хихикнув збоку:
- Вона закохалась!
  Пончик його під футболив,
А Тоня мовчала
І від себе додавати
Нічого не стала.
Сумно жрець розвів руками:
- В прабабусь вдалася…
Звідки, думаєш, ця сила
У роду взялася?..
Та розповідать не буду,
Тому що тут діти.
Що ж, я спробую, та мусиш
Мені підсобити.
Заодно й навчишся трохи
Чути свою силу.
Зараз вже того не вміють,
Що колись уміли…
А ви – швидко у ліжечка,
Час давно вже спати.
І прошу, заради Бога,
Нам не заважати.
  Розпрощались і пішли
Вп’ятьох у палату,
Тільки гном зостався – гілля
У вогонь кидати.
Адже знали, що не слід
З духом жартувати.
Правда, з ординаторської
Усе ж подзвонили
Алексові – довго-довго,
Поки не збудили.
Лохом обізвали
І трубку поклали,
А вже через п’ять хвилин
Усі міцно спали.
*     *     *
Перші промені ранкові
На росі тремтіли,
А вже гості із палати
Гостей проводили.
Буратіно й Колобка
Вишпурляли з ганку:
- Як побачить медсестра –
Дасть вам прочуханку.
Слона білосніжного
У вікно жбурнули…
Як живете ви в тім місті,
То, можливо, чули.
Ні, іще не треба плакать –
Слоник не розбився:
Вчасно замахав вухами,
Коли пробудився.
Заревів сиреною
Слоник з переляку
Та над містом полетів…
Хтось це добрим знаком
Називав, та всім хвалився,
Хтось зарікся пити,
Та була в той день в психушці
Черга – не злічити.
Словом, весело було.
Та ще веселіше
Стало, коли дід зайшов:
- Новина, скоріше!
У лікарню нашу
Прем’єрша прибуде!
То усе там чистять, миють,
Прибирають всюди.
- А коли?
- Та десь в обід.
- Ну, спасибі, любий дід!
На честь гості дорогої
Ми влаштуємо такої!..
- Ні, Батончику, не треба:
Не сором лікарню й себе, -
Мовив Пончик. Дід пішов,
Тоня прибігає:
- Слава Богу, що застала!
Скоро завітає!..
- Знаєм, знаєм – Юля!
Ну буде їй…
- Головлікар вас велів
Замкнути в палаті!
То зайшла я попередить,
Або й заховати.
- То вони отак?! А я вже
Думав виправлятись,
Кинуть хуліганити,
До школи податись! –
Скрикнув пончик.
- Знаєш, друже,
Ми це заслужили:
Скільки наших витівок
Тут усі терпіли!
Скажи, Тоню, як там друг наш,
Живий чи…не дуже?
- Слоник? Пролітав над містом,
Гепнувся в калюжу.
- Та не слоник! За слона
Я б не хвилювався.
Ти скажи, як вовкулака.
Чи живий зостався?
- Який іще вовкулака?
Я таких не знаю.
Якщо ви про Ярослава –
У дворі чекає.
- У дворі? Так там же сонце! –
Хлопці глянули в вікно:
Так, стоїть – знайома постать,
Та не схожий все одно.
Він чи ні? Нормальний хлопець,
Навіть симпатичний.
Із лиця знайомий вираз
Пропав демонічний.
Сонцю усміхається,
Хоч блідий не в міру.
(Ще на сонечку не встигла
Засмагнути шкіра)
Забинтована рука,
Крил нема і сліду.
- Добрий ранок, вовкулако!
- Заходь нас провідать!
- Ой, ви там? Обов’язково
Прийду, обіцяю,
Та пізніше – Тоня вийде,
Я її чекаю.
«Вона в нас!» - хотів Батончик
В вікно закричати,
Озирнувсь – її немає,
Вийшла із палати.
До дверей – замкнуті двері.
Отже, ждуть візита.
Пончик вилаявся тихо:
- От ще паразити!
Гей ти, слухай, вовкулако,
Ти там не тиняйся,
А у морзі, або ще десь
Краще заховайся.
- Це ж чому?
- Тому що зараз
Сюди завітає
Твоя краля з Києва…
- Справді?! Що ж, тікаю.
Скажіть Тоні – буду в морзі.
Стійте, зачекайте:
Їй про кралю з Києва
Не розповідайте!
- Розумієм! Про таке
Не варто балакать!
- Ну, щасливо, вовкулако…
- Вже не вовкулака!
- Вибач, ми за звичкою.
- Потраплять на очі
Своїй «кралі київскій»
Я більше не хочу.
Бо якщо впізнає –
Живцем поховає!
- Ти тікай, бо хтось сюди
Он уже чвалає.
  Як до моргу той пішов –
Гномика побачив.
- Ось ти де! Ледве знайшов.
Вже гуляєш, значить?
А тобі наш ватажок
Прислав привітання
Й масть цілющу – ось, держи!
