прокинулась

навіть не знаю, що гірше... відчувати, що ти знаходишся наодинці...
чи завжди чути чужий сміх, якій зовсім не гріє твоє серце..
так буває, що люди не знаходят одну стежку...
один шлях...хоча ці дві паралеллі постійно сходяться..
важко, дихати, споглядати...
розум вже нічого не відрізняє, почуття поглинають все,
що досі було "обережно, поблизу крах" ...
Так, я досі, згадую цей вечір.. навіть не можу зрозуміти,
що заставило мене поводитись як дурна дівка, яка нічого не бачить..
а просто насолоджується хвилями танців...
яка не помічає своє бажання поглянути йому в очі..
та відкрити в ньому таємниці, які вони приховують один від одного...
тільки бешкетниця.. маленька дівчина, яка не знає,
 саме ії так тримає у ціх стінах... яка постійнно колихає минуле...
тому, що він ще там.. а вона бажає відчувати його саме зараз...
не існує пояснень.. все дуже просто. вони не разом.
і так надалі буде..
Вона досі чекає його голос.. але розуміє,
що сама сьогодні не привіталась..
Чому ми завжди робимо одні помилки? чому....
Так... вони ніхто.. просто знайомі, які бачаться час від часу..
іноді крім опущенних очей нічого не бачуть.. іноді тремтять..
самі не розуміють від чого.. а серце.. як воно грає? ...не знають...
це не та казка.. не той сценарій, не та історія.. не моя.. не твоя...
а світ продовжує пригадувати сни...
тому, що час сну... а я ще досі тут.
солодких снів..