Молодiсть

Місяць вигляда з-за хмари
Зірочки рахує, як завжди...
Парком знов прогулюються пари –
Так проходять молоді роки.

Сніг посипав колись чорні скроні,
Руки – немов тріскана земля,
І на очі напустились брови строгі –
Розсердилась неня вже моя.

Я спізнилась рівно на годину,
А вона не спить – мене чека,
Додала в волосся ще сивини
Моя легковажна голова.

„Ой, матусю, не кричи на мене,
Пригадай себе в такі роки,
Пригадай, як цілу ніч з Семеном
Річкою катались у човні.

Пригадай тужливу солов’їну пісню,
Пригадай, як сич кричав в дворі.
Пригадай, як цілував намисто,
Тобі потай тато мій…”

Але, що це? Неня моя плаче!
Що ж я наробила! Боже мій!
„Моя мила, мамо, ти ж мені пробачиш?
Обіцяю я охороняти спокій твій”.

І вона мене до себе пригорнула,
Тихий голос сумно шепотів:
„Доню моя, все я розумію,
Бо в твої роки я слухала ту ж пісню слів...

Тато твій співав лиш про кохання,
Про безмежність золотавих мрій,
Про сім’ю, діток, і про... бажання,
Був романтик справжній тато твій...

Я повірила в його солодку пісню,
Піддалася пристрасті тоді,
А пізніше мені стало лячно,
Бо дізналась, що два місяці тобі.

А коли про це дізнавсь „романтик”...
Обіцяв женитись, але втік.
І тоді зустріла я Ігната –
Він-то на мені і оженивсь.

І його ти називаєш татом,
Ходиш з ним до парку навесні...
У дитинстві вчив тримать рогатку
Він маленькі рученькі твої...

Донечко, моя кровинко,
Ти ж піди по іншому шляху.
Вийди заміж дівчиною й палко
Ти кохай лиш доленьку свою”.

„Добре, мамо, слів твоїх я не забуду.
Покохаю так, як у книжках,
Вийду заміж я і завжди буду
Пам’ятать цей вечір у сльозах”.

Мати й донька одна одну зрозуміли,
Бо на те ми й є жінки,
Щоб кохати правильно навчились,
Доля нам дарує хвильки отакі.

Кожна з нас із вами за гріх Єви платить,
За спокусу яблуком Змії...
То ж тепер не нарікайте, любі
Ви на долю, милії мої ЖІНКИ.
15.05.1999р.