Божев льна написана за мотивом реальних под й

Тяжке повітря проникало крізь розчинене вікно. Холоднішало. Вечір вже змовивсь з ніччю, щоб та сповна захопила місто, і вона помалу проникала скрізь шибки з вулиць до хат і квартир. Минуло літо. Час плинув так швидко, що небо віддавало його луною, а луна танула собі тихо-тихо, мов цукор в гарячому кофе. Мережева ніч…
Солоне прохолодне повітря пахло хвилями, і наче вабив до себе в обійми гомінливий берег. Все навколо вже поринало у сни: кольорові, бентежні, сумні чи радісні. Все залилося тишею. Саме та, набридлива для неї тиша знову лунала по стінах її кімнати. Знов не давала спокою, мучила, томила, знущалася…Вітер крався крізь те єдине розчинене вікно, перебирав її заплутане волосся, наче рукою гладив сумне обличчя, обвівав заплакані очі.
Знову проклята тиша!!! Навіщо? Чи в тому була її провина, що янгол смерті прийшов до її дому? Чи може кликала його? Ні! Ні! Не можна брати на себе провину! Не можна, думати про те, що пуля в скроні найкращій вихід, що краще вмерти, ніж жити з думкою, що поряд немає її, тієї коханої жінки очі котрої, немов ікона дивляться на тебе, в будь-яку годину, завжди ніжні, щирі. Вони завжди розуміють, вони ніколи не зраджують, вони сміються коли ти радієш, плачуть коли ти хвора, вони завше поряд.
- Мила, кохана… навіщо? – шепотіла, а шепіт вже змішувався зі сльозами, й хрипів, молив, просив.
То була дивна ніч, спокійна, прохолодна, але для неї сумна. Вона не могла досі повірити в те, що там за тонкою стіною, на ліжку непорушно лежить та, очі котрої вона вже більше ніколи не побачить. Ніколи не будуть дивитися вони на неї з шаленою радістю, з любов’ю і надією. Тихо встала, а ноги наче вата, зовсім не ворушилися, серце мов би зупинилось… Тихо. Лише годинник: тік-так, тік-так. Ось вона, на підлозі, непритомна. Чи чує щось зараз, чи дивно заманює її до себе в обійми сон? Що бачить вона? Напевно бачить сон, чи щось йому подібне. Марево… Вранці буде важко, а сон піде на користь, і ніч, та котру вона хотіла б протягнуть через половину всього її життя скінчиться, і вона вже ніколи не побачить те обличчя, ті самі прекрасні очі в її житті, мамині очі.
Вона завмерла на підлозі, а смуток застиг в очах разом зі сльозами. Вона зосталась сама, вже поряд нікого не має, ніхто вже не чекатиме її додому, не готуватиме сніданок. Все полетіло шкереберть!!!
Ранок, здалося їй, настав так швидко, наче злетів у небо літак. Вона розуміла що трапилось, розуміла що потрібно їй робити, та робити було тяжко. Тяжко було піднятися, тяжко згадати, тяжко усвідомити, тяжко зосередитись. Підвелася… З гірким болем, з несамовитою душею, що прагнула повернутися хоча б на декілька днів назад і пронизати себе відчуттям теплоти маминих долонь. Але розуміла: повернутися не можливо, відчути не можливо, неможливо говорити. Ця страшна неможливість, невблаганна, неминуча, сумна тягнула наче в прірву її коротку, знівечену болем долю. Ранок вже увійшов у місто промінцями осіннього, вересневого сонця. Десь далеко чувся галас дітей на шкільних подвір’ях. Сьогодні вся її школа збиралася тут. Єдиній день в її житті, коли всю школу вона бачила на порозі свого дому. Проклятий день! Незносний! Страшний! Краще б бачила вона ту школу як щоденно. За партою, із страшним небажанням слухати і говорити. Краще б знову пішла з уроку бавитись в парк з шаленою радістю в очах. Неможливо. Зову вона, та сама проклята неможливість.
