Сергiй Марков. Олександр Грiн

Я школяром ще, ножик перочинний
Міняв на повість Олександра Гріна.
У сни впліталась темрява пучини,
І небеса синіш аквамарину.

Я підростав. На підборідді волос
Відріс, ця непокірлива щетина,
І все частіше мій охриплий голос
Шукав і звав, мов таємницю, Гріна.

«О, хто він Грін, кого ми так чекали?
Мене причарувала твоя книга!
Ти – каторжник, що верне, трощить скали,
Чи капітан розбійний чудо-брига?»

Відчувши силу ласки і удару.
Я вірив, що зустрінуться скитальці,
І ось співбрат великого Едгара
Прокурені дає в вітанні пальці.

Розмову вів розмірено і глухо,
Простудний кашель горло хрипом гриз,
І голубими краплями сивуха
По сірій бороді стікала вниз.

Немов на абордаж узявши море,
Він говорив: «Ми знову з Вами юні…
Тож вип’єм за далекі ті атоли,
Південний Хрест і привидів на шхуні!

Да! Хоч і горда мрійників порода,
Та Грін в сльозах і жарти на біду.
У покидьків всього людського роду,
Я п’янствую п’ятнадцяту добу!

Я пам’ятаю всі образи, біди, -
Шепочуться писаки : «Він п’яниця!»
Та бачу я під берегом Тавриди
Фелюга пролітає, наче птиця.

На ній я бачу своє власне тіло,
Уже не розігнути мені спини;
Бо третій день лежить закостеніло
В мішку із корабельной парусини.

Та під форштевнем піниться пучина,
У боротьбі з вітрами радість й туга.
І до архіпелагу Саші Гріна,
Тримає путь у траурі фелюга!

А хмари і блискучі, і крилаті,
І вітер повний свіжості і сили.
Сьогодні я забув координати,
Своєї із блакиті й пін могили!

З ядром в ногах в коловоріт безодні,
Я опущусь… Багряні зорі стали,
І листя пальм – сумні, тужні, безмовні,
Впадуть на ці такі дзвінкі корали.

Це – мара! Небо стрічкой голубою,
І гілля пальм – це вигадки безмірні!
І я помру, це точно, від запою,
На ліжку у смердючій божевільні.

Ні хмар, ні зір… ні навіть прапорців,
Горілки тут й краплини не дістати,
І слухать марево маніяків і людців,
І гнути в забутті холодні грати!

Я п’яний. Але шосте відчуття,
Як і раніш надовго захопило:
Нехай живе мистецтво забуття,
Що спалить мозок і розшарпа тіло!

По смерті нагороди нащо мати,
Сухі вінки і поминальні стенди,
Як грім щитів великої Еллади,
Я зрозумів одвічні ці легенди!

Придумав я сіяючі країни,
Я їх шукав, тиняючись світами.
Хай кровоточать рани, аж до піни!
І – геній помирає під тинами.

Скоріш виделкой бийте по графину,
Освятимо кабак моєю тризной.
Горілки дайте Олександру Гріну,
Не прийнятому щедрою вітчизной!»

… Я бачив Гріна, як потінне горе,
І в якості єдиної відради,
Я вірую, що є на світі море
І в нім горять коралів водоспади.