Мое село

Моє село сьогодні не впізнати,
Воно змінилось, стало, мов чуже.
Немає хати, де я жив і мати,
Одні думки нагадують про те.

Колись жило село на повні груди,
Трудились люди і гуляли до зорі.
Кругом поля, сади і верби всюди,
Куточком райським здавалося мені.

Ставки в урвищах з рудниковою водою,
На плесах риба підійма круги.
Пройшов туман своєю сивиною,
І тихо, тихо стало навкруги.

Коли зозуля закувала в тиші,
Сороки понесли свої плітки.
Живуть вони своїм життям у лісі,
І заодно спілкуються з людьми.

Так захотілося до цього доторкнутись,
Відчути вмить рукою різноцвіт.
У ліс зайти і знову повернутись,
Де ми живем – прекрасний світ.

Коли під лісом розквіта калина,
Буйним цвітом ніжно виграє,
Як збирається до столу вся родина,
Благодать і щастя настає.

Шляхи в житті бувають не простими,
Пройшло дитинство у важкі роки.
І пролетіла юність між людьми чужими,
Вели вони мене в другі світи.

Я йшов по ним упертою ходою,
Не плакав і не скиглив у путі.
Тоді й дорога не була важкою,
І радості людські бували у житті.

Калину я ціную і кохаю щиро,
Пов’язую із нею майбуття.
Щасливі ті, які кохають вірно,
Бо без любові немає і життя.

Село й родина із згадками приходять,
Один з родини на землі живу.
Мої думки при цьому не зашкодять
Із ними спілкуватись наяву.

Ти пробач мене мамо, що був неуважним,
Кожен день про тебе згадую тепер.
Все, що з нами було, стає недосяжним,
Той період неначе завмер.

Сивина покрила голову, мов снігом,
Дорослими стали вже мої сини.
Заводять розмову онуки із дідом
Про життя прабабці, роки, що були.

І про село, яким колись пишались,
Сьогодні стало одиноким в світі.
Лиш спогади про те життя лишились,
І ними душі у людей зігріті.

Живе село на грані виживання,
Земля покрита рясно бур’янами.
Залишилося у людей лиш сподівання,
На кращий день, що вже не за горами.

Коли наступить в головах прозріння,
Ми станемо мудрішими в житті.
Для цього необхідно всім порозуміння,
Нам жити треба лиш у доброті.