Дзвонар Т. Шевченку

Ще за життя здобув він слави,-
Каратель, визволитель душ,
А скільки відданості, скільки в нім наснаги -
Усе життя мету пропогандує ту ж,
Що й Леонардо,
Ще який зухвалець -
Плює у пику праведним попам,
І на життя з чинами грає в нарди,
Та в грі цій він один лиш, сам.
Де сила, де пекельна лють народу,
Повсталого?... - він мав би таким буть,
Не бачив ще такого жаху зроду:
Ніхто не розуміє, в чім є суть
Богдана слави, Чигирина:
У тім, щоб в бідному селі та ще і мати бідна сина
Навіки клала в домовину?
Зовсім не в тім -
Ще за віки, побивши турків і катів,
Богун війні поклав начало,
Аби пани випозичали
У домовинах собі площу -
Попи, цареві слуги тощо.
Бо заслуговує життя,
Страждань й любові почуття,
Всього солодкого й гіркого,
Що чорно-біле й кольорове,
Що викликає сміх і сльози
Без алкоголю і без дози,
А справжнє, в чому сенс буття -
Лише людина чиста й сильна,
До труду з потом-кров'ю схильна.
Дрімає вік народ великий
А він повсталий, сильний, дикий!
Щодня - звичайний ранок тихий -
В душі його вирує лихо,
Що в Україну принесло колись із пекла...
З усіх сторін стіна лиш, цегла,
Вона невидима для всіх,-
Незрячість в Біблії - не гріх...

Уже пробив дванадцяту дзвонар...
Всі сплять,- не спить лише Кобзар.