З приводу перекладiв Анатолiя Драбрезiра

Виявляється, молодий автор книги перекладів «Вежа спраглого мандрівника» не такий вже й молодий – його я знаю ще з дев’яностих років минулого століття, коли у видавництві «Криниця» опублікував декілька його оригінальних віршів (і справді оригінальних!). Вони не були обтяжені ні формою, ні змістом бо, здавалося, вилилися на папір лише завдяки душевному поруху авторської думки, де і матеріалізувалися.

З тих пір кануло чимало часу і от він знову переді мною – молодий, бадьорий, агресивно-діяльний – з безліччю планів і прожектів; загартований досвідом життя і не завжди легкого – саме це й зробило його людиною самодостатньою. Саме це й піднесло його над підлим нашим буттям з його чварами і розбратом, саме тому й немає в його творчому лексиконі таких брутальних понять як «москалі» і «хохли», тому й перекладає він, майже з наївною щирістю, вірші російських поетів на рідну українську мову.

Переклад поетичних творів – справа не з легких: це не банальна калька, це не буквальний текст – це плин творчих флюїдів, які струменять від автора до перекладача. І, якщо перекладач гідно витримає цей струм, переклад вдається.

Переклади Анатолія не завжди класичні, але завжди «а ля Драбрезір»: досить часто він навіть ускладнює тексти автора, коли вони йому здаються занадто простими, своїми художніми образами і прийомами. Коли авторська строфа побудована лише на дієслівній римі, перекладач створює метафору, іноді карколомну. У вірші Лермонтова «Парус» простий рядок «Увы!.. Он счастия не ищет…» він перекладає його таким чином: «О бут! І  щастя не в палітру…»

Не всі тексти класиків геніальні – перекладач повинен це бачити і в міру своїх можливостей, намагатися слабкі місця тактовно не повторювати. Лермонтовський шедевр «Выхожу  один я на дорогу…» грішить важким кострубатим рядком: «И звезда с звездою говорит…» Анатолій повторив цей гріх, але українською він звучить краще – збіг приголосних менший: «І зоря з зорею гомонить…»

Я помірковано не втручався в переклади, хоча деякі і викликали сумнів. А навіщо?.. Щоб заради виправлення похибки стилю вбити бачення перекладача? Бо саме він є співавтором твору і саме його трактовка має право на життя.

Мені імпонує небайдужість Анатолія Драбрезіра до усього сущого: у нього за братів узбеки, він жив з ромами, дружить з росіянами, його вважють за свого общини різних народів, так що є надія, дорогий читачу, що ми з вами ще побачимо і почуємо переклади із інших мов, якими так багата наша земля.

Побажаємо ж цьому, ще молодому письменникові, зрілої літературної долі.

Щасти тобі, Анатоліє Драбрезір!

Анатолій Гальченко,
член Національної спілки
 письменників України