***

                МОЇЙ  РІДНІЙ  УКРАЇНІ.

                Віктор  Дудчак    
         
АВТОБІОГРАФІЯ

Сидів собі хлопчик на горбі
І читав собі вірші
Про походи бойові
Про героїв та звитяг
На сторінках пам'яті людської.

З цим читанням він зростав
І ще більше він читав
Про любов палку та вірну
До батьків і старших, і Вітчизни
Про звитягу Довбуша Олекси
Та побратимів його вірних,
Що в багатих відбирали,
Та знедоленим давали.

Ось і час прийшов
Щоб читати про любов
До красивих жіночок,
Як Бальзак їх всіх любив
Ніжно, палко, романтично .
А навкруги все це було наяву:
Всі кохались і кохали як хто міг.

Ось і знову інший час прийшов.
Хлопчик мрію осідлав,
Одягнув курсантську форму
Знову сів собі за парту,
І професію військову він вивчав,
І на дівчаток поглядав,
Як росли красиві полтавчанки
З галушками у сметанці.

Ось і час пройшов навчання!
Хлопець легенею вже став!
Офіцерську форму він одів,
Та й поїхав до Німеччини        служити.
Тут красивих книг він не читав,
Бо пішло життя військове.
Вже військові тут статути: бойові
і стройові
Він читав та викладав,
Та ще книги про ракети, і про їх
політ до цілі.
"Політзаняття ти мені давай!"-
Замполіт кричав несамовито.
І тривоги, майже кожен день.
І лише час у нього був читати
Коли начальником варти він стояв.
Полігони, стрільби, навчання ...-
Та на любов таки знайшовся час,
Одружився на красуні-медсестрі
І народилася дівчинка у нас.

Так пройшло із років п'ять.

Легінь знову мрію осідлав
І служити під Ленінград попав.
У чудові білі ночі,
Які славив наш Тарас,
Знову він книжки читав.

А на шпальтах деяких газет
Про дисидентів йшла вже мова.
Щось літало вже в повітрі.
Та недовго він під Ленінградом
Гриби збирав та красиве місто оглядав,
А все-ж синочка тут придбав.
Та старий Київ вже його чекав,
Що Дніпро він осідлав
Де каштани білим цвітом по вулицях
цвіли,
Та книгарні у всіх районах тут були.
І знову військові книги він вивчав,
Вищу освіту добував,
І свою кваліфікацію повищав.
І в театрах він бував,
Та оперету поважав,-
Так минуло-промайнуло чотири роки -
як день один.
І ось знову інша мить,
Молодий майор в Сибір летить,
Разом із сім'єю в нову одіссею.
Тут частину розгортають
І на фахівців чекають.
Якщо ти гарний фахівець -
Тут тобі пошана,
Тут тобі і честь.
Цим і легінь скористався.
Через три посади в командири він
подався.
Знову тут ротація пройшла!
Одіссея - не підвела!
Разом із сім'єю в Польщі опинився.
І за це-БОГУ помолився.

Тут продовжив свою справу.
Розгорнувся в одну мить,
Бо потрібні справи тут були,
Воювати ми навчались,
Та бойовою одиницею ми стали.
Червоний прапор получили,
Тут і орден на груди почепили,
За роботу за мою.

І все-б пішло честь по честі,
Якби не збунтувався весь народ.
Розсварились, розмежувались,
І свої кордони відновили.
Тут згадав вже кожен
Хто він є і яка у нього Батьківщина.

І знову одіссея на рідну Україну,
На Львівщину славетну,
Де знову треба працювати,
Та збройні сили України піднімати.

Так пройшло з років півтора.
Одіссея нагадала знову вже себе,
І на Волинь закинула мене
Де чекала моя частина вже мене.
Тут знайома вже робота,
Але інша є турбота:
Кожен другий - отаман, або козак
Погуляти любить хоч - би як,
що той, що інший.
А ще й  забрати булаву,
Щоб робити все, що хочеться йому.
Та трохи хлопці не вгадали.
Бо в хороші руки попали,
І почали тут служити,
Як статут велить.

Так пройшло чотири роки.
Хрест отримав за роботу
І знайшов іншу вже турботу.   
Зняв погони і мундир
Тай пішов в цивільний світ.
Дуже важко привикав,
Але-ж сторінки свого життя гортав.
Виросли вже, слава БОГУ, діти
І дружину рідну поховав.
Змінив декілька професій,
І вже сам вірші писав.
Чи не пізно то прийшло?
Та про це-не мені судити.
     
                1-15.02.2009р.



               Чому ж я пишу?

Чому ж я пишу?
Чому торкаюсь паперу своєю російською манерою?
Я ж українець від роду свого, від діда і прадіда мого.
Чи може щось тут не так, і я не свій?
Навіщо кричить душа?
Навіщо вона кровоточить,
І лягає в нерівні рядки.
Як сама того хоче?
Що то за стиль?
Що то за вірші?
Ні, це не стиль,
Ні, це не вірші –
А це плач та стогін моєї душі.
Пробач мій народе мені.
Пробач великий Тарасе.
За мову мою, за мій російський стиль.
Така вже доля у нас, радянських дітей.
Працювати та говорити на російський манер.
Але ж бо пройдуть роки.
І знову згадаємо ми, що ми – Українці.
Що ти говорив нам, чужого набувайте, та свого не цурайтесь.
І ось в підтвердження цього
Кругом вирує Українська Держава.
Над нами майорить прапор України.
Та в душах у нас ще стогне радянська держава.
Хапає за серце та розум – і тягне назад, назад у неволю.
Боже, наш Боже єдиний!
Дай нам розум і волю!
Дай нам сили і натхнення
Дійсно встати з колін,
Та перебороти нестерпні бажання повертатись назад.
Гляньте люди! Сонце встає!
Небо сіяє. Добру дорогу нам обіцяє!
Ідіть, ідіть до Бога, до сонця!
У кращі літа!
Нехай нас Мати Божа направляє,
А Бог – благословляє.
                19.10.2006р.