Схилились у сутінках квіти очей,
Жовті квіти, що дихають долею дивною.
Не розрізняю я тіней на стінах
І не бажаю ніяких речей.
І розкрадання моїх десь сполоханих,
Десь химерних, захоплених, дійсних, свідомих,
По поличкам в кімнаті розставлених,
По стелі розкиданих,
Щось ковтнувших, хворобою стомлених, поглядів.
Обіцянки тримати за комір останній
Крик істерики вічний, бажання до крику!
І на вулицю, майже таку березневу вже,
Вибігти, груддю вриваючись в небо!
За плечима ж весна і піоновий вечір.
Плин життя надихнути б у зібраний образ,
Такий світлий і рідний, але... з домішками
Синього, насиченого, невід’ємного,
Інколи... з різкими хвостами білого,
Інколи... з дивним захопленням сірого,
Фіолетового, ніжного, полуничного,
Концентрованого, ще не випитого
Апельсину сицилійського!
Забагато символів?
Забагато фарб перевірених?
Забагато віри!
Схилились у сут нках кв ти очей
© Copyright: Тэта Браян, 2010
Свидетельство о публикации №110022701163
Свидетельство о публикации №110022701163
Рецензии
