Стихи на украинском языке

ІЛЛЯ ЛІПЕС

ПІСНЯ               
               
«Я все забув…»
Дмитро Іванов

Я ледве встиг замурувати гроти
Моєї посивілої душі,
Як їх  раптово зрушив і прошив
Твоїх долонь ледь-ледь вітчутний дотик.

Я так давно тебе відтяв.
Тобою марити не можу більш.  Доволі. 
Якого ще ти потребуєш болю,
Якого ще чекаєш каяття?...

Я все забув.  Мені чимало років, -
І з кожним днем біліша борода,
Але твій голос і твоя хода
Мене жбурляють знов у злий неспокій.

Я так давно тебе відтяв.
Тобою марити не можу більш.  Доволі. 
Якого ще ти потребуєш болю,
Якого ще чекаєш каяття?...

***
Чуєш, мила, чуєш, люба,
Знов – бентежні кроки...
Чи на щастя, чи – на згубу?
Отаке – щороку.

Обережно відчиняю
Я для гостя двері.
То заходь! – поп’ємо чаю;
На столі – вечеря.

А з темноти – подих мерзлий,
А з темноти – кроки
Вже стихають десь... – Повезло...
Поки, поки, поки...

        ***
Задурно, тобто, задарма
Мені дісталася дорога
В цей Божий світ, а я, небога,
Все вередую, що нема
У мене то грошей, то хисту,
Що ані глузду, ані змісту
В моїй щоденній метушні...
Чи зміниться колись на інше?...
А криги на душі все більше. –
Не тане навіть повесні.
      
             ***
      СВЯТО В СЛАВУТИЧІ

Усіх можливих бід напередодні,
За сорок верст до тихої безодні
Ми залюбки влаштовували святa... –
Раптово, без усякої присвяти.
О, як гуляло безпритульне коло!
Парубкувало, дивлячись додолу, -
А в гору – крадькома (так – майже завше)
Чи не висить над головою зашморг...
Усіх можливих бід напередодні,
За сорок верст до тихої безодні.

           ***
Навколо тиша знов.  Минає туга. –
Пустельний рай: ні ворога, ні друга.

            ***
Куди на цей раз – до Москви, до Відня?... –
Циганський фарт знедоленого злидня.               

            ***
“Час вирушати...”
Ігор Римарук

Незчулись ми, як швидко перейшла
Облога дощова... Гей!  Годі спати!
Час вирушати вже, час – вирушати...
Бо, поки варта ще не дуже зла,
Нам варто йти без гвалтівних прощань.
Доволі, ох... доволі гнути спину
І за свою, і за чужу провину,
Доволі лихослов’я і знущань
Та довгих, непровітрених ночей.
До того ж треба не псувати звичай
Розбитим шляхом лікувати відчай
І повертатись до старих печей. 

         ***
Втеча з колотнечі. –
Геп – і в порожнечі.

           ***
Тиша, тиша... навіть миша не шкребе в підлозі. –
Де ви, люди, чи в дорозі, чи спочили в Бозі?
Люба жінка, меду кринка, може – краща доля
Вас, ошуканих, шукає край чужого поля?
Мертва тиша... навіть миша не шкребе в підлозі. –
Тільки лихо ледве-ледве диха на морозі.      
               
      
            ***
Мене вітали вітчайдушно чемно
І частували щиро, хоч затемно...
З якими усесильними панами
Я пив тоді!...  Здавалося під нами
Прогнувся білий світ увесь! – Але
Мені було на той час дуже зле!

Ми стали кревні аж до третіх півнів.
“Ні елліна, ні іудея...” – рівні!
І я, щоправда, ніби й приблукалий, -
Улещеним себе відчув...  Як вдало
Все, зрештою, проходило... але
Мені було на той час дуже зле!

            ***
Олександру Васильовичу Жомніру

Приснилось, як блукаю босоніж
По Ніжину... – там, де подовгу ніж
Калічив ніжність, де про Чорну Раду
Ледь шепотіли храмів кістяки,
Похилі та заюшені, які
Вже неспроможні дати собі раду...
Де я, зухвалий мрійник, жив собі,
Блазнюючи в бешкетницькій юрбі,
Аж поки раптом, у новій пригоді,
Я не попав у вир таємних слів, -
І вийти з того виру не посмів,
І вже не маю спокою відтоді.

Приснилось, як блукаю босоніж
По Ніжину...

             ***
До знемоги ми собі рвали жили,
Кепкували над старими батьками,
Аби злидні вже дітей не гнітили,
Аби стерлися, забулися плями
Чудернацької, картавої мови...
В хід пустили неабиякі чари,
Щоби знов не звинуватила в змові
Вірнопідданська юрба яничарів.

Зупинились, озирнулися тишком, -
Схаменулись: ми на споді, бо – лишки.

ЖЕБРАЦЬКА ПРИСПІВКА

Ясна річ – магарич
Я віддав би тому,
Хто мене не мине:
Забере додому.

Може й ще дасть пиріг,
Борщ та паляницю,
А під бік, щоб не збіг –
Кицю-молодицю.

Подаруй чи позич
Хоч би тільки грошик...
То ж на той магарич... –
Ось мій синій кошик.

         ***
“Шукайте цензора в собі”
Ліна Костенко

Шукав, знайшов, тримав за пельку
Отую бісову потвору... –
Аж поки несподівано рука
Поволі опустилася додолу.

Як це непросто зруйнувати клітку,
В якій ти дуже зручно влаштувався...
Яка зросла з тобою одночасно...

          ***

Туга чавить, наче мур
Чи шалений сич.
Лиш відлуння – клич - не клич… -
Цур тобі, примаро, цур!  –
Ніч.

           ***

Руйнуюче, спотворене минуле, -
Ще й досі жваве, -  досі не минуло…
І ми – твої обурені відбитки
Все лаємося, хто нам сплатить збитки.

           ***

Просотує землю зволожена сутінь.
Холоне старе передмістя
В заметах підтинного листя.
Збудилась безсонниця, в марево взута,
Навшпиньках підкралася знов… - Ні шелесне.
Лиш часом поскрипують брами
Чорноти і світла на зламі
Під зводом похилим та, врешті, небесним.

    * * *

Негадані спомини –
Події та гомони:
То злі до оскомини,
То втішні мов синь…
Зринають із мороку
Та тягнуться волоком,
А потім у сполоху
Ховаються в тінь.

          * * *

Обабіч ближнього струмка
Ще марево неспішно кружить,
Ще пугач сумно не гука
І потяг тишу не подужав. –
Неквапом йду під вітерець.
Та чи від себе чи до себе?
Ще півгодини – навпростець,
А потім – треба, треба, треба…

          М.Л.
Ні самітником зажуреним
Ані бітником обкуреним
З цього світу мені не втекти. –
Жити б десь без новин і мети:
Лише спокій навколо – і ти… –
Зачаровані два дурені.

             ***
Розкотилися шляхи, розповзлися раками,
Поростили вздовж узбіч темними байраками,
Та й розлогими лугами з гладкими отарами,
Простяглись за небокрай клаптяними хмарами.
Ну а потім вже, їдкий гар авто ковтаючи,
Прислухалися крізь гул, від спекоти таючи,
Чи не чути, як тоді, скрип возів з музиками,
З молодим та дружками – славними базіками.