І ще запитання
По дорозі задавали
Вовкулаки, що з підвалу:
Ти, якщо тут проживаєш,
Чом до них не завітаєш?
- Міг і сам би їм сказати,-
Чи тебе учити! -
Що такого вовкулаки
Більш нема на світі.
  Гном подався до підвалу,
Ярослав – до моргу.
Гном зайти до упирів
Вважав своїм боргом.
- Ну що, бачив ти його?
- Та оце від нього.
- Справді? Він нам передати
Не просив нічого?
- Передав, що вже його
На світі немає.
- Отакої! А де ж він?
- Під сонцем гуляє.
- Якщо так, то його й справді
Мабуть, вже немає:
Максимум за півгодини
Сонце доконає…
Що ж його на це штовхнуло?
Мабуть, збожеволів:
То він проповідь читав,
А тут он що скоїв!
А такий був молодий…-
І всі заридали.
  Сльози стримуючи, гномик
Кинувсь із підвалу.
Серед гномів велемудрих
Теж лохи бувають.
…А в лікарні біганина,
Прем’єршу вітають.
Бідні Пончик і Батончик,
Сидять, як у клітці:
Довго-довго, цілу вічність,
Хвилин аж із тридцять
Часом, правда, по мобілці
Алексу дзвонили,
Лохом його обзивали,
Та це надоїло.
Он лежить відмичок купа
У кутку палати,
Але добросовісно
Вирішили ждати,
Щоб лікарню не соромить.
Правильно зробили:
Під дверима санітари
Конвоєм ходили.
Час від часу до дверей
Слухати підходили:
Стежили, щоб хлопчики
Знову не нашкодили.
І тому візит прем’єрші
Проходив у мирі.
Їй сподобався малюнок
На стіні в сортирі.
;;
Думала, що Пікассо,
Навіть похвалила…
(Це ж капосна санітарка
Навмисне не змила)
Як себе й впізнала –
Виду не подала.
  Аж раптом таке виття
Донеслось з підвалу!
Що це?! Стали виясняти,
Ось доповідають:
- Упирі по Вовкулаці
Поминки справляють –
Скінчив життя самогубством
Бідний вовкулака,
Покусав його, напевне,
Скажений собака!
Та чомусь почервоніла
І візит свій завершила.
  Всі полегшено зітхнули –
Обминуло лихо!
Хлопців зразу відімкнули:
Ті сиділи тихо,
Кожен на своєму місці,
Усміхались мило.
Всі за гарну поведінку
Хлопчиків хвалили,
Дякували й цукерками
Щедро пригощали…
І не знали, бідолахи,
(Й добре, що не знали!)
Куди хлопчики дзвонили,
Поки замкнені сиділи.
Якби знали, то не стали б
Самих замикати,
А дозволили б краще
По сходах гасати…
Обдзвонили «жовту пресу»
Всю – усі видання,
Всім передали з лікарні
Свої привітання,
І передали, що в Юлі
Перуку украли
(Це зробить хотів Батончик,
Та йому не дали),
Й причепили на самий
Вершечок телевежі,
Щоби бачило все місто,
А видно й за межі.
І у Київ подзвонили,
І новим міністрам.
І в серйозні видання
Відомим журналістам.
Тож на завтра… Але Бог з ним,
Завтра буде потім.
Поки що залишимо
Цих двох обормотів.
…Санітари в морзі пляшку
Нову розпочали,
Тут до них з закускою
Двоє завітали
Санітарів із психушки.
Їм також налили.
І один з них заговорив,
Коли все допили:
- Ну до нас і пацієнта
Привезли одного!
Скільки років тут працюю –
Не бачив такого!
Бачив я Наполеона,
Баха, Пушкіна, Нерона,
А цей каже – уявіть –
Що він – лікар Айболить,
Зігнаний із п’єдесталу,
Що під деревом стоїть!
Не змогли зробить укола –
Всі голки ламаються!
Втім, таке в психіатрії
Іноді трапляється.
Виламав він грати
І двері палати –
Оце сила, ми вшістьох
Не змогли вдержати!
Вирвався – й до п’єдесталу,
Аж там вгамувався.
Та назад себе відвести
В палату не дався.
Ми його і так, і сяк –
Пам’ятник я – й баста!
- Ну і хай собі стоїть!
- Та нехай, будь ласка!
Зав відділенням наш так
І розпорядився:
Хай стоїть собі хоч цей,
Якщо той ушився!
- Так то, може, він і є?
- Та ні, хоча схожий.
В нього ікла – вовкулацькі,
Розірвати може!
Очі вирячені – о!
Ще й…- він хитро глянув,
Щось тихенько проказав –
Сміх у морзі грянув.
- Нам його в відділення
З міліції здали,
Думали, що маніяк,
Тому й упіймали.
От тепер він там стоїть,
В гамівній сорочці,
Окулярами закрили
Вирячені очі.
Щоб прикрити ікла –
На нім маска ватна,
Ну а…решту заховали
Під білим халатом.
