одне безумство на двох...

У мене є кілька історій про вас
Я знаю все те, що приховує час
Усе почалося у передствітанкову мареві, коли безумство не видається таким незрозумілим і диким, як перед родинною вечерею, коли тобі хочеться забігти десь далеко, бо все не так і не випрасуана скатертина.... У тому мареві під дощем, їх зустрілося двоє: вона стояла під ліхтарем, який одним своїм жовтим оком-жарівкою дивися у глибину її душі, а вона намагался втриматися, щоб не кинутися під якусь із сірих автівок, а він йшов вулецею з пляшкою відкоркованою горілки і запивав нею та краплями міського масного дощу свій біль... Вони зустрілися – дві одиноки душі...
- Гей, ти чого стоїш майже на трасі, заробляєш чи хочеш відкинути копита? – без будь-яких на то прав зі злістю і мимохіть запитав він її... Вона мовчала... – Скільки? – він потягнув її за плече проходячи повз, - скільки ти хочеш? – горілка говорила замість нього.
- Пішов ти, - тільки і сказла вона, після чого пішла по тротуару в інший від нього бік, а він, він теж пішов, але своєю дорогою, щораз перчепаючись через бардюр, який чомусь постійно не в тему підвертався під ноги...
Ранок зустрів її на півдороги додому, а його у витверезнику... І вони б ніколи більше не побачилися, якби не їхнє безумство одне на двох і не їхня душа одна на двох, розділена на два тіла, але єдина. Пообіді знову падав міський масний дощ, вона зайшла у кнайпу, де він чекав за барною стійкою на свою каву, на обід. Вона сіла поряд. Щось йому здалося знайомим у ній чи то дикі сірі очі чи то фіолетовий шалек на шиї...
- Дозвольте пригостити вас кавою, - запропонував він.
- Ні, - як відрізала вона і пересіла за столик, бо взнала...
- Чому? – його рідко, коли могли зупини закриті двері...
- А де пляшка? – вона теж не боялася нічого і нікого, бо вже не мала чого втрачати. Він згадав передсвітанкове марево.
- То це була ти?
- Так..., - спокійно дивлячись йому у зелені очі відповіла вона.
- Вибач..., - його навіть не здивував її спокій.
- Ні...
- Чому? – а от її відповідь здивувала його.
- Бо нема за що, - спокійно сказала вона.
- То може все ж таки по каві?
- Так...
Година обіду пролетіла, як мить між вдохом і видохом.
- Бувай, - залишивши купюру в 100 гривень на столі, вона, взявши сумку, пішли до виходу.
- Зачекай, - він знав, що не може її відпустити...
- Навіщо?
- Виходь за мене, - випалви він, не задумуючись про наслідки цих слів.
- Коли? – просто дивлячись у йому у вічі запитала вона.
...
У вітальні було багато квітів, за столами сиділи багато гостей, шуміла вода на кухні, а вони сиділи на ліжку один перед одним: її сірі очі проти його зелених... І було зрозуміло, що дві половинки душі ото як знашлися 25 років тому так і по цей день разом, а їхнє безумство одне на двох змусило їх створити цілий світ – літературно-мистецький, де було місце великим і маленьким безумствам митців, але це вже інша історія...