С. Есенин. Своею не муч прохолодою

Своєю не муч прохолодою
Не питай, скільки років мені,
Одержимий тяжкою хворобою,
Я душею – скелет у ці дні.

О часи, коли ген з передмістя
Мріяв я по хлоп‘ячому в дим,
У багатства й відомості листя,
Буду вбраний, любимим усим.

Так! Багатий, велика я шишка.
Був циліндр, та немає тепер.
А від фраку зосталась манішка,
Навіть модні штиблети протер.

І повір, що я нині відомий,-
Від Москви по босоту Парижу.
Моє ймення жахливо-вагоме,
Наче лайка брутальна, ріже.

А кохання іграшка-диво?
Наче жерсть, у цілунку губи,
Почуття моє переспіло,
А твоє під вагою полуди.

В горі жити мені іще рано,
Якщо ж сум бере – не біда!
Твоїх кіс золотіш по курганам,
Молода шумить лобода.

В ту місцевість бажав би я знову,
Щоб під юний шум лободи.
Утопить в невідомості мову,
Мріять знов по-хлоп‘ячому – в дим.

Але мріяти іншим, новим,
Що землі і траві не пізнати,
Що не висловить серцю словом
І людина не зна, як назвати.