- Оце пам’ятник! – регочуть
Інші санітари –
Будуть всім тут по ночам
Снитися кошмари.
*     *     *
Радість! Радість у лікарні! –
Видужали хлопці.
Принесли їм виписку
В золотій коробці,
Ще й синьою стрічкою
Її зав’язали.
Цього дня щасливого
Хлопці також ждали:
- О-ой, як нудно тут лежати!
Коли ж ми поїдем
В гості, за цукерками,
До баби із дідом?..
  І прийшов цей день щасливий!
Усім персоналом
Дивилися, як хлопчики
Речі пакували.
Їх там було небагато.
- А до баби з дідом
Чесне слово, я не знаю,
На чім ми поїдем.
- Дуже жаль, розбилася
Наша колісничка.
- Он, поглянь, в кутку труна
Стоїть невеличка.
Чим вона тобі погана?
В неї ж є колеса.
…З «вольво» вставили сидіння,
Руль – від «мерседеса».
А колеса, як ми знаем,
Із ДАІ машини.
(Це було єдине, що
Від дрички лишилось)
- То кого ж нам запрягти?
- Буде слоник знов тягти!
- Так, як того разу?!
Ну його, заразу!
- Щоб не сталося біди
В дорозі далекій,
Слід користуватися
Пасками безпеки!
Ось, держи.
- Ти де це взяв?
- На автостоянці.
  Головлікар – до вікна:
- Ах ви ж голодранці! –
Та продовжувать не став.

  Хлопців проводжати
Усі вийшли, навіть хворі,
Всі, що змогли встати.
У декого навіть сльози
На очах блищали…
Вийшли й Тоня з Ярославом,
Осторонь стояли.
Буратіно з Колобком
Заявились також.
Колобок серйозний був,
Навіть не патякав.
- Прощавайте, вірні друзі,
Ми вас не забудемо! –
Каже Тоня. – Що б не сталось,
Пам’ятати будемо.
- Ну, до чого ця скорбота? –
Каже їй Батончик. –
Життя довге, світ тісний –
Побачимость точно!
Ще колись сюди потрапим,
Все в житті буть може…
  Всі медсестри в один голос:
- Не приведи Боже!
  Слоник впрягся в «колісничку»,
І – дорога кличе!
Всі руками вслід махають
Та здоров’я зичать.
Як проїхали ворота,
Хлопці разом встали:
- Всім спасибі! На все добре! –
Хором закричали,
Білий слоник засурмив
Водночас із ними,
Та іще й залопотів
Вухами своїми.
І в цю ж мить оте крило,
Що на знос, упало!
Гуркіт був – не передати,
Курява стояла
Отака, як на картині
«Загибель Помпеї».
Всіх накрило білим пилом,
А кого й землею.
…І хлопчики тут були
Аж ніяк не винні:
Це вже гномам заманулось
Помогти людині.
Але матом крили хором
Наших друзів, звісно.
А коли вляглася трохи
З пилюки завіса,
Хлопців там вже не було,
Утекли, бо знають:
Хто б там не був винуватий –
Їм накостиляють.
Головлікар штукатурку
Отрусив з халата:
- Добре, хоч поїхали!
Невелика плата…

Епілог
Ось так хлопчики в лікарні
Здоров’я зміцнили,
І лікарня залишилась
Здебільшого ціла.
А руїни після того
Довго розбирали,
І уламками ту яму
Усе засипали.
Засипали, засипали,
Скінчились уламки,
Потім везли вантажівки
Породи та шлаку…
Ледве-ледве засипали –
Тиждень все возили.
А потім на тому місці
Джерельце забило.
І тепер туди народ
Іде чередою –
Умиваються водою,
Беруть із собою:
Знали всі Петра Хоменка,
Що туди звалився
І, водиці наковтавшись,
Від язви зцілився.
Діда з третьої палати
Баба там скупала,
І лягати у лікарню
Більше не пускала.
Пам’ятник на п’єдесталі
Хоч вів себе тихо,
Та все ж його прив’язали,
Щоб не сталось лиха.
Та пов’язку із обличчя
Хтось стягнув для себе…
Дражнять: пам’ятник вампіру!
Так йому і треба.
А той, справжній Айболить,
Що блукав по сходах,
Іноді, як місяць повен,
Іще й досі ходить.
Підійде до п’єдесталу –
І скоріш ховається,
Бо пам’ятник це не любить,
Ікла шкірить, лається.
Санітарка на лікаря
Усе ж поступила:
Хлопці, коли від’їжджали,
Їй грошей лишили.
Та знайшла вона ті гроші
Вже після від’їзду,
Коли сунулася якось
У свою валізу.
Буратіно з Колобком
Дуель влаштували,
Після чого у ту саму
Палату попали.
На мечах була дуель,
Вкрадених з музею,
А продовжилась в лікарні…
Та годі про неї.
Хлопчики до діда й баби
Їхали щасливо…
Та про це уже писати
Можна детектива.