Люди сходились біля двору, а вона все стояла мов зачарована. Наче нікого й нічого перед собою не бачила.  Все перемішалося, повніша каша в голові.
- Алісо, дівчинко, ходи до мене, – пролунав жіночий голос, позаду неї – іди, моя люба, я співчуваю тобі.
- До дідька мені ваші співчуття!- несамовито вигукнула вона, але враз наче схаменулась. - Вибачте.. не знаю, що зо мною коїться.
- Нічого, моя люба, нічого… - прошепотіла жінка обнявши дівчину. 
Це була її вчителька, єдина з багатьох, котру Аліса чомусь поважала. Вона пригорнулася до неї, сльози покотилися з її очей, і застигли на щоках мов росинки. Бліде обличчя нагадувало білу стіну.
- Я допоможу тобі ходімо, дитино, треба поспішити.
- Ходімо. – тихо вимовила вона.
Кімната в котрій Аліса опинилась палала спокоєм. На ліжку непорушно лежала мати, бліда, наче понурена в глибокий сон. Вона підійшла до ліжка, міцно стисла холодну мамину руку. З хвилину стояла нерухомо біля неї. Потім відійшла назад, рукою вказала Марині Олексіївні те місце, де лежав одяг і вийшла геть. Декілька секунд Марина стояла мовчки ніби розгублена. Охайна тридцятирічна жінка з гарним обличчям і теплим поглядом. Вона любила Алісу, не карала її суворо за витівки в школі, вона бачила в ній свою юність, і була певна, що все це мине.
- Марино Олексіївно! Ви тут?
- Так!
- Допомогти вам прийшла.
- Добре, бо одна б і не впоралася.
Світловолоса, середніх літ жінка підійшла до Марини, і разом вони прийнялися переодягати покійну.
       -  Бідолашна Аліса, ще зовсім дитина, а залишилась одна. Ні батька, ні матері, ні близьких. – сумно промовила до Марини співрозмовниця.
       - Таке життя, Надія Ігорівна, забирає в тебе все саме дороге. І мати зовсім молода…
        -  Знала її коли юна була, гомінлива, схожа на Алісу, - посміхнулась жінка, - багато довелось їй мучитись. Коли завагітніла, лікарі в голос кричали що згубить себе чи дитину. Микола, її чоловік, помер коли вона була вже на п’ятому місяці. Страшенна то була аварія, думали що й Лариса тієї втрати не перенесе. Все була після того в лікарні, аж до пологів. Серце в неї слабке від народження, тож і боялися всі що народить не зможе. Та вона, після Миколиної смерті, вже зовсім перестала сумніватися, вірила що Бог допоможе, бо дитина то єдине, що Микола після себе в житті лишив. І на кого зараз її полишила? До кого тепер дитині цій горнутися?
        -  Бог є на світі, він все бачить, і її безкровну, під нагляд свій візьме. Час лише їй потрібен бо не легку втрату довелось пережити.
- Вона молодець, думаю все в неї буде добре.
- От і все, Надія Ігорівна, тепер і до труни можна класти, лише когось з чоловіків покликати, нехай допоможуть.
Неначе в тумані був для Аліси весь той день, всі ті події, всі люди. Вона дивилась на їх дії ледве розуміючи що вони роблять. В метушні вони бігали з хати у двір, щось з місця на місце переносили. І ось настав той момент, до котрого готувалися останній час. До подвір’я увійшов у чорній рясі Святий Отець. На грудях в нього, неначе вклеєний, блищав великий срібний хрест. В руках він тримав велику книгу. Вже не молодий, з довгою сивою бородою і трохи сумними карими очима. Він нагадував скитальця, дивного мандрівника, який раптом під тиском емоцій забрів десь туди, звідки неможливо піти. Він наблизився до труни, що стояла посеред двору відкрив величезну книгу, і сумним, наче змушеним голосом почав тихо читати:
- Господи, Ісусе, прийми душу раби твоєї Лариси, і відпусти гріхи її…
Вже не слухала Аліса далі тих слів, що миротворно читав Отець, лише думала про те, що буде далі, як буде вона одна стільки часу, і чому цей час так повільно для неї йде. Незносно було їй слухати Отця, його монотонний голос наче лезом полоснув її душу. Вона підійшла до труни, поправила квіти в узголів’ї матері і припала поглядом до її непорушного тіла.
