Укра на. Б ль чи рад сть?

Не є таємницею довгі роки боротьби українського народу за право бути суверенною державою. Кожен з її громадян не одноразово чув, читав, бачив, а може й навіть пережив половину тієї тяжкої боротьби за незалежність. Але зараз напередодні 17 річниці незалежності України, я хочу підійти до цього питання ще раз.
Відносячись до молодого покоління своєї держави, я часто ставлю перед собою спірне питання: «З якої ж саме причини відбулося від’єднання України і розпад Радянського Союзу? » З цього приводу історики виражають різні думки.
Звертаючись до внутрішньої політики нашої держави,  я не можу знайти того «великого націоналізму» у вчинках політичних діячів України. Я не бачу мети, тієї однієї, котра була б встановлена і підтримана усіма політичними організаціями держави, мети, котра б встановила не лише стабільне економічне положення, а й морально-культурні засади.  Я бачу в моїй незалежній державі пияцтво, корупцію, насильство і бідність, бачу смерть ні в чому не винних молодих людей, я не бачу боротьби з цим, не дивлячись на те, що наче  б то протистоїть цьому. Я не бачу нормальних умов для розвитку сімей на території України, бо більшість з молодих подружжів не мають не лише житла, а й нормальних умов для його придбання.
З поширенням і розвитком приватних організацій, більшість працездатного населення працюють без трудової книги, все менше стає державних підприємств і організацій. Мені бридко дивитися телевізор де постає питання зубів, ясен та плям на одязі!!! На повну пропагуються банками кредити на житло. Чи є нормальним таке явище в нестабільній країні?
Не звинувачуючи і не підтримуючи становлення України у складі Радянського Союзу й не намагаючись образити тих, хто з усією радістю в душі зустрічає це свято Незалежності, я хочу виразити і інтерпретувати свою думку. Мені і прикро і радісно зустрічати це свято. Чому? Тому, що радіючи за суверенність нашої держави, я не бачу підсумку тієї здійсненої мрії, до котрої йшла моя держава впродовж довгих років, звільняючись від нових і нових загарбників, котрих вабили широкі безкраї поля, географічне положення і краса цих земель. Дивлячись новини, я кожного разу не знаходжу в них вагомого і справді національного внеску влади в розвиток України. Я бачу боротьбу «верхівок» за почесне звання бути лідером. Що маємо ми з того що «звемося» незалежними? Свободу вибору чи демократію?
Лише з радістю, без прикростей і гіркоти в душі, я маю надію відсвяткувати це свято з гордістю думаючи, що ми з повна дійшли мрії, не «зватися» , а бути суверенною державою.