Лина Костенко. Всё жду, когда написанное мною...

Перевод с украинского

Всё жду, когда написанное мною
Вдруг выйдет идеальною строфою.
А дальше что? На лаврах почивать?
Да лучше мне строфы той не видать!

Как жить потом, о чём ещё мне думать?
Уже вершина, где ж мои дороги?
…Он старым был. От старости и умер.
Ему лизали руки эпилоги.

Ему приснился в жилочках гранит.
Рыдал орган, тоскою смертной охал.
Он богом был. И мог, как Бог, творить.
Но отвернулся: всё казалось плохо.

Бродили руки где-то на задворках,
Тускнели фрески, глыбы не давались.
Те руки были в ссадинах и корках –
Всю жизнь они лишь камнем "баловались".

Нет потолка, а было только небо.
Пошли дожди. Леса уже качались.
Затюкала толпа – ей зрелищ, хлеба...
Рука немела и мостки шатались.

Боялся мастер на толпу свалиться.
Смеялись сзади скифы и этруски.
И он сорвался. Был испуг на лицах.
Как камень на куски, разбился, хрустнув...

Рассыпался. И не собрать во веки
Его в одно на плитах базилики...
Очнулся он, лишь двигаются веки,
Все отнялось. И нет руки великой.

Нажился вдоволь. Недруги кричали.
Без года ему было девяносто.
Осилил жизнь, друзья поумирали,
И вот конец: так страшно и так просто.

Как камень, веки... тропка от слезы...
Но жаль ему всего одной потери:
«В искусстве я успел познать азы,
Одни азы! А уж закрыты двери... »

Земля пусть будет пухом чудаку.
Душа над смертью празднует главенство…
Чтоб так искать, и как итог всему –
Одни азы! – ни грана совершенства.

Неуязвима совесть мастеров!
Ей не страшны все половодья Леты!
О времена! Теперь кого ни встретишь,
Артисты все, художники, поэты.
Все гении.

На вечности весы
Кладут шедевры – славьте их щедроты.
А кто "познал в искусстве лишь азы",
Был Микеланджело Буонаротти.

***   
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно.
Він богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески, і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях -
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив, і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
«В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...»
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік -
лише ази! - ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів,
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
    На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонаротті.