Я так давно повірила у казку:
Що ніби плачу я, чудная, уві сні,
А хтось, мій милий, спрагло ковтне ласку,
Ковтне й затихне, наче ми одні.
Крилом торкнеться тихого страждання,
Вустами заспокоїть дикий стук
Мого, в рубцях, самотнього кохання,
Розбитого, у крові синіх рук.
Я так давно вже втратила свідомість:
Від тих пісень журливих тихих дум.
Повірила у казку, а натомість
Розбилась об дощу нестерпно-спраглий шум.
Казка
© Copyright: Анабэль Вишез, 2010
Свидетельство о публикации №110030308657
Свидетельство о публикации №110030308657
Рецензии