Сергiй Марков. Глиняний рай

Від ранку і до другої зорі,
Скриплять пером своїм секретарі.
Врожай не підрахуєш, так, спроста,
За рахівницями Алма-Ата.

Купальню із чорнил канцелярист,
Підсунув ближче… Мій папір під свист
Помітив і для повного порядку
Став хекати в натхненні на печатку;
Широкий підпис і в один момент
На світ з’явився новий документ!

Я йшов по заповідним цим місцям,
Які для мене приберіг Адам.
Недавно по шляху оцім пройшли,
Запилені чотири трактори.

О бронзовії руки на рулях!
Стихає день на хлопкових полях,
А під ногами диво-сніг осів,
Хлопковище, мов гнізда лебедів.

Подряпини – як тріщини земні, -
Засмагли руки в трудовій борні.
(На них лежить величності печать –
Бо здатні і ласкати, і вбивать,
Стріляти звірів, рушить птахів ниць
І гладить спини диких кобилиць!)

Уста спаливши вітер суховій,
Рослину ніжну степом обігрій!
Зі мною рядом раптом виника,
Жіноча постать, мов лоза гнучка.

Я роздивився за єдину мить,
Всю жінку, вилиту, неначе мідь.
Сьогодні справа не іде до рук,
Лиш стукіт серця, цей бентежний звук.

Багатий рік на добре волокно,
В руках у нас, немов зліта воно.
А, що, як доля враз переплете
Дві наші нитки у одну… Проте

Брехливі звабники! Бо не дарма,
Усім нам жінка, мов зоря ясна.
Не вірю вам! У світі бачить бог,
Надуманих немає перемог.

Хто тільки не вершив таємний гріх
Під деревом пізнання і утіх!
Відразу йти до тебе я не зміг,
Весь у пилюці пройдених доріг.
Я крок ступив на глиняний поріг,
На ґанок, де кривий прибитий ріг.

Ми вдома. Серця полум’яний бій,
Я чую кожний помах її вій!
В павлиних кольорах горять коври,
І жінку звати цю Бібе-Сари.

Тут для гостей закон завжди простий,
Серед зірок гарячих плов жаркий.
Бібе-Сари підносить знову й знов,
Зелений чай – немов дракона кров!

Закінчилося наше свято-вир,
Застиг у казанку, мов перли, жир.
На відпочинок нас давно вже звав,
Вояка зір і темряви – шакал.
(За мазанкою повільно він бродив
Проміж троянд і кинутих могил.)

Під голови я револьвер поклав,
Тим самим приклад я Бібе подав.
На повсть пухнасту зручно прилягти,
І мову ні про що зі мной вести.

О, я згадав! Привітний цей аул,
Росте в пустелі гострий саксаул,
Між зарослів колючих бачу… Стоп, -
Пасеться стадо диких антилоп.

Я опускаю вію на зрачок,
Спокійно тисну спусковий гачок.
Та раптом інше… Втіха із утіх,
І серце знов прискорює свій біг.

«Вмостивсь, де сяйво місяця лягло,
Кошма, палас. Під голову - сідло.
І якщо довго я не зможу спати, -
Крізь шибку буду вівців рахувати!»

Моє чоло рясний зволожив піт,
І вивільнив я ноги від чобіт.

З-під вій підгледіти таємно зміг, -
Повстина світла, наче перший сніг.
Там – Єва, жінка вічності сумна –
Бібе-Сари під місяцем одна!

Як довго без кохання ти, Бібе,
Що довго роздивляєшся себе?

О жінко, ти на відстані руки,
Зітхаєш під браслетів цих дзвінки!

… І я заснув – лукавий книгоман.
У сні дзвеніли шаблі бусурман,
Наснилося неначе наяву,
Упав в колючу і густу траву.
І гололобий вершник точно в ціль
Ввігнав клинок у сріблі… Сильний біль!
Хапаю руку… Та чому легка,
Пружка і ніжна вершника рука?
Павлині м’яко шелестять коври,
І ти сама прийшла Бібе-Сари.

… Зорею Схід розхваставсь неспроста,
В вікні бушує злива золота.

Тепер підем! Бо праця не слова
Послухай, як плантація співа!
Поглянь скоріше, як з бурштину джміль,
Дзижчить сердито на зелений хміль.

Та ви і дня прожити б не змогли,
В далекому аулі Чигили!
Від всього серця я тепер хвалю
Безсонну ніч у глинянім раю,
Великий мізер пристрасті людей, -
Це спадок від Адамових дітей!

І знову синь – небесна висота,
В зеленім сні лежить Алма-Ата,
Здається, у людей із шкіри пор,
Нагрітих сонцем, - потече кагор!

Як грамоту трима дорожній лист,
І цілиться пером канцелярист;
Він неприступний, наче падишах,
Обсіли мухи вуха… О аллах!

Йому далека спека тих доріг,
Моїх тривог і радощів розбіг.
Байдужо рапорту не дасть він хід,
Якщо не докладу авансу звіт.

Але ж не він, а слава тих років
До перемог вела і цих рядків.
Складний похід, - ішов неначе Лот,
Списав мабуть я не один блокнот!

Я ставив вряд найкращих із поем
Канали життєдайних тих систем,
Я спав в пустелі, знав її нарід.
Мене несли і кінь і вертоліт.

Я розділяв увесь почесний труд,
Із шукачами нафти й мідних руд.
В крутих горах під назвою Кучук
Смаглявий відкривали каучук;
Рябий басмач там цілився у мене
З гвинтівки іноземної системи.

Невтішний присуд дасть мені педант,
Що не туди направив я талант,
Скипівши враз від дармових чорнил,
Ретиво обплює мене завміл,
Попухкуючи заячой губою,
З усмішкою зневажливо-тупою.
Засудить гостро пісню він мою
Про ніч палку у глинянім раю.
(Йому давай машини і масла,
І шестерні без ліку і числа.)

О критик, дай згадати!
Лише мить…
Одуд гойдає гілку і кричить,
Засуджуючи завжди свята вир
Звичайний харч він просить… От упир!
Та Єва вийшла провести мене,
В прощанні гривой рижий кінь змахне.
Одуд, роздувши злобою кадик,
На землю кида невдоволень крик;
Бібе-Сари йому не принесла
Пшеничних крихт із круглого стола.

Безкрилий приживалець і юрод,
Ти поцілункам не мішав одуд!
Сиди, одуд, спокійно на гілках.
Не бути солов’єм тобі в віках!
А наші честь, кохання, мрії, труд
Не забруднять ханжа і лизоблюд.

В далекому аулі Чигили
Під сонця пил дерева розцвіли,
А під ногами диво-сніг осів
Хлопковище, мов гнізда лебедів.

Нехай в єднанні пристрасть буде й труд,
Міцніший сплав з усіх відомих руд.
Оспівую я, мудрий, світлий сад,
Вживеться в нім і сталь, і виноград.
Невже не буде в нім дерев пізнань,
Живих ростків Адамових бажань?

завміл(газет.) – завідуючий відділом мистецтва і літератури.