- Мамочко! Рідненька! Пробач мені за все! – шепотіла вона намагаючись стримати солоні сльози, що мимоволі котилися з очей опікаючи щоки.
Люди підходили прощатися з покійною, клали квіти до труни, щось казали. Все наче в одну хвилину скінчилось. Ось вже прибула машина, потрібно було їхати на цвинтар.
Колона людей з вінками повільно йшла за машиною. Аліса йшла попереду, її за обидва руки тримали однокласники. Ось минули декілька кварталів, а далі поїхали автобусами. Всю дорогу до цвинтаря дівчина мовчала. Мовчала навіть тоді коли в останнє поцілувала мамине чоло, мовчала коли опустилася на труну кришка, мовчала… не плакала. Серце здавило, в голові ніби лунали дзвона, повітря враз стало мало, а в очах потемнішало.
- Алісо!!! – скрикнула на дівчину Марина Олексіївна. – Хто-небудь, допоможіть!

Вечоріло. Аліса разом з деякими однокласниками і Мариною Олексіївною прибирала зі столів. Вигляд у неї був стомлений, очі заплакані. Дедалі більше почуттів переповнювали її серце та думки. Вона не хотіла лишатись одна, боялась заплющити очі. Її здавалось наче вона порине знову в ті хвилини, коли похоронка везла матір на цвинтар. Їй було страшно. 
- Наталю Андріївно! – погукала вона не дуже голосно.
- Що Алісочко?
- Чи не могли б ви дозволити Риті сьогодні залишитися в мене? – привітливо посміхнулась вона жінці.
- Добре. Тоді завтра не поспішайте вставати, поспіть як треба, а я в школі всіх попереджу.
- Дякую вам, ви дужа добра до мене.
- Ти знаєш сама моє до тебе ставлення, ви з Ритою з дитинства дружите, тай Лариса була мені хорошою подругою. Хай пухом буде їй земля…
- Знаю, тьотю Наташо.
- Йдіть тоді до кімнати, ми вже тут без вас упораємось, небагато залишилось, а я вам зараз зроблю чаю малинового і печиво принесу, бо ти, дитино, зовсім нічого сьогодні не їла. Не можна так. – Рито! – покликала вона доньку!
- Я тут, чого галасуєш. – почувся голос за спиною.
- Чи чула, що кажу вам робити? – спитала в неї мати. Дівчина кивнула головою і пішла з Алісою до хати.
Сонце закотилося за обрій залишивши по собі велику багряно-жовту смугу. Легкий вітерець колихав вітки дерев, чулося цвіркання сверчків. Все наче завмерло окрім природи, яка своїми дивними чарами заспокоювала дівчину. Аліса любила природу. В дитинстві вона часто ходила до поля, щоб подивитися багряний захід, послухати як голосують свірчки, подихати повітрям, що пахло духм’яними травами поля.
- Бачиш яку смугу залишило сонце?  - звернулася вона до подруги, - наче пожежа в небі.
- Гарно. Та якби воно й на душі так тепло й гарно було.
- Буде. Я вірю, що буде.
- Давай спати, може так воно скоріше буде.
- Давай, добраніч! – заринаючи під ковдру побажала Аліса подрузі.
- Добраніч!

