Еврейське кладовище...

Трактор колесами рве землю,
То колом, а то вправо,вліво.
Не знає ця машина жАлю.
Не радісно їй, не журливо.

Ідуть уроки. Учні вправні.
Країні треба трактористи.
Здавати іспити у травні,
Спішать за руль скоріше сісти.

І знову коло, два... вже п’яте.
Земля без крику плаче тихо.
Ціле століття тут розп’яте.
Поховані в ній біль і лихо.

На цім, єврейськім кладовищі,
Тепер колеса тракторів.
Могильні плити річки вище -
Укріплення для берегів.

Кістки в розорах. В непогоду
Черепи прадідів, дідів,
Несе, немов сміття - у воду,
Мов пам’ять всіх наших гріхів.

Колеса розтинають груди.
Кличе знекровлена земля –
Просніться! Схаменітесь, люди!
Бо ж всі мої ви - ...опосля.

                ***

Зеленіє трава за високим парканом,
Бур’яни процвітають самі по собі.
Спочиває земля. Глибокі загоює рани.
Лише спокій, у розхристаній вітром судьбі.

Тільки декілька плит, що відзначили старі могили.
Їх знайшли. Притягли прямо з берега річки.
Похилились. Не мають колишньої сили.
Так самотні, беззахисні, наче калічки.

Все ж радіє... вже братська могила.
Не ламають колеса кістки.
Що людина сама зупинила
Час розрухи. Будує містки.

Хоч бур’ян зароста,
Хоч схилилися плити додолу,
Пам’ять наша людська
Дає серцю надію... хоч кволу.


                2010 р.