Последний лист на украинском языке

Я йшла по аллеї зимньго парку…було холодно і я закуталась у шерстяний шалик іще більше,аж по ніс.Я йшла повільними кроками…На думці було лише одне:“не повертатися поки додому…поки…”Я йшла далі,аж раптом,на горизонті з’явилась лавка з гарними вірізбленими ніжками та надзвичайною спинкою…Яка гарна…неначе казкова…неначе зовсім жива.І я згадала,що раніше не бачила її тут та і в зимній пейзаж вона зовсім не вписувалася.Дивно…дуже дивно…І мене неначе самі ноги понесли до цього казкового вирізблення...дійшовши до неї я зупинилася і потупила свій погляд на чарівний вигляд звичайної лавки,яке справляло враження справжнього витвору мистецтва…гарно і незвичайно.Дивившись збоку на неї не можна було роздивитися з якого матеріалу вона зроблена.Вона була вся немов у тумані…від якого хотілося спати,і я опустилася на сидіння,що так і вабило мене.Мене немов струмом пройняло ,я здригнулая і скинула з себе марево сну та озирнулася навколо себе..навкруги…Так…і де це я опинилася?
     Мене оточували зелені дерева,кущі та сковита трава виблискувала на яскравому сонці,яке світило на небі.А я стояла закутана в одязі,неначе снігова баба і  дрижала від холоду…
Я встала і пішла у центр парку,де із-за зелених крон виднілося поникле голе гілля.Я рушила далі і з кожним кроком на душі ставало все моторошніше.Шла я довго…і вже хотіла було повертати назад,але через секунду опинилася на невеличкій галявині,де серед невеликих дерев з зеленим листям стояло величезне дерево,на якому не було жодного листочка…Воно лише ворушило в такт з вітрем своїм голим та великим гіллям,яке було схоже на мїцні,м’язисті руки.Я підійшла ближче і сіла біля цього величного стовбура,на зелену траву,та притислася до нього спиною…і стало так затишно і легко…Не знаю скільки я сиділа та тоді,коли я підняла свій погляд побачила на низенькій гілочці пожовклий тремтячий листочок.Він немов би шепотів:”Я сильний!Я не впаду як інші.Не впаду…”.На моїх вустах замаячила усмішка,а потім я прийшла до тями  і подумала:”І чого це я посміхаюсь наче навіжена?От дурепа…бачили б мене друзі,ото б посміялися”.Дивно…так...дивно…Я встала,бо подумала,що так і замерзну сидячи тут…Моя рука несамовито потягнулась за малесеньким листочком,а він неначе…віддалявся все далі і далі.
“Ну!Давай!Ще трішечки…” – підбадьоювала я себе підтягуючись за листком.І ось,зрештою,я дістала його – маленького,беззахисного…Він замерехтів і різко спалахнув синім вогнем,що я замружила щосили очі…
     Я наче оговталась…відкрила очі… а навкруги засніжений парк,я сиділа на білому снігу,а в руці крихти пожовклого останнього листочка…