*****
Здавалось дні летіли як літають в небі літаки. Вже минула зима, і пахло талим березневим снігом. Він надихав, вабила і надихала весна. Танули на дорогах замети віяло теплим весняним повітрям. Тихо, зовсім не поспішаючи додому, Аліса крок за кроком йшла ще по наполовину заметеній снігом дорозі. Мрії і надії в її голові, неможливість і ще зовсім юний вік не дозволяв робити те, що прагнула робити. Їй залишалося чекати. Зовсім скоро вже кінець навчального року, державні іспити і… дорога в доросле, незвідане життя. Страшно було думати про те, що воно буде далі. Вона відмовилась йти до інтернату, бо мати вже давно нотаріально затвердила заповіт, згідно якого будинок дістався Алісі, але поки що вона не могла його повністю прийняти тому попросила Ритину маму, Наталю Андріївну (вона була юристом за фахом) допомогти в цій справі. Школа та знайомі допомагали коштами, ними дівчина сплачувала комунальні послуги, а харчувалася тим, що залишилось з того, чим запасалася на зиму ще її мати. Інколи друзі приносили хліб, а на залишені кошти купляла необхідне: цукор, сіль, чай, порошки та інше. Важко було, та й взагалі, не лише їй. Тяжке положення, безробіття, криза. Ось і будинок. Аліса не поспішаючи відкрила двері, зайшла. Її зустріли наповнені тишею і спокоєм кімнати. Знявши куртку і взуття вона впала на ліжко.

Крізь мале розчинене віконце пробиралося сонце осліпляючи очі. Довгі коридори були зовсім непривітливі, і по них, чомусь, ходили такі ж самі непривітливі люди. Деякі з них були ніби зовсім байдужі, а їх очі схожі на дзеркало в якому нічого не видно. Інші ходили усміхнені, але та усмішка страшенно лякала. Серед тих людей чітко виділялась жінка. Невисока, худа, з довгим русявим воллосям і очима, які постійно щось шукали. Те щось вона шукала скрізь, шукала довго, старанно.
- Донечко… - тихо вимовила вона, - донечко я повернуся! Де ти, лише покажи мені куди за тобою прийти… - шепотіла вона.
- Немає в тебе доньки, - почула вона раптом голос, - тобі знову щось привиділось. Ходімо, зробимо тобі заспокійливий укол.
Жінка повернулась. Вона побачила перед собою невисоку не дуже молоду медсестру в білому, як сніг халаті.
- Ні! Ні!  - скрикнула враз бідолашна, - що ви говорите, не брешіть мені! Ні!
- Заспокойся, ходімо, тобі вже час приймати ліки, - вона різко підняла жінку, яка чомусь сиділа на підлозі біля вікна і потягнула силою з собою, - ходімо!
- Ні! Я не хочу! Навіщо! Пустіть мені, благаю! – плакала вона, а медсестра все тягнула її с собою по коридору, але людям що по ньому ходили, здавалась, було байдуже, - допоможіть, благаю допоможіть мені! – вже зовсім дико кричала вона, - мене звати Тіна, в мене є дочка, вона прийде до мене! Пустіть!
- Зараз заспокоїшся, і все буде добре, до твоєї наступної істерики,- вона швидко дістала зі столика малесенький шприц, і так само швидко ввела його рідину своїй заручниці.
- Пустіть…  пустіть мене до доньки… - ледве вимовила остання поринаючи в важкий для неї сон.  Їй снилася квітуча весна. Та весна, котру вона всім серцем зненавиділа, та котра забрала частину її життя. Мальовничий захід сонця, палкий, гарячий ранок, все що давало сили і наповнювало життям, все стало в одну мить важким, незносним, темним.
- Знову та сама пісня?  - спитала прийшовши на дикий галас санітарка.
- Та сама, нікуди вже її не подіти, вже рік вона тут.
- Чи чула, позаминулу зміну новеньку до нас привезли, ще зовсім  юна.
- Що ж із нею?  - здивовано запитала медсестра.
- Марить з тих пір і досі, ще наш Степан Миколайович нічого не казав.
