***

         М О Я    Р О Д И Н А


               М А М А

Мамо, мамо!
Рідна ненько наша!
Сива та старенька.
Залишилася ти сама
На рідній газдині,
Що руками своїми виробляла
Та де діточок зростила,
Де зазнала кохання
Та турботи за хліб.
Спогади та самотність біля тебе,
А ще пару котів та десять курей -
            співрозмовників твоїх.
І лише дзвінки дітей та онуків -
То найкращі хвилини твого життя.
Спогади.
Скільки їх в тобі живе?
Про своє та наше життя?
Скільки історії є в твоїй сивій голові?
Холод, голод, страждання
З тобою поряд ідуть
З раннього дитинства.
Бачила ти не одну владу
На своєму житті.
Та тільки своя, українська,
             припала до душі.
Та тільки шкода, що роки
                вже не ті.
Вже і очі не бачать добре,
І ноги не такі слухняні,
Та ти не здаєшся.
Ти горда і сильна духом!
І люблять тебе сусіди
Та інші сельчани
За доброзичливість твою.
І вчитись цього нам треба у тебе,
А ще делікатності та доброти твоєї.
Страждання, що випали на долю твою,
Тебе не зломили,
Лише трохи пригнули
Та відшліфували якості твої,
Мов той алмаз,
На радість БОГОВІ,
           нам та людям.
                30.03.2009р.







 

    Б І Л А   З А М Е Т І Л Ь


          Біла заметіль на дворі

          То не сніг іде

          То цвіт падає

          На зелений килим землі.

          Стоять заквітчані дерева

          На батьківськім подворі

          І старенька мати

          Витирає сльозу

          Проводжає діточок в дорогу.

          "Що ще діти можу дати,

          Ви скажіть мені скажіть.

          Щоб пам’ятали свою мати,

          Щоб частіше приїздили ви сюди.

          Не цурайтесь батьківської господи,

          Не цурайтесь сивини,

          Бо вже ваші внуки бігають до школи,

          Скоро й вам стояти

          І своїх діток виглядати

          Споглядаючи їх молоде життя.

          Тоді і ви будете гадати

          Що ж - бо діткам дати,

          Щоб частіше приїзжали,

          Щоб частіше з вами розмовляли.
    
                28квітня2009р.



          ПАМ'ЯТІ МОЄЇ ДРУЖИНИ ЄВГЕНІЇ

Чомусь так боляче.
Чомусь так сумно.
Чомусь так одиноко.
Чомусь мені не хватає тебе -
моя дружино, моя Євгенія.

Ти пам'ятаєш нашу зустріч?
Ти пам'ятаєш нашу любов?
Ти пам'ятаєш ту розбиту пляшку
І облиту білу сорочку коньяком?

А як нам кричали гірко,
На наше весілля в гарнізонному
кафе!
Які то були часи!
Ми молоді і здорові, а навкруги
такі-ж люди, як і ми молоді!
Хоча ішов мокрий сніг в день весілля
І стояла вода довкола озерцями,
Я на руках ніс тебе через них
І ти всміхалась мені!
Ми були молоді!

28 років подружнього життя пролетіло,
Як лебединий ключ у вирій небесний.
Чому-ж ти, так рано, пішла в небеса?
Чому-ж ти лишила мене з дітьми!
Невже ти не хотіла бачити внуків?

Ні, не так-я знаю.
Раді них ти жила!

Пробач мені мої гріхи, пробач!
Сина я оженив і онуків бавив,
І лише донька, ще до цього часу -
        одинока,
Та ось тебе нема.
І серце крає біль
І сумно мені
І чогось так одиноко мені.

                3.03.2009р.

               Синова хата

Садок маленький біля хати
хрущі над вишнями гудуть
Пташки співають – Бога славлять
На всі лади з усіх сторін
Кричить худоба в стайні
Скрипить журавель на криниці
Снують люди на дворі – іде робота
Свиню забили і смалять –
Значить буде свіжина
Значить тут іде життя.
                25.08.2007р.




                Нарис: Спогади з  далекого дитинства.

 Падають роси мов зорі, які миготять при місячнім світлі -  як світло з  далеких  планет.
Я згадую зимню, вечірню дорогу із школи додому. Вгорі чітко сіяв чумацький шлях, а під  ногами рипів та виблискував сніг, і з  грудей рвалася пісня про ніч місячну, що видно хоть голки збирай. Та не кожний раз  так було. Другий клас, мені 9-й рік. Іде дощ  струменистий. Кругом болото, а ми з Іваном додому ідемо поміж дерева та корчі з  саморобними ліхтарями в дірявих  чоботях, а свічки із  пластиліну.
Господи, чому ж  то друга зміна, а не перша?
Чому ж  так темнота лячно?
З часом все сплинуло, все минуло. Батьки  натягнули із жил своїх нову хатинку, з  дерев’яною  підлогою і лампою  семилінійкою. Ми з  батьком вечорами читаємо одні і ті ж  книги, про війну, партизан та інше лихоліття війни і голод.
Тепло, добре і розмови про трудодні, про потреби колгоспні і свої, хто прав чи не правий. А в мене в голові світить своя дорога, мої  далекі шляхи.
Боже, які ж  у нас співучі жінки. Посідають на весіллі одна біля одної та й співають, та все старі козацькі пісні. Слухав би їх  до не схочу, так як і наш співучий колгоспний хор, який не раз  займав призові місця на святі урожаю нашого району. Жінки в вишитих  сорочках, красивих катрінцях і намистах  співали на різних  сценах  саморобних. Слухати їх  приїжджали багато людей. І подивитися було на що. Великий духовний оркестр нашого  села, який грав на всіх  великих  святах, весіллях та навіть на похоронах. І керував ним, майже незмінно -  наш  сільський самородок Гуцул. Низенький, в капелюсі, з  трубою  у руках. Жаль не пам’ятаю його імені та по батькові.
А ще юнацтво, влаштовувало собі видовище в перед пасхальну ніч. Палило  «золото».
Величезні автопокришки підпалювало і пускали з  гори додолу. Розповідали страшенні історії, стріляли з саморобних  пістолів і просто бавилося. А на ранок приходили додому веселі, стомлені і чумизі від того диму та зграйки, а матері в цей час йшли до церкви святили Паску. Ми радіємо, що нас не сварять і чекаючи на повернення матерів, щоб  наїстися до не схочу чогось смачного -  засипали.
А село живе своїм життям. Школа -  кузня підростаючого  покоління, а є кузня ще й в МТС -  так звана машино - тракторна станція. Куди можна забігти й подивитись на різні дива. Колгосп, який не пас останніх, пару плодоовочевих заводів на станції Іванівні, невеликий завод в селі по виготовленню солодкої  води. Своя сільська невеличка лікарня, а ще кажуть, колись була ґуральня, де спирт виробляли, біля панського  ставу посеред  села. Але це було давно. Працьовиті люди, що тут скажеш.
Аж ось село потихенько вбралося в нові дороги, новий клуб, магазини та навіть свій ресторан, а згодом і нова школа, як мріяли колись і ми.
Міняються часи, міняються люди, добробут іде.
Якось смішно було дивитися на трійцю сільську: клуб, а навпроти церква і рядом школа, -  стара школа -  бувший панський маєток з добудовами.
В школі вчать -  не вірте, немає Бога, а вдома -  вір сину, Бог є, поклонись йому. Ми звичайно не вірили, доки не подорослішали.
А найбільш солодкий спогад – це вода у Лізи. Холодна, прозора, з газом, та ще й з сиропом. Такої  я більш ніде і ніколи не пив.
                04.08.2007р.