Лина Костенко. Презентация жизни. К юбилею

ВИПУСК 4-Й З ЦИКЛУ РАДІОПРОГРАМ "СИМФОНІЯ ЖИТТЯ ЛІНИ КОСТЕНКО"

Вісімдесятирічний ювілей Ліни Василівни Костенко, який відзначався 2010 року, за словами письменниці виявився для неї не святом, а підсумками і висновками, – та й більш того: презентацією життя. Втім, як і для усіх тих, хто прийшов в Український дім на представлення останнього перевидання її історичного роману у віршах «Берестечко».
 
«Студенти та пенсіонери, поважні чоловіки та дівчата із квітами стояли, ніби у церкві на Пасху: не звертаючи уваги на тіснину та задуху, слухали, що говорила Ліна Василівна. Було видно – люди скучили за правдою, за словами людини, якій можна вірити без заперечень», – так написало одне із відомих українських видань про подію, коли поет, який ні за яких часів не схилявся до компромісу із власною совістю та не брав участі у заполітизованих виставах із нагородами та офіційним визнанням – через довгі роки мовчання нарешті зважився на публічний виступ. Припускаю, саме тому, що у цій події не намагалися грати провідні ролі так звані «вожді нації».

Ліна Костенко на зустрічі із своїми шанувальниками говорила так, як може собі дозволити тільки внутрішньо незалежна особистість, а саме такою вона є, і була завжди. Отже, до людей вона звернулася із віршами-роздумами над болючими проблемами сьогодення, називаючи речі справжніми їх іменами:

Доборолися, добалакалися,
Досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
Незалежною, хоч на мить, –
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що у душу б’ють?
Від чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?

***
Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але – у бік безодні…

Це вона – про мовчання під час своєї так званої внутрішньої еміграції, яка почалась майже відразу після того, як Україна стала – незалежною, але керувати нею – як на політичному, так і на культурному полі, продовжували, за словами самої Ліни Костенко, ті «орли», очами та голосом яких до цього була «партія», і психологія отців нації залишилася психологією залежної людини – залежної від рухів та наказів ззовні, коли людина втрачає себе і без керівної думки не може ні жити, ні будь як діяти. «Я собі вийшла зі Спілки письменників, бо оте нудне скімлення та скиглення набридло: не мають ні ідеї, ні мети. І я дуже добре прожила цей час: або за своїм письмовим комп’ютером, або в експедиції в Чорнобильську зону. Їздила до Польщі, до Парижу, в Бургундію, шукала там матеріали. Словом, працювала», – розповідала на зустрічі із читачами Ліна Костенко.

І – не давала використовувати власне ім’я у кон’юнктурних намірах нікому – насамперед тим, хто мав у нашій державі необмежену владу: так, свого часу письменниця відмовилась прийняти із рук Леоніда Кучмі орден Ярослава Мудрого, а з боку Ющенка не прийняла звання Героя України: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі», – погодьтеся, не кожен здатний на такі відверті вчинки і не менш відвертий коментар.

Але ж, за словами Олексія Кравчука, її доброго друга, директора Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, де йдуть вистави за творами Ліни Костенко, «її абсолютно не цікавить те, що на цей час відбувається у політиці, тому що змінити будь-що неможливо. На її думку, ситуація у країні зміниться тільки тоді, коли зміниться ставлення до культури та мистецтва».

Сама ж Ліна Костенко на власному ювілеї наголосила: «Тут хтось мене дуже сильно хвалив і представив вам як поета громадянського звучання. Я вам дуже дякую, що ви спостерегли це, а я вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику й лірику й лірику… малювати срібним олівцем, птиць малювати на лляній тканині»:

***
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
Метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Ліна Костенко, дуже добре розуміючи власний вплив на свідомість сучасників, при цьому саму себе вважає тією, якій також необхідно долати планку за планкою, і сама собі визначає ту висоту, яку має скорити. Так, вона розповідала: «У мене був великий проект, я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. Я хотіла оцю нитку пам’яті історичної протягнути через віки, і так я цей проект робила: є в мене «Древлянський триптих», «Маруся Чурай», те ж саме «Берестечко»… у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, Графиня Розумовська, був Андрій Потебня, і так далі. Теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити, і може б мені захотілося щось інше».

