писимiстична сповiдь

Мені і радійсно, й шкода,
І я не знаю чого хочу.
Моя любов - моя біда,
Вже думаю, що хтось наврочив.

Від дум моїх самій мені
Стає так порожньо і лячно,
І я приперта до стіни -
Була так довго необачна.

І ось скажу, чому так жаль
Оцих років найкращих, ніжних:
Бо ти приніс мені печаль -
Кохаю я, та вже запізно.

Усе тобі я віддавала:
Для тебе повністю життя.
Але чомусь не запитала:
"Тобі потрібна жертва ця?"

І світ увесь зійшовся клином
Лиш на тобі. На тобі лиш.
І якось швидко час прилинув,
Коли за мною не тремтиш.

І зараз мушу доганяти
Життя пропущене, незміряне.
Та дуже шкода осягати,
Що мрії будуть тільки мріями.

Та все ж залишилось тепло,
Що більше за усі образи.
І стільки в нас всього було,
Що серцем завжди будем разом.

Настільки вірила, що доля,
Що непорушна аксіома,
Що завжди буде Р. і Оля,
Що ми в обіймах, наче вдома.

Та ще не все, ще є надія
Крихка та зрощена крізь роки.
Проміння світить,в серці щось жевріє...
Іще не все, і є надія поки.

Ми журавля так прагнемо спіймати,
Хоч загнані вже,стомлені й слабі.
Якщо ж чужими суджено нам стати,
Я б у майбутнє крикнула собі:

"Ти по льоду тонкому йдеш,
А душа уже втікла за край.
І якщо ти це переживеш,
То ніколи більше не кохай.."