Проблема кожного

               
    Розв’язати проблему двомовності в Україні дуже важко. Це пов’язано не лише з статтею 10 Конституціїї України, а й з  українським народом. Візитною карткою народу насам перед є його мова, але, що чує українець який приїздить на південь України; він чує викарбовану  на тлі століть  українську кальку. Тут розмовляють мовою якою мислять, тією, яка найбільш чітко виражає їх  думки. Але що то за українець, що цурається рідної мови? Що то за учень чи студент, що переступивши поріг навчального закладу не лише спілкується російською, а й вживає ненормовану лексику? Найбільш прикро те, що навіть на факультетах української філології навчальних закладах півдня України, більшість студентів просто переступивши поріг аудиторії продовжують розмовляти російською мовою. Це не є виявом протесту рідній мові, а на сам перед показує не досконале її знання. Після  пригноблення української мови російським царизмом на початку ХІХ ст., не можна так швидко позбавитись масової  русифікації населення України, не можна примусити людей розмовляти мовою, яка  є і рідною і чужою водночас, вони повинні освідомити і зрозуміти  це самі...
Досить не просто зробити це в нашій аморальній, як не сумно про це казати, Україні. З теперішнім економічним та політичним становищем у країні, не кожен українець задумується про мову, якою він говорить. У першому пункті статті 2 Європейської хартії підписаній 2 травня 1996 року зазначено: ”Кожна сторона забов’язується застосовувати положення частини II до всіх регіональних мов або мов меншин, які вживаються в межах її території і які відповідають визначенням наведеним у статті 1”.   Що ж до введення російської мови як другої державної, то   лякає лише те, що українці знову перебуватимуть під російським утиском.  Тож, задумаємось над цим панове, адже це проблема кожного.