- А рідні? Хто-небудь є, чи бездомна яка?
- Мати приходить. Приходить, дивиться на неї, плаче гірко…
- От життя перевелось, вже й змолоду божеволіють. А що ж воно далі буде?
- А далі всі або тут будемо, або там, нагорі, в Бога.
Мелодійний дзвінок у двері відділення обірвав їх розмову.
- Хто там? – запитала медсестра підійшовши до дверей.
- Я до доньки, можна? – почувся тихий, засмучений голос.
- Як ваше прізвище?
- Лісовська, Лариса Лісовська.
- Лісовська? – перепитала медсестра.
- Так, так, мою доньку до вас позавчора привезли.
Почувся скрип залізних решіток, поворот замка, і ось, нарешті, відчинилися двері. Перед медсестрою стояла невисока, років тридцяти жінка, з довгим русявим воллосям і засмученими очима. Жінка тримала в руці великий пакет.
- Я принесла дочці чисті речі, можна мені до неї? – тихо спитала вона.
- Зараз я подивлюсь, ви проходьте. – промовила вона і швидко пішла по коридору.
- Лісовська є? – запитала вона зазирнувши в одну з палат.
- Так, це я – почувся монотонний голос.
- До тебе мати прийшла.
- Ні, ви сплутали щось, це не можливо, моя мама не може до мене прийти, вона… вона померла… - заплакала дівчина.
Медсестру наче пробило током. Вона завмерла на місці, нечогісенько не зрозумів. – Як померла?Чому?
- В мами було слабке серце, і вона померла тому, що був інфаркт – монотонно говорила пацієнтка.
- А хто тобі ця жінка? Лісовська, увійдіть! – гукнула вона жінці, що стояла в коридорі. Жінка підійшла. – Пацієнтка каже що її мати померла. Хто ви їй будите?
Жінка мовчала. Вона наче побачила чи почула щось таке, що ніколи б не могла уявити.
- Хто ви будите? Кажіть, бо я викличу охорону, – злякано  питала вона – кажіть!
- Я… я її мати…  - тихо вимовила вона і враз зблідла.
Медсестра стояла розгублена, вона нічого не могла зрозуміти. Лариса зробила декілька кроків вперед.
- Доню…
- Господи Боже, Господи… мамо йдіть, йдіть від мене мамо, ви померли, йдіть кажу!!!! – злякана дівчина кинулась хреститися, але руки не слухаючи її пустилися хаотично малювати дивний хрест.
- Доню, це я, я жива, доню – сльозі покотилися з очей мов вода, пальці рук розігнулися й вронили пакет із одягом. Думки якось перемішались в одну велику чорну хмару, що дивилася суворо з неба, а очі нагадували маленький кришталь, що віддзеркалює великий світ болю і страждань.
- Донечко, я жива, донечко… Що з тобою? – плакала вона.
- Ой підіть, підіть, піди від мене нечистий, я вмерлу мати бачу, Господи, навіщо? – шепотіла розгублена дівчина.
До палати посходились медсестри і санітарки, вони не розгубились, і підбігши до бідолашної жінки схопили її під руки намагаючись відвести сісти.
Медсестра, що стояла поряд, вже намагалась зробити укол пацієнтці, и коли їй це вдалося, через декілька хвилин дівчина змовкла.


- Параноїдна шизофренія – тихо зробив висновок лікар.
- Але як же це, лікарю, чому? – питала розбита горем мати.
- В вашій родині були випадки хворої психіки? – запитав він.
- Ні, ні, що ви!
- Тоді, я гадаю, що смерть батька дуже сильно вплинула на неї, і її тонка психіка просто не витримала.
- Господи, що тепер робити? – плакала жінка, - господи, як же це?
Все в її очах стало наче темна бездна. Думки плинули, але впоратись з ними жінка не мала сил. Та раптом вона почула голос.
