Мужчине...

Ты – дуновенье ветерка,
Что избалованно (слегка?)
Бываешь нежным, иногда.
Но твой расчёт с тобой всегда.

И снова ты не виноват.
Ведь ты – мужчина, а не фант.
И на твоих плечах  - семья.
Хоть и не скажешь ты: «Семь Я!»

А детям нужен мощный мир,
А не поход в обычный тир.
Где точность не всегда видна,
Хоть пуля для стрельбы важна.

Но, не о том, я – о тебе.
Что есть любовь в твоей судьбе?
Жену ты любишь, но грешишь.
А получаешь в жизни – ...

Но ветерку б не унывать,
Как самому себе не врать?
На двух пеньках не усидеть,
А так хотелось всё иметь.

Всем управлять, всех завлекать.
Куда б ещё себя девать?
Но, нет, не будешь так шалить.
И о судьбе благодарить

Ты станешь Бога, он помог
Тебе понять цену тревог
О жизни всей своей семьи!
Но я не враг тебе, пойми…
(25.01.10)

Подаруй ніжне сяйво вогнів,
Тихий вечір у місті далекому.
Прошепчи кілька лагідних слів,
І чекай - злину в гості лелекою!

Принесу на пір'їнах тобі
Грони ягід калини червоної,
Та привіт від ставка та верби...
Пам'ятаєш це все за кордонами?

Залечу в твій сполоханий сон,
Притулюся до щічки колючої -
Ніби поле в стерні, я ж бо - льон...
Карі очі по синьому скучили?

Подаруй ніч та зорі ясні,
Блідноликого в білій сорочечці
Та чому все мовчиш, поясни?
Може відма-спекота зурочила?

То на крилах дощі принесу,
Ти ж бо гратися любиш краплинами.
Розженемо докучливий сум!
Лиш чекай, і тебе не покину я!

----
Чи так зігріті ми коханням,
Що сірі хмари - непомітні,
Хай дощ калюжі щедро мітить,
Та землю чорну й далі ганить.

Тремтить асфальт від тих каштанів,
Які збиває вітер звично,
А ще й в траву жбурляє "личка"
Та в колючках сухі жупани.

Листки між зелені згорають
Вогнем ярким червоним, жовтим...
Вже через тиждень буде жовтень,
Збідніє в полі та у гаї...

І втисне пальці дикий холод
Під корінці останніх квітів...
А ми любов'ю оповиті,
Бо все чарує, що навколо!

Бо все принадливе, відоме:
Твої долоні, щирі очі...
Цілую брови, хай лоскочуть...
В душі - тепло, як добре вдома!