Зверніть увагу – це каже жінка, якій виповнилося вісімдесят років. Проте, вважаю, коли мова йде про творчу особистість, яка свідомо будує життя, прислухаючись до потреб перш за все – власної душі, – фізичний вік її не має жодного значення.

До речі, вже готові до видання давно очікувані читачами «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко: «Звичайно, уявляв, що це буде дещо неординарне, та книга перевершила сподівання, – визнав директор українського видавництва «АБАБАГАЛАМАГА» Іван Малкович. – Це твір за межами парадигматики сучасної літературі, це суміш художньої літератури, особистих щоденників та публіцистики. До того ж, написаний він від лиця чоловіка. Чесне та глибоке сканування сучасного світу». А сама письменниця розповідала, що цією книгою вона продовжує художню ідею Гоголя, який свого часу написав «Записки сумасшедшего». І, до речі, зараз вона працює над іншим своїм твором – над «Повістю про Гоголя».

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
І ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
В які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
А ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
Щоб тільки неба очі голубі
Цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людини бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки…

У цьому контексті доречно звернутися до книги, яка стала приводом для виходу Ліни Костенко до людей, що багато років чекали чесного слова від чесної, безкомпромісної людини: «Берестечко» – для мене дуже дорога річ, – зізнається письменниця. – «Берестечко» - не про поразку, а про перемогу над поразкою. Хотіла писати про постаті, але, коли береш постаті, треба взяти якийсь екстремальний момент. Для Богдана Хмельницького це було Берестечко, бо для нього це була страшна поразка – після таких спиваються, вішаються: він же залишився абсолютно самотній, нікому не потрібний… Цікаво, як можна було стати на ноги після цього… Знаєте, що зробив Хмельницький після страшної поразки і зради своєї дружини? Він – женився. Мене це так вразило… Я мусила описати всі стани. Кажуть, Богдан Хмельницький після тієї поразки пив три дні і три ночі… Ну, пив, і що? Адже коли падає сильний мужчина, гуркоту більше, ніж коли комарик падає. І переживань більше, і емоцій. Але для мене було головне написати про – перемогу над поразкою». І далі Ліна Костенко зробила такий висновок: «поразка може бути або в людях, або її не може бути взагалі» – тобто, усе, що із нами діється, має причини не ззовні, а у нас самих.

Гадаю, з цим висновком важко не погодитись. До того ж, що сама авторка цих слів завжди жила за цією істиною, і усі важкі моменти власного життя сприймала не тільки як шанс щось переосмислити у собі самій, а як можливість зробити те, на що ти здатен, те, для чого ти прийшов у цей світ – на цьому новому, переосмисленому рівні буття.

Багато із її віршів покладені на музику та стали піснями, які виконує співачка Ольга Богомолець. Виконує, наче власні – можливо, тому, що її душа співзвучна тій симфонії життя, яку складає Ліна Костенко.

Але мені зовсім не хотілося б завзято створювати чергового кумира: на мою думку, Ліна Костенко для кожного може бути прикладом того, як жити, не зраджуючи свого особистого світу. Просто вона, як митець, власним яскравим досвідом доводить, що той, хто наважиться бути неповторним у складних реаліях нашого життя, також здатен стати митцем – перш за все, митцем власної душі:

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, і болів,
Із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.

На цьому ми завершимо програми, присвячені творчості нашої сучасниці Ліни Василівні Костенко. Бажаю усім вам, дорогі друзі, здатності бачити і створювати неповторні шедеври в кожну мить вашого життя.

2010