Я розкажу тобi, дитино, про життя -уривок iз поеми

                Уривок iз поеми

– Марйо-о-о! дивися! де твоя дитина!

– Ой, дядьку, милий, не кажіть!

– Як зачепилась за гілляку,

хоч би не впала з переляку.

– Я не боюся, дядьку, йдіть

куди ішли, в свою дорогу!

– Піду... віддаси душу Богу,

що буду я тоді робить?

Марй-о-о, дивись куди залізла,

внизу штахети, гострі пАлі.

Вишу.

            В самої морда кисла.

Ой-йой! Що буде тепер далі?

Хотілось вивіркою бути,

залізти вверх по деревині,

а що зависну я на дрині,

як буду зверху вниз летіти,

хіба то було в голові.

Хоч не роздерлась до кровІ.

 

– Ой, Боже, люди, яке щастя

що видалося крепке плаття,

уберегло дитя мені.

Зшитеє гарно до пуття.

Воно спасло дочці життя!

 

Мовчу, лиш блимаю очима.

Вишу отут уже давненько,

навіть і дихала тихенько,

щоб не побачила то мама,

зі мною завше якась драма.

Побігла ж бо сама, без просу,

новеньким платтям похвалитись.

Не довго стало і носитись,

порвалось вщент і ззаді й збоку,

от буду мати я мороку…

Ось зараз знімуть і усе.

Дадуть добренько на горіхи…

Нема у кого знайти втіхи.

Ще хоч би хто – вони удвох.

Ой, сохрани ти мене Бог!

 

Зняли, полегшено зітхнули.

А я тікати що є духу,

не в вивірку, а вже у муху

перетворилася ураз,

хоч і стояти був наказ.

 

– Побігла, значить ціла.

Ти, Марйо, не переживай,

дитині міг би бути край.

На ці штахети якби впала,

було б усе, точно б пропала.

 

А я біжу, що маю сили, –

Боже, хочби не зловили.

І не втямки було тоді.

Щаслива мати там стояла.

Живою дитина зостала.

 

                ***

 

Приємно так на серці стало, –

Які щасливі були дні.

Усього було тоді мало,

були ми завше не одні.

Дітки бо дуже люблять кучі,

знаходяться завжди ведучі,

придумується  щось новеньке

і граємось, ой, не тихенько.

 

Сиджу отут одна – забута,

бо для дітей ніби отрута.

Кому потрібнеє старе!

Ще бавляться коли мале.

 

Прикута вже до цього крісла.

Так. Так. Чогось я знову скисла.

Яке це крісло ненависне...

як і життя – добре і грішне.

 

Стіни чотири, лиш віконце,

інколи попадає сонце,

та і різниці тут нема

як в тілі і душі зима.

Хіба то ми чекаєм старість,

коли життя проходить в радість.

Вона ж бо звалиться зненацька.

Ось, на тобі – така є цяцька

і куди цяцьку цю подіти,

тепер мусиш її любити.

 

Просити хочеться у Бога,

була б коротшою дорога.

Болячки тіла. Душі біль.

Один тепер у житті стиль.

І тільки пам’ять серце гріє…

Хоч трішки.

                Наскільки уміє.

               
 2010р