- Донечко! Моя люба донечко! – чувся голос з коридору. Це кричала божевільна Тіна. Кричала і плакала, молитвенно простягала руки до неба. Та раптом її погляд спинився на змореній, розбитій, з зовсім безнадійним поглядом дівчині. Вона сиділа на одній з лавок коридору. Обездолена. Вона наче вже пройшла крізь все життя, крізь біль і радість.
- Донечко моя...жива… - наче схаменулась божевільна. Вона посміхнулась і підійшла ближче до неї.  – Донечко, вони казали ти загинула. Люба моя, жива, жива!!! – раділа вона.
- Хто ця жінка? – спитала Лариса в лікаря.
- Це Тіна. Її дочку вбили рік тому, і прислали в конверті знімки зовсім знівеченого, пошматованого тіла. Вона й досі не вірить в це, каже що донька жива і скоро повернеться до неї. Аліса дуже схожа на її доньку.
- Моя Аліса? – здивовано перепитала вона.
- Так.
- Що ж я маю зробити? Що? – встаючи з крісла питала вона саму себе. Та згодом погляд її зустрівся з радісним поглядом божевільної Тіни, що впала на коліна перед її донькою. Вона спокійно підійшла до неї, руки її тремтіли, а очі наповнились сльозами.
- Це твоя донька? – тихо спитала вона у Тіни.
- Так, це донечка, донечка моя до мене вернулася – очі її сяяли радістю.
- Як звати твою доньку?
- Олеся. Її звати Олеся.
- Олеся, - звернулась вона до дівчини, - ти прийшла забрати маму?
- Ні, моя мама померла, в мене не має мами.  – відповіла вона.
- Як же це доню – не стримавшись вигукнула вона, як немає, я мама  я твоя мама! – вже кричала бідолашна Лора.
- Заберіть цю божевільну схопилася Тіна, заберіть її! Вона хоче забрати мою доньку!
- Все буде добре. Чуєте? Ходімо! – потягнула її за руку медсестра, що поспішила на галас в коридорі.

Минали дні і ночі, минав на годиннику час, та не минала біль у серці матері, стражданням не було спокою. Щоразу, як наставала осіння мережева ніч, чувся її голос доньки, що тихо, наче крізь сльози мовив: «Мила, кохана… навіщо?».  Гіркий сум пробирав її серце, очі набиралися сльозами, думки переповнювались жалем. Вона втратила живу доньку. Останню надію, останню радість і втіху. Вона втратила себе. Як боляче їй зараз знала лише вона сама. І закриваючи очі бачила вона оту божевільну, ті палаючи радістю очі, що дивились на її доньку.

Божевільна… Чи забута вона світами?
Божевільна… Чи затьмарені очі сном?
Чи печаль її поза людськими очами,
Чи забула вона, що то дійсність поза вікном.
Чи то очі затьмарені небом у бездні.
Чи душа її в світі не знайде уже каяття?
Що забрало життя не поверне ніколи,
Не згадає, яким воно було недавнє буття.
Чи розплакалось з болю утомлене серце,
Голова розболілась від горя й жалю.
Ось і вся її доля що плаче надією звіра,
Що голодним у лісі розшукає здобич свою.
Чи немає на світі того, що було б їй миле?
Ні, немає. Залишилась тільки печаль.
Ні, немає. Бо ту, що так дбало зростила,
Загубила у прірві, у темній безодні, нажаль.
Божевільна. Чи хотіла вона спокою?
Не хотіла. Байдуже їй навіть  і власне життя.
Бо вона, не свідомо, невміло, вже стала такою,
Як в мережу ніч ясна зірка її майбуття.
Божевільна. Засмучені, стомлені днями очі
Безнадійне, неначе порожнє, опалене горем життя.
Стало раною в серці. І зранку до ночі
Опікає жалем оте вранішнє сонце буття.



А. Мишуровская-Шанько
9 березня 2010 р